Тітонька ще ніколи у них не була.
— Не дивись на мене, мов на якийсь привид, — сказала тітонька Анчі, заходячи в коридор.
— Як?.. Т-ти поїхала з дому? — заникуючись, промовила мама.
— Я прийшла з приводу дітей, — пояснила тітонька.
— То й ти чула, що вони десь ділися? — спитала мама, зачиняючи за нею двері.
— Не зачиняй, — сказала тітонька Анчі.
—Чому?
— Там діти.
Мама рвучко відчинила двері. Діти, трохи збентежені, увійшли до передпокою. Обоє спершу не наважувались поглянути мамі в очі.
— Виходить, вони весь час були в тебе? — спитала мама.
— Ні. Вони навідали мене з своїми друзями. А я пішла з ними тільки тому, що самі вони бояться. Де твій чоловік?
— Його нема дома, — сказала мама. — Він відучора розшукує дітей.
На третій нараді з питання ліквідації кризового становища були присутні лише бургомістр, начальник поліції та кілька поліцаїв в уніформі.
— Ніяких наслідків, — тихо признався начальник поліції. — Жодного сліду драконів.
— Це ваша лиха доля, — сказав бургомістр. — Доведеться вам подати у відставку.
— Але ж не я сам за все відповідаю, — виправдовувався начальник поліції.
— Певно, що ні, — згодився бургомістр. — Але хтось же та повинен у цьому випадку взяти відповідальність на себе. Вже ж не я. Для цього в мене на кожній дільниці є люди, як-от ви. А то б мені довелося через кожну дрібницю подавати у відставку.
Начальник поліції почував себе знищеним.
— Отож підете на пенсію раніше, — сказав бургомістр. — Для вас це не так уже й погано.
— Я не хочу йти на пенсію.
Тієї миті задзвонили два телефони водночас. Начальник поліції та поліцай Рудольф взяли трубки.
— Це пані Забранські, — повідомив начальник поліції. — Діти повернулися.
— Це наші дозорці, що біля будинку драконів, — доповів поліцай Рудольф. — Обидва дракони щойно повернулись. Що будемо робити?
— Нічого, — повільно мовив бургомістр. — Накажіть усім своїм людям припинити розшук. Операцію закінчено.
— Так не можна, — заперечив дільничний поліцай. — Ми ж майже два дні ганялися за цими драконами. А тепер нам удавати, ніби нічого не було? У нас же є заява батьків. Я сам її прийняв.
— Правильно, — сказав бургомістр. — Заява про розшук дітей, які пропали. Та й годі. Довести, що їх було викрадено, ми не можемо. — Він звернувся до начальника поліції: — Чи збирається мати порушити справу проти драконів?
— Ви збираєтесь судитися з драконами? — спитав начальник поліції маму, яка ще й досі не поклала трубки.
Мама відповіла, що ні.
— Отже, повний відбій, — сказав бургомістр.
— І це після того, що я дві ночі не спав! — обурився поліцай Рудольф. — Виходить, усе даремно.
— Дуже шкода, — відказав бургомістр, — але й так буває. — І, звернувшись до начальника поліції, додав: — Вам і цього разу пощастило.
Той кивнув.
Поліцай Рудольф віддав честь, вийшов у коридор і, лаючись, пішов сходами вниз. Він кипів гнівом. Перед будинком поліцейського управління він помітив машину, яка стояла в недозволеному місці.
— Так-так, — пробубонів він, заповнив квитанцію на сплату штрафу й хотів був запхнути її під склоочисник.
— Це моя машина, — пролунало позад нього. Рудольф упізнав голос начальника поліції.
— Пробачте, — сказав поліцай і зіжмакав папірець.
Він віддав честь і стояв так, поки начальник поліції не сів у машину й не поїхав геть. Тоді поліцай Рудольф кинув зім'яту квитанцію на землю. Але, побачивши бургомістра, який вийшов з управління поліції, він підняв папірця й відніс до найближчої урни, що стояла за кількасот метрів від нього.
У лісі за своїм будинком драконам і справді пощастило знайти підхожу печеру. Мартін захотів переселитися найближчими днями. "Багато з собою не братимемо, — подумав він. — Більшість речей однаково не знадобиться".
— Що ми робитимемо завтра? — спитав Георг. Вій пив лимонний сік з консервної банки.
— Я піду на роботу, — відповів Мартін.
— Куди? До Долежала?
— Ні, — промовив Мартін. Він підкинув і піймав консервний ключ. — Піду на сусідню фабрику. Там постійно набирають чорноробів.
— Ти не хочеш більше працювати драконом?
— Ні.
— Я піду з тобою, — вирішив Георг. — А що будемо робити з рештою грошей?
— Не так їх багато, — сказав Мартін. — Ми чимало й дуже швидко розтринькали. Але я дещо надумав. Влаштуймо свято. І запросімо всіх наших родичів. Скажімо, наприкінці наступного тижня.
— Що ж, це справді непогано, — визнав Георг. — Багатьох рідних я не бачив уже понад сто років. Але як нам організувати все так швидко?
— Понадсилаємо сьогодні ж телеграфом запрошення.
— В неділю пошта не працює, — сказав Георг.
— Зате на вокзалі пошта й сьогодні відчинена, — відповів Мартін і поклав консервний ключ на стіл. — То ходімо?
— Стривай.
— Що там таке?
— А поліцаї? — Георг раптом заговорив пошепки. — Ти ж їх сам недавно бачив. Вони оточили наш будинок. Мабуть, їм наказали впустити нас і більше не випускати.
Мартін виглянув у вікно. Поліцаїв не було. Георг знизав плечима.
Тато повернувся додому аж увечері, по восьмій. Він роззувся, спершись правою рукою на стіну в передпокої, і жбурнув ключі від моторолера на ящик для взуття.
З вітальні вийшла мама.
— Ну що? — спитала вона.
— Як що? — перепитав тато. — Обнишпорив усе місто. Проїздив тридцять літрів бензину. Але так і не знайшов.
— Вони дома, — сказала мама.
— Що? — закричав тато. — Де?
— Тс-с, — застерегла мама. — Вони вже полягали спати.
— Вони в мене враз прокинуться! Я їх швидко підведу!
І він хотів був уже кинутися до дитячої кімнати.
— Постривай, — сказала мама. — Будь ласка, не галасуй хоч раз!
— У себе дома я галасуватиму скільки схочу! — вигукнув тато. — Цього мені ніхто не заборонить!
— Давай спершу поговоримо про те, що сталося, — запропонувала мама.
— Нема про що говорити.
— Ні, є.
Мама відтиснула тата до вітальні. Там у його кріслі сиділа тітонька Анчі. Вона пообіцяла мамі побути, поки повернеться тато.
— Добрий вечір, Шерлоку Холмсе, — сказала тітонька Анчі. Вона саме курила татову сигарету з фільтром.
— До дідька! — не стримався тато. — Чого їй тут треба, цьому старому опуд…? — І враз перебив сам себе: — Привіт, тітонько! Яка мітла несподіванка!
— Та це видно й з твого приголомшеного обличчя, — сказала тітонька Анчі і всміхнулася. — Я привела тобі дітей.
— Ти? — здивувався тато, — То й ти теж причетна до цієї історії? Вони були в тебе?
— Ні, — відповіла тітонька і випустила в повітря кільце диму. — Вони навідались до мене разом з драконами.
— Значить, усе ж таки були! — Тато знов підвищив голос. — Тепер я таки доберуся до того драконячого кодла!
— Не нервуйся так, — зупинила його тітонька Анчі. — Сядь лишень та закури сигарету.
— Як мені не нервуватись? — не вгавав тато. — Кінець кінцем, діточки не щодня тікають з дому.
— Якщо ти й далі влаштовуватимеш тут сцени, — сказала тітонька Анчі, — то знай, що вони ні на кого не справлять враження. А тепер візьми нарешті сигарету.
Тато таки взяв сигарету і навіть подякував.
— Нема за що, — відповіла тітонька Анчі. — Однаково це твої.
— Ви вважаєте, що це нормально, — обізвався тато, — що діти з доброго дива зникають на цілих два дні?
— Ні, — втрутилася в розмову мама. — Ніхто не вважає, що це. нормально. Діти й самі, певне, так не думають. Але й наша поведінка була не найкраща. Це ми довели дітей до того, що вони втекли.
— Як це розуміти? — буркнув тато.
— Ти сам добре знаєш.
Тато примружив очі, але цього разу промовчав. Він і собі спробував пустити кільце диму, але в нього нічого не вийшло.
— Від тебе ж ніхто не вимагає, — вела далі мама, — щоб ти цілком змінився.
— Цього ще бракувало!
— Але хоч трохи прислухатися до інших ти, мабуть, міг би, — сказала мама.
— До мене теж ніхто не прислухається!. — Тато знов трохи підвищив голос. Це була остання, хоч і нерішуча, спроба перейти до самооборони. — Ось ти хіба завжди чуєш, коли з тобою розмовляють?
— Принаймні намагаюсь, — відповіла мама. — Принести тобі пива?
— Принеси, — сказав тато.
— Ну що ж, зроблю цього разу виняток, — сказала мама й пішла на кухню.
— Добре, добре, — пробубонів тато.
Тітонька Анчі взяла з пачки кілька сигарет, підвелася й простягла татові руку.
— Мені час, — сказала вона, усміхнувшись, і вийшла до передпокою.
Мама принесла пляшку пива й склянку.
Тато наповнив її аж по вінця, так що навіть піни не вийшло.
— Це старе опудало вже пішло, — заявив він.
— Тихіше, — сказала мама.
— Чому?
У двері просунулась голова тітоньки Анчі.
— Бо я можу почути, — сказала вона.
6
Тато сидів у ліжку і пив своє вранішнє какао. Як завжди, воно було йому гаряче, але сьогодні він, мов на диво, й слова не сказав.
Тато читав газету і щоразу, дочитавши статтю, кивав головою.
Рівно о пів на сьому він скочив з ліжка, помчав у ванну, побризкав на обличчя холодною водою, намилив під пахвами, змив мило і витерся рушником.
Тоді поголився лезом з неіржавіючої сталі і при цьому двічі врізався.
Від одеколону пашіло обличчя.
Потім одягся в спальні, хутко натягнув у передпокої черевики, пильнуючи цього разу, щоб вони не були розпаровані.
Біля дверей зібралась уже вся сім'я: Франці, Шурлі, мама.
Тато посварився кулаком. Шурлі весь зіщулився, Франці заплющила очі.
Але нічого не сталося. Тато цмокнув кожного в ліву щічку й пішов з дому.
Сьогодні його доганяла Франці і вже на сходах віддала забутий портфель.
Фабриці "Нойруер і Петек" справді терміново були потрібні робітники. Георга та Мартіна навіть довго не розпитували і поставили до різних верстатів. Після тридцятихвилинного інструктажу вони мусили вже працювати самостійно. Мартіна поставили за складний різальний верстат. За одну хвилину треба було нарізати із смуги картону десять однакових відтинків. "Можна й більше", — подумав Мартін. Через годину він нарізав уже двадцять, а ще через годину — тридцять відтинків за хвилину.
Начальник цеху, який наглядав за "новачками", відразу це помітив і доповів директорові.
— Такий замінить нам трьох робітників, — сказав він.
Директорові зараз-таки схотілося побачити новачка.
Робітники теж помітили, що Мартін з Георгом працюють набагато швидше, ніж вони. Тому Роберт Гомола, Мартінів наставник, пояснив драконам, які наслідки може мати їхня швидкісна праця для інших робітників.
— Незабаром фірма вимагатиме й від пас такої самої норми. Але нам вона не під силу.