Комісар ще з порога оглянув присутніх, затримав свій погляд на мені і примружив очі. Мабуть, він також згадував, бо його обличчя раптом проясніло. Він щось шепнув поліцаєві, який стояв поруч нього, і на моїх руках, спертих на бар'єр, клацнули наручники. Це відбулося так швидко, що я і далі стояв нерухомо, спантеличений і здивований. І тільки тоді, коли мене сильно шарпнули, я відірвався від бар'єру і опинився в сусідній кімнаті. Поліцай залишився стояти біля дверей. Ця кімната була краще освітлена і менша. Посередині стояли письмовий стіл, крісло і два стільці. Комісар сів у крісло, і тоді я впізнав у ньому сержанта другого відділу війська польського і пригадав досить драматичну реквізицію автомобіля мого хазяїна біля готелю "Європейський" у Варшаві.
Мені стало трохи не по собі. Сержант, а тепер комісар, відверто втішався моїм виглядом і становищем, в яке я потрапив. Його очі блищали, а губи розтягнися в солодкій посмішці. Якийсь час він мовчав, а потім нахилився над столом і засміявся:
— Кого я бачу! Слугу пана графа! Яка несподіванка!
Промовивши це, він звернувся до поліцая, що стояв біля дверей:
— Вийди на хвильку. Коли будеш потрібний, я покличу.
Як тільки двері зачинилися, і ми залишилися вдвох, сержант скочив на ноги, обійшов стіл і зупинився передо мною:
— Це за готель "Європейський", — злісно просичав він. — А це за Брест-над-Бугом!
Він двічі ударив мене кулаком в обличчя. Рука в нього була жилава, тверда і велика, але він бив не розмахуючись, бо стояв зовсім близько. Я мимоволі пригнув голову, і удари влучили в череп, не завдавши великого болю. Обома руками, скутими наручниками, я схопив його за пояс і підкинув вгору, водночас нахиляючись вперед. Він враз ніби переламався надвоє, ковзнув по моїй спині і гримнув лобом об підлогу. Коли я оглянувся, він лежав нерухомо — по його щоці стікала вузька цівка крові.
Якусь мить я роздумував, що робити далі. З сусідньої кімнати долинали голоси поліцаїв і арештованих. Очевидно, там нічого не почули. Двері були зачинені, але це не міняло становища. З службового кабінета сержанта, вірніше, комісара поліції, не можна було вийти інакше, як через ці двері. Залишалося вікно. Але що робити з кайданами на руках? Я знав людей, які ламали підкови і рвали залізні ланцюги. Особливо успішно робив це перед війною знаменитий польський моряк Радван, який навіть зубами перекушував цвяхи і гаки. Спостерігаючи іноді виступи таких силачів, я не відчував бажання стати таким, як вони, бо мій батько говорив, що надмірно сильна рука втрачає м'якість рухів, необхідну для зразкового камердинера. Тому я не знав, якою мірою можу покластись на свою фізичну силу, хоча вже мав нагоду пересвідчитися, що в бійці троє чи четверо людей не становили для мене небезпеки. Ще за життя батька, будучи підлітком, я не раз переконувався в цьому. Спогади додали мені відваги, і я вирішив розірвати кайдани.
Та нараз гомін в сусідній кімнаті стих, і хтось голосно скомандував:
— Ruhe! [14]
Потім почулися чіткі кроки, обидві половинки дверей розчахнулися і передо МНОЮ зупинилася людина, зовнішність якої відбилася колись у моїй свідомості так само чітко, як і сержантове обличчя. То був капітан другого відділу, прізвища якого я не знав, одягнений в чорний мундир гестапо; блискучий значок — череп з перехрещеними кістками — прикрашав його картуз. За ним стояло ще двоє в таких самих мундирах з кийками в руках.
В пам'яті нараз спливли Брест-над-Бугом і капітанські валізки, що миготіли в повітрі, а також клітка з папугою Лолітою. Я відчув, як мороз пробіг мені поза спиною і лунко закалатало серце. Однак за мить я вже опанував себе і, стиснувши кулаки, скутими руками щосили вдарив капітана в груди. Він поточився на одного з гестапівців і разом з ним упав на землю. Другий замірився на мене кийком, але я швидко підняв ногу, вдарив його в живіт і, мов камінь, випущений з катапульти, врізався в натовп занімілих з несподіванки поліцаїв та заарештованих. Розштовхавши натовп, я вискочив на сходи. Поліцай, що йшов нагору, схопив мене за горло в той момент, коли я минав його. Я підбив йому руки скутими долонями і в свою чергу схопив його за горлянку. Він захарчав і посинів; кинувши його на сходах, я вискочив на вулицю. Перед комісаріатом стояла машина, якою, напевно, приїхали німці. Дверцята машини були відчинені, шофер, що сидів за кермом, саме запалював цигарку. Коли я став перед ним на тротуарі, він запитливо глянув на мене. Мимоволі я подивився на свої руки і на хвилину завмер від здивування. Наручники зникли. Я був вільний у повному розумінні слова. Тільки одне кільце стискало ліве зап'ястя, та воно тепер було схоже на звичайний браслет, які були тоді досить модні, особливо серед німців, що в окупованих країнах не гребували навіть такими "воєнними трофеями".
Я з полегшенням зітхнув і ступив крок уперед. Гестапівець дивився на мене, нерухомий, мов манекен. Минаючи його, я недбало підніс праву долоню і гаркнув:
— Хайль Гітлер!
Німець здригнувся, і його рука, ніби звільнена пружина, вискочила з кабіни:
— Хайль!..
Далі я не почув нічого. Мене поглинув нічний морок вулиці. Відразу ж за рогом я шмигонув до якогось під'їзду, ще не замкненого і освітленого. Я розумів, що переслідувачі, яких можна було чекати з хвилини на хвилину, легко схоплять мене на вулиці. Якби пощастило знайти якусь схованку! Я вирішив пробратися на горище цього незнайомого будинку, потім на дах, і там перечекати до ранку. Піднімаючись напівтемними сходами, я намагався йти беззвучно, щоб не почули мешканці будинку. Я не хотів, щоб завтра про мої пригоди знало все місто, бо я добре усвідомлював, що мене чекає. Німці шукатимуть мене, оголосять винагороду за мою голову і взагалі зроблять з мене небезпечного злочинця. А поляки вважатимуть мене героєм. Тим часом я не відчував бажання ставати ні тим, ні другим. Просто хотілося знайти безпечне місце, викупатися, переодягнутися, забрати в готелі долари і повернутися до графа. Крім того, я вирішив розповісти йому про свою пригоду, бо про дальші поїздки до Варшави, очевидно, нічого було й думати.
Так міркуючи, я вибрався на п'ятий поверх, над яким виднівся вхід на горище. Зненацька двері однієї з квартир відчинилися, і на сходи вийшов бідно вдягнений чоловік середнього віку з відром у руціг Він зупинився і пильно глянув на мене.
— Ви до кого? — запитав він.
Я не забобонний, хоч мені доводилося переживати багато випадків, виключних за своїм характером. Але це вже було занадто — адже я відразу впізнав симпатичного робітника, з яким ми на початку війни будували барикаду в кінці Пулавської вулиці. Як і тоді, він дивився на мене трохи сумовито, але його лазурові очі і тепер випромінювали тепло. Він мене ще не впізнав, а тому спокійно стояв, чекаючи на відповідь.
Відчуваючи якесь незвичайне довір'я до нього, я мовчки підняв руку з кільцем від кайданів.
Це одразу справило належне враження — він одступив від дверей, звільнивши прохід до квартири.
— Прошу, — тільки промовив він.
Я зайшов до тісної кімнатки, освітленої тьмяною лампочкою, що висіла на шнурі. Під стіною стояло залізне ліжко, застелене латаною ковдрою. Збоку на ослоні стояла мильниця, далі дзбан, два стільці і стіл. В кутку — невелика шафа і скриня. Звідусіль проглядали злидні.
Хазяїн кімнатки обережно поставив на підлогу відро, старанно замкнув двері і повернувся до мене.
— Ви втекли?
Я ствердно кивнув.
— За віщо вас закували?
— Не знаю, — відповів я. — Тут поблизу комісаром поліції працює один чоловік, який на початку війни був сержантом у війську польському.
— Є такий, — прошептав він. — Ну, то що?
— Познайомився я з ним ще тоді, причому за таких обставин, які змусили мене повестися з ним грубо.
— Як саме?
— Затопив йому в пику, — відповів я. — А сьогодні ввечері мене схопили на вулиці і запровадили до комісаріату, де я знову уздрів його. Звичайно, він хотів порахуватися зі мною. Мабуть, зараз мене вже шукають на вулиці.
Він узяв мою руку і оглянув кільце.
— То ви розірвали кайдани? — здивовано вихопилося у нього.
— Навіть не знаю коли, — признався я. — Зчинилася страшна колотнеча. Приїхало гестапо. Я не хотів би завдавати вам неприємностей, але якщо у вашій хаті знайдеться напилок...
— Нині кожен ризикує щодня, — перервав він мене, — в тому числі і я. Це не має значення. А щодо мене, то я слюсар. Зараз ми перепиляємо кільце — вам пощастило, що натрапили саме на мене.
— Вдруге в житті, — зауважив я, посміхаючись.
— То ви знаєте мене?
— Та як сказати... Ви, мабуть, пам'ятаєте барикаду на Пулавській вулиці у 1939 році?
— А, то це ви?! Диктові танки, правда?
— Я був дурнем, — сказав я, — але, як пише Достоєвський, "дурень, який усвідомив свою глупоту, не є дурнем".
Він щиро засміявся, відкрив скриню і дістав напилка.
— Сідайте і кладіть руку на стіл.
! він заходився пиляти.
— Тепер вам не можна виходити, — заговорив він по паузі. — Але у мене вам теж ризиковано залишатися. Надто вже близько звідси комісаріат. Вони можуть провадити облаву цілу ніч, щоб тільки схопити вас. Але на горищі у мене є комірчина, відгороджена подвійною дерев'яною стіною. Там вас не знайдуть. А вранці тікайте з Варшави, принаймні, на якийсь час.
— Я живу на селі.
— Це добре. Оскільки ви вчинили бійку, вас пам'ятатимуть довго. Готово. Браслета немає. А тепер ходімо зі мною.
Кажучи це, він підвівся і стягнув з ліжка подушку і ковдру.
— А як же ви будете спати? — запитав я, дивлячись на сінник, вкритий простирадлом.
— Вкриюсь пальтом. А під голову покладу кулак. Зрештою, це не ваша справа. Ходімо. Вони можуть наскочити кожної хвилини.
До глибини душі зворушений гостинністю цього бідняка, я мовчки поплентався за ним. Він мав кишеньковий електричний ліхтарик, і комірчина, освітлена ним, видалася мені справді надійною схованкою. В кутку лежали городницькі мати, виплетені з соломи. Мій рятівник розстелив їх на підлозі, кинув подушку та ковдру і шепнув:
— Коли йтимете вранці, відсуньте оцей гачок, і тихо приставите стіну. А я заберу ковдру й подушку, коли повернуся з роботи. Сюди ніхто не заходить, бо в кожного є своя комірчина. На добраніч. Ага, ще одно: отой комісар — стерво смердюче.