Він виїхав до Сполучених Штатів, а Керрол залишився в Англії. Ще перед від'їздом, він признався Герберту, що закохався в Дороті. Герберт зустрів це мовчанням. Не міг же він сказати, що те ж саме трапилося і з ним, тільки по-своєму, якось дивовижно. В усякому разі це не перешкодило йому виїхати на кілька років.
Він надіслав у рідне місто листівку: привітання Керролу, поцілунок Дороті. Другу листівку надіслав тітці.
Пірсон тоді саме лежав у ліжку, хворий на радикуліт. Він телеграфував до Мемфіса, викликав племінницю. Пірсон, так, принаймні, думав Герберт, був скупий і не хотів оплачувати сестру-жалібницю з місцевої клініки.
Протягом кількох днів Герберт подавав йому ліки, газети, їжу й нічну посудину.
Потім приїхала племінниця.
Люсі мала наступного року складати екзамени на атестат зрілості. Приїхала вона страшенно люта, бо добре знала, що таке радикуліт. Перспектива провести канікули у старого Пірсона викликала в дівчини просто-таки конвульсії.
Вона зайняла кімнату поруч з кімнатою Герберта. Але навіть у вітальні можна було знайти її безладно розкидані речі. Дім, як це звичайно називають, ожив. Чи, власне, ожила тиша. Може, це й безглуздо, та коли Люсі вечорами тікала в місто, в домі майже фізично відчувалося існування тиші, що її раніше ні Герберт, ні старий капітан якось не помічали.
Обидва дуже любили вечори, коли Люсі тікала в місто.
Одного дня дівчина вирішила ближче познайомитися з другим мешканцем вілли.
— Пане Герберт, ви, нарешті, коли-небудь запросите мене в кіно чи в бар? Просто дуже погано з вашого боку отак скоса дивитися на дівчину, яка доглядає старого капітана. Невже ви не розумієте, що у Уорренвіллі мені нудно до смерті?
Герберт кілька разів брав Люсі з собою в Чікаго.
Вона хутко орієнтувалася в обставинах і згодом сама показувала йому ресторанчики, де збиралася молодь та де можна було потанцювати за безцінь.
Пірсон одужував дуже повільно. І про те, щоб він устав з ліжка, не могло бути й мови. Люсі весь час грюкала дверима, виносячи нічну посудину.
Якось Герберт працював у своїй кімнаті над кресленням. Раптом він побачив на стіні відбиток світла. Двері до вітальні були відчинені. Він почув легкі кроки дівчини, клацання замка. За хвилину в кімнаті Люсі залунала з адаптера вересклива музика.
— Герберте!
— Гм?
— В тебе є що випити? Мене доконала спека.
— Іди й візьми сама. Я зайнятий.
— Принеси, бо я переодягаюсь.
— Я зайнятий.
Раптом він відчув за спиною її присутність. Люсі ступала зовсім беззвучно.
— Де?
— У шафі.
І знову німі кроки. Шерех шухляди, брязкотіння скла.
Герберт побачив руку із склянкою.
— Ось, бери.
— Ах, дякую! Цей проклятий проект! Я навіть обернутися не можу. Мушу неодмінно скінчити до ранку.
— Ну, бери!
Герберт глянув на дівчину і тільки зараз зрозумів, чому вона рухається так безшелесно. Люсі ходила боса.
— Ти що, натираєш ноги тальком?
— А навіщо?
— Бо вони в тебе як алебастр.
— Що ти! Така в мене шкіра. Не віриш?!
Вона розкрила халат і показала груди, білі, вже розвинені, з маленьким каштанчиком посередині.
— Гарні.
— І я так думаю.
— Куди ти бігаєш вечорами?
— Коли гадаєш, що до хлопців, то помиляєшся. Я не люблю хлопців, бо вони зараз же почнуть вимагати від мене дечого...
— А ти? — Герберт весь час розмовляв, не припиняючи роботи.
— А я нічого. Не буду ні з ким, поки не знайду нареченого. Сумний досвід моїх шкільних подруг навчив мене розуму. З тобою можна поговорити, бо ти якось не дуже охочий до таких речей. Я не подобаюсь тобі?
— Чому? У тебе гарні ноги... Але ж ти сама сказала, що бережеш себе, а я твоїм нареченим не буду.
— Ти не ходиш з іншими дівчатами?
— Ні.
— Не вірю.
— Кажу тобі, що ні. Не ходжу, бо мені бракує часу. І грошей теж.
Нарешті Люсі пішла до своєї кімнати.
"Якесь безглуздя,— подумав Герберт.—Дівчина страшенно нудиться. Треба познайомити її з моїми товаришами. Може, вони нею зацікавляться. Кінець кінцем, Люсі приваблива, у неї довгі ноги й шкіра, мов алебастр".
— Герберте!
— Гм?
— Капітан тебе просить.
— Зараз іду.
В капітановій кімнаті повітря було важке й задушливе, ніби насичене хворобою і диханням старої людини.
Герберт прочинив вікно. Пірсон відклав "Дейлі ньюс" і спробував повернутися на постелі.
— Як ти думаєш, Герберте, я ще ходитиму?
— Звичайно!
— Без ціпка вже не зможу.
— Побачимо за два тижні. За два тижні ви, пане капітан, знову підстригатимете свої газони.
— Два тижні. Я вже не можу більше лежати нерухомо.
— Може, вам щось потрібно?
— Ні. Тільки нудно трохи. Принеси-но мені шухляду з письмового столу. Так. Ось цю, верхню. Покажу тобі фотографії.
З хвилину вони розглядали фотографії. Кремезні мужчини, офіцерські відзнаки. Добре пошиті мундири, подекуди генеральські еполети.
— Це все з війни,— пояснив капітан.— Боже мій, я ж зовсім забув! Десь тут мусить бути фото твого батька. Хочеш побачити?
— У мене є кілька батькових фотографій.
— Дивись, ось воно.
— Можна мені, пане капітан?
— Взяти собі? Звичайно. Для тебе ця пам'ятка дорожча, ніж для мене, хоч я й страшенно любив твого батька. Пам'ятаю його останній старт.
— Це ж як?
— Хіба я тобі ще не розповідав? Ото ще старий забудько!
Герберт притяг стільця й подав Пірсону чаю з ромом.
— Пам'ятаю, це було навесні. Над Лондоном висів туман, який залазив у вуха, в ніс, у рот, в очі, пхався навіть за одіж. Так-так. Навіть комірці сорочок були вогкі. Але із Шпіцбергену посунуло трохи холодного повітря, і того ж дня іней раптом заіскрився на вулицях, де ще недавно стояли калюжі води.
Нас зібрали на базу. Всі знали, що буде тривалий політ. Ми використовували кожен погожий день, щоб підтримати наступ.
Я зустрів твого батька в штабі. Він чекав на свій екіпаж, щоб передати бойовий наказ. У мене тоді зовсім не було часу, отож я тільки гукнув: "Летимо!" — "Здоров, старий!" —відповів він. Вони всі завжди казали на мене "старий", хоч я постарів лише тепер.
Ми стартували з-під Саутгемптона. Кожні кілька десятків секунд вилітала машина. На об'єкт ми мусили заходити щопівхвилини. Я спершу взяв курс на Париж. Десь над Понтуазом повернув машину в напрямі Нансі. Північна хвиля повітря тут закінчувалась. Я увійшов у хмари, машину почало трохи трусити. Твій батько ішов за мною на відстані якихось тридцяти секунд. На борту я ніс гарненький пакуночок. Не долітаючи Нансі, взяв курс на Саарбрюкен. Другий пілот показав на мигах, що ми летимо з запізненням. Тоді я набрав височінь. Тут світив місяць, а хмари під крилами були наче мідні вершини гір.
Не долітаючи Саарбрюкена, ми зустріли "Мессерів", які вже на нас чекали, і я знову пірнув у хмару. Спокійне кружляння над континентом скінчилося. Я взяв курс на ціль і збільшив швидкість. За кілька хвилин хмари раптом обірвалися. Я здалека побачив їх бічний вал, що віддалявся до Аахена. Стрілець— радист жер поглядом небо, але "Мессерів" не було. Мабуть, літали біля Саару і далі, в напрямі Франкфурта. А я йшов північним курсом. Незабаром спалахнули перші вогні вибухів у Рурському басейні. І перші залпи прожекторів.
Небо раптом потемніло, з волошкового стало чорне, як рілля. Пожежі внизу нагадували святкові фейерверки. Похмура асоціація, правда ж?
На значній відстані від Золінгена я вліз просто в кільце прожекторів. Вони схопили мене достоту так, як людські пальці хапають комара. І все-таки я пробився до Ессена, де мав скинути свій "пакунок". Я спізнився більше, як на двадцять секунд та ще й летів трохи вище, ніж слід було за наказом, отож злякався. Твій батько, мабуть, був десь піді мною, отож, мій "пакунок" міг майнути в нього перед носом. Траплялися такі безглузді історії. Я побував над ціллю, скинув бомби й кинувся тікати. Я тікав від міста, описуючи широку дугу, і тут побачив машину твого батька.
її спіймали прожектори, а кульки вибухів оточили щільним кільцем. З огидою мушу признатися, що я зрадів, побачивши прожектори, націлені на твого батька. Непомічений ніким, ні на мить не зачеплений фіолетовим вістрям світла, я вирвався з Рурського басейну.
В Саутгемптоні я довідався, що машина, пілотована твоїм батьком, не повернулася. Не маю уявлення, чи це я бачив його в останні хвилини життя, чи, може, він теж зумів вирватися від Ессена і впав десь у Бельгії, захоплений зненацька "Мессерами".
Ти робитимеш оті реактивні двигуни. Це дуже добре. Коли ми будемо літати на реактивних літаках, нічого нам не зможе вдіяти ні артилерія, ні всі прожектори в світі. Ти летітимеш так швидко і так високо, шо тобі вже не буде чого боятися ні артилерії, ні прожекторів. Отож роби свої двигуни.
— Поки що я тільки студент. А хотів би робити двигуни для далеких польотів. Це ж смішно летіти з Європи до Токіо навколо світу— через Багдад, Карачі, Сінгапур або Гонконг. Думаю, що з Брюсселя чи Копенгагена ми полетимо в Токіо через Північний полюс, як звелів сам бог — найкоротшою дорогою. А за те, що ви, пане капітан, розповіли про мого батька, дуже вам дякую. Мабуть, не має значення, чи збили його над Ессеном, чи згодом над Бельгією. Принаймні я знатиму, як загинув мій батько, так само, як знаю, як загинула мати. Може, вам, пане капітан, щось потрібно?
— Ні, дякую.
Герберт зачинив вікно, бо ставало дедалі холодніше. Зводилася ніч. Над Уорренвіллем запалала заграва вогнів.
Герберт повернувся до своєї кімнати, щоб скінчити креслення.
Люсі прочинила двері.
— Герберте!
— Гм?
— Іди сюди, дурний.
Він, вагаючись, увійшов до її кімнати.
Люсі прожила з Гербертом усього півтора роки і, не витримавши більше, зникла. І те, що вона жила з ним, і те, що покинула його, було однаково добре. Герберт у цих справах нічим не відрізнявся від інших чоловіків. Кожен з них, у тім самім віці, що й Герберт, терпів муки природного прагнення до жінки. Завдяки Люсі він звільнився від усіх потворних психічних ускладнень, які не тільки виникають у душі від невдоволеної потреби, але заволодівають всіма помислами і вростають у плоть, як погане дерево в землю.
Зрештою, Люсі була трохи божевільна. Вона добре зробила, що покинула дім Герберта, власне, не його, а Пірсона, який давав Гербертові притулок. До того ж, вона звільнила його іще й від химери, яку він приволік з собою з Європи, мов нашкірну хворобу. Він перестав наївно вірити, що Дороті була жінкою, яка судилася йому на все життя.