Подорож на "Кон-Тікі" (Експедиція Кон-Тікі)

Тур Хеєрдал

Сторінка 11 з 48

Бажаю удачі.

Я з жахом подумав про папірці, що їх пересилають з місця на місце, аж поки вони не зникнуть назавжди в канцелярських нетрях. Яке щастя було жити в грубу епоху Кон-Тікі, коли не існувало таких утруднень, як письмова заява! Потрапити особисто до міністра іноземних справ було набагато важче. Норвегія не мала дипломатичного представництва в Перу, і наш генеральний консул Бар, завжди готовий мені услужити, міг влаштувати, побачення тільки з радником міністерства іноземних справ. Я боявся, що далі справа й не піде. Тепер міг пригодитись лист доктора Коєна президентові республіки. І я звернувся до ад'ютанта президента Перу з проханням про аудієнцію у його превосходительства дона Хосе Бустаменте Ріверо. Через кілька днів мені повідомили, що я повинен бути в палаці о дванадцятій годині.

Ліма — це сучасне місто з півмільйонним населенням; воно розкинулось на зеленій рівнині біля підніжжя пустинних гір. За своєю архітектурою, а також і завдяки садам та бульварам воно без сумніву є однією з найкрасивіших столиць світу — мальовничим куточком сучасної Рів'єри або Каліфорнії з будівлями у старовинному іспанському стилі. Палац президента знаходиться в центрі міста, і його пильно охороняють озброєні вартові в яскравій формі. Дістати аудієнцію в Перу — справа не легка, і переважна більшість жителів бачили президента лише на екрані кіно. Солдати з блискучими патронташами провели мене вгору сходами, а потім довгим коридором до кінця; там троє цивільних перевірили мої документи і записали все у книгу; переді мною відчинили масивні дубові двері, і я опинився в кімнаті, де стояв довгий стіл та стільці у кілька рядів. Там мене зустрів якийсь чоловік у білому костюмі, попросив сісти, а сам зник. Через кілька хвилин розчинилися широкі двері, і мене запросили до другої кімнати, що була обставлена набагато розкішніше. Мені назустріч вийшов якийсь поважний чоловік в бездоганному мундирі.

"Президент", — подумав я і виструнчився.

Але ж ні. Чоловік у гаптованому золотом мундирі запросив мене сісти в старовинне крісло з прямою спинкою і зник. Я не просидів на краєчку крісла і хвилини, як розчинилися ще одні двері, і слуга, вклоняючись, запросив мене до великої, розкішно прикрашеної позолоченої кімнати з позолоченими меблями. Слуга зник так само несподівано, як і з'явився, і я сам залишився сидіти на Старовинному дивані, оглядаючи анфіладу порожніх кімнат з розчиненими навстіж дверима. Було так тихо, що я чув, як хтось приглушено кашляв за кілька кімнат від мене. Потім десь близько почулися тверді кроки, я схопився і нерішуче вклонився поважному панові у формі. Та ні, це теж був не він. Із сказаного ним я зрозумів, що президент шле мені привітання і що він скоро звільниться, як тільки закінчиться засідання ради міністрів. Через десять хвилин тверді кроки знову порушили тишу, і на цей раз до кімнати зайшов чоловік з золотими аксельбантами та еполетами. Я рвучко схопився з дивана і низько вклонився. Той уклонився ще нижче і повів мене через кілька кімнат і вгору сходами, що були вислані товстими килимами. Він залишив мене в невеличкій кімнаті, де стояли диван та шкіряне крісло. Зайшов чоловік невеликий на зріст у білому костюмі; я покірно стояв, сподіваючись, що він знову мене кудись поведе. Але він нікуди мене не повів, а лише люб'язно привітався і залишився на місці. Це був президент Бустаменте Ріверо.

Президент знав по-англійськи удвоє більше, ніж я по-іспанськи, після того, як ми обмінялися вітаннями і він жестом запросив мене сісти, наш спільний запас слів було вичерпано. Знаками і жестами можна сказати багато чого, але з їх допомогою не дістанеш дозволу на виготовлення плоту в перуанському військовому порту. Мені стало ясно, що президент мене не розуміє, а йому самому це було ще ясніше, бо через якийсь час він вийшов, а потім повернувся у супроводі міністра авіації. Міністр авіації генерал Ревередо був енергійний чоловік атлетичної будови у формі військово-повітряних сил з крильцями на грудях. Він чудово говорив по-англійськи з американським акцентом.

Я попросив пробачення за непорозуміння і сказав, що я прошу вільного входу не на аеродром, а у військовий порт. Генерал розсміявся і пояснив, що його покликали сюди лише як перекладача. Поступово мою теорію пояснили президентові, який уважно слухав і ставив через генерала Ревередо розумні запитання. А на кінець він сказав:

— Якщо це певно, що острови Тихого океану вперше відкрили люди з Перу, то наша країна зацікавлена в цій експедиції. Скажіть, якої допомоги ви від нас хочете.

Я попросив виділити нам місце на території військового порту для будування плоту, надати приміщення, в якому можна зберігати спорядження, і дозволити завезти його в країну, попросив дозволу на користування сухим доком, флотськими майстернями та послугами робітників порту в роботі, а також дати судно, яке відбуксирує нас від берега, коли ми вирушатимемо в дорогу.

— Що він просить? — нетерпляче запитав президент таким тоном, що навіть мені було зрозуміло.

— Нічого особливого, — не вдаючись у подробиці, відповів Ревередо. І президент, задоволений такою відповіддю, кивнув на знак згоди.

Під кінець аудієнції Ревередо обіцяв, що міністр іноземних справ одержить особисту вказівку від президента, а морський міністр матиме всі повноваження для надання нам потрібної допомоги.

— Хай боронить вас бог! — промовив на прощання генерал, усміхаючись і похитуючи головою. Зайшов ад'ютант і провів мене до вартового.

В цей самий день у газетах Ліми була опублікована стаття про норвезьку експедицію, яка мала відпливти на плоту від берегів Перу; одночасно в них повідомлялося, що шведсько-фінська наукова експедиція закінчила свою роботу у джунглях на берегах Америки, де вона вивчала життя індіанців. Двоє шведів, учасників цієї експедиції на Амазонку, піднялися на човні рікою вгору в Перу і тільки що прибули до Ліми: Один з них, Бенгт Даніельсон з Упсальського університету, збирався зараз вивчати життя гірських індіанців в Перу.

Я вирізав цю статтю і сів у себе в номері писати листа Герману про місце будування плоту, коли раптом хтось постукав у двері. Ввійшов високий засмаглий чолов'яга у тропічному костюмі; коли він зняв білий шолом, мені впала у вічі йога руда-рудісінька борода, яка, здавалося, обсмалила його обличчя і випалила трохи волосся на голові. Цей чоловік прибув з лісових нетрів, але було зрозуміло, що місце йому в університетській аудиторії.

"Бенгт Даніельсон", — промайнула догадка.

— Бенгт Даніельсон, — відрекомендувався гість.

"Він довідався про пліт", — подумав я і запросив його сісти.

— Я щойно дізнався про ваші плани з плотом, — промовив швед.

"І ось він прийшов, щоб розгромити мою теорію як етнограф", — подумав я.

— І ось я прийшов з'ясувати, чи не зможу вирушити з вами на плоту, — миролюбно сказав швед. — Мене цікавить теорія міграції.

Я знав про нього лише те, що він учений і прибув сюди просто з джунглів. Та коли один швед наважується вирушити на плоту з п'ятьма норвежцями, йому не можна відмовити. До того ж навіть розкішна борода не могла приховати його урівноваженого та веселого характеру.

У нас було ще одне вільне місце, і Бенгт став шостим учасником нашої експедиції. Він виявився єдиним серед нас, хто говорив по-іспанськи.

Коли через кілька днів пасажирський літак з розміреним рокотом своїх моторів летів понад узбережжям на північ, я знову шанобливо дивився на безмежний синій океан, що розстилався перед нами. Здавалося, що він повиснув і пливе в самому небі. Скоро ми вшістьох зберемося вкупку, як мікроби в порошині, десь там унизу, де стільки води, що здається, ніби нею заповнений увесь західний горизонт. Ми опинимося самі в океані, не маючи змоги відійти один від одного більш, ніж на кілька кроків. А втім, поки що між нами була достатня відстань. Герман знаходився в Еквадорі, чекаючи, коли прибуде дерево. Кнут Хаугланд і Торстейн Робю тільки-но прилетіли до Нью-Йорка. Ерік Хессельберг був на кораблі, що йшов з Осло в Панаму. Сам я летів до Вашингтона, а Бенгт залишився в готелі в Лімі, готовий вирушити в дорогу, і чекав, поки прибудуть інші.

Всі мої супутники не знали раніше один одного і були зовсім різними людьми. Тому хоч протягом кількох тижнів перебування на плоту у нас буде гарантія того, що ми не надокучимо один одному своєю балаканиною. Громовиці, низький тиск і негода будуть для нас менш небезпечні, ніж загроза сутички характерів шести чоловіків, яким доведеться місяцями знаходитись разом на дрейфуючому плоту. В такому випадку гострий дотеп часто буває таким же корисним, як і рятувальний пояс.

У Вашингтоні все ще стояла сувора зима, холодна і сніжна. Я повернувся туди у лютому. Бйорн енергійно взявся за радіо, — йому пощастило зацікавити американське товариство радіолюбителів і домовитись, що його члени прийматимуть повідомлення з плоту. Кнут і Торстейн налагоджували організацію зв'язку, який мав здійснюватися через короткохвильові передавачі, спеціально для цього сконструйовані, а частково і через портативні радіостанції, якими користувалися у війну учасники опору. Щоб виконати в подорожі все задумане, нам треба було розв'язати тисячу проблем, великих і малих. А папки з паперами все росли й росли. Військові та цивільні документи, білі, жовті й сині, англійською, іспанською, французькою та норвезькою мовами. У наш практичний вік навіть подорож на плоту могла обійтися паперовій промисловості мало не з деревину смереки. Закони та обмеження зв'язували нам руки і ноги, ми повинні були розплутувати вузли один за одним.

— Можу поклястися, що все це листування важить десять кілограмів, — сказав якось Кнут, з розпачем схиляючись над друкарською машинкою.

— Дванадцять, — сухо відповів Торстейн. — Я вже зважував.

Моя мати, мабуть, добре розуміла наше становище, коли писала в ці драматичні дні останніх приготувань: "Мені хочеться одного — знати, що ви всі шестеро вже щасливо вирушили в дорогу на плоту!"

Потім якось прийшла термінова телеграма з Ліми про те, що Герман, купаючись, потрапив під сильну хвилю і його викинуло на берег з серйозними ушкодженнями та звихнутою шиєю. Зараз він знаходився в одній з лікарень у Лімі.

До нього негайно вилетіли Торстейн Робю і Герда Волд, яка у війну була представником одної норвезької групи опору в Лондоні, а зараз допомагала нам у Вашингтоні.

8 9 10 11 12 13 14

Інші твори цього автора:

Дивіться також: