Вкрай виснажені, ми попадали тут же на землю.
– Він живий, – мовив я, відсапуючись.
– Чудово!
Тепер у Кіт з'явився інший клопіт; яким би то робом переодягтися? З ближніх хат повибігали люди, пропонуючи свої послуги та сухий одяг. Їй, звичайно, кортіло швидше скинути мокрі штани, що прилипли до тіла, але вона ніяк не могла цього зробити серед натовпу людей, які захоплювалися нашою мужністю. Проте Кіт уже не раз доводилося потрапляти у важке становище, а тепер ще й я став її союзником, отож дівчині легше було з нього виплутатися. Я привернув на себе увагу юрби, вчетверте розповідаючи, як усе сталося, а вона тим часом сховалася за копицею сіна.
Скоро Десмонд опритомнів, але виявилося, кінь зламав йому копитом ногу. Ми допомогли перенести його в найближчий заїзд, заспокоїли, як могли, місіс Десмонд, а потім, сховавшися від людського ока, почали думати й гадати, що нам діяти далі.
– Він пролежить тут не один тиждень, – сказав я.
– А що робити нам? – спитала Кіт.
Вона сказала "нам", бо ні мені, ні їй навіть і на думку не спадало, що ми можемо розлучитися. Здавалося б, нас нічого тепер не зв'язує. Адже трупа розпалася, нині настав час попрощатися з Десмондами… Та саме з цієї причини ми ще ближче прихилилися одне до одного.
Отож ми надумали податися до Лондона і пошукати там щастя-долі.
Місіс Десмонд схвалила наш план. Їй доведеться побути тут, аж поки загоїться нога в містера Десмонда; вони продадуть одного коня, а потім, якщо треба буде, то й другого, щоб сплатити за житло та за харчування. Вона дала нам рекомендаційного листа до містера Бербеджа, власника театру "Глобус". З цим листом та з двома шилінгами, які вона примусила нас узяти з свого убогого гаманця, ми вирушили наступного ранку в дорогу.
До Лондона ми добилися аж через два дні, хоч разів зо два нас підвозили добрі люди. Кіт колись довелося побувати в Лондоні; вона сказала, що без грошей там переночувати важко, отож ми поклали собі не заходити до міста ввечері й переспали під копицею сіна біля села, що звалося Кенсінгтон[10]. Прокинувшись від холоду на світанку – адже стояв жовтень, – ми попленталися Стрендом[11] і крізь відчинені ворота Темпл Бар побачили велику церкву святого Павла, що височіла на горбі в центрі міста.
Кіт анітрохи не розгубилася, опинившись у заплутаному мереживі вузеньких вуличок серед величезного натовпу, і вперше, відколи почалась наша подорож, я слухняно пішов за нею.
– Театр знайти дуже легко, – запевняла вона. – Треба йти прямо до Лондонського мосту, а театр зразу на тому боці Темзи.
Всі театри містилися за межами лондонського Сіті, де лорд-мер не мав права заборонити вистави. Щоб ви собі уявили, яке велелюдне місто Лондон, я лише скажу, що в ньому не один театр, а кілька, і хоч водночас з театральними виставами там бували такі видовища, як звіринці з ведмедями і півнячі бої, тисячі людей приходили подивитися на гру акторів.
Я не буду докладно описувати, як ми пробиралися через місто, скажу лише, що врешті ми опинилися перед "Глобусом". Це був новий гарний театр, збудований спеціально для трупи Бербеджа, що його актори звалися слугами лорда-камергера. Та коли ми спитали містера Бербеджа, нас одіслали в театр "Завіса", куди трупа перейшла на зимовий сезон: чудова нова будівля "Глобуса" не мала даху, і глядачі сиділи просто неба.
Нам довелося вертатися мостом і плентатися через увесь Лондон аж на Фінсбері Філдз. Однак цього разу нам пощастило, бо в театрі саме йшла репетиція.
За кілька хвилин до нас вийшов сам Бербедж, тримаючи в руці пожмаканого листа. Це був високий чоловік атлетичної статури з дуже запальною вдачею, в чому ми відразу ж пересвідчилися.
– Що таке? Яка там скоїлася халепа? – накинувся він на нас, наче то ми хвицнули Десмонда й зламали йому ногу. – Десмонд скалічів? Лежатиме десь цілий місяць? Нічого не хочу знати. Він мені потрібний. Перекажіть йому, щоб він негайно видужав. Він повинен з'явитися на сцені, хай навіть на милицях! Так йому й скажете!
Я аж онімів од несподіванки, але Кіт люб'язно пояснила:
– Ми не збираємося йти назад.
– Що? – здивовано вигукнув Бербедж і, позирнувши на листа, пирхнув: – А, зрозуміло, місіс Десмонд питає, чи можу я вас узяти на сцену… Ви врятували Десмондові життя. Яка в бісового батька з цього користь, коли старий дурень все одно зламав собі ногу? – Він знову зіжмакав листа й шпурнув його собі під ноги. Разом з листом він розтоптав усі мої надії на майбутнє. – За що вона вважає мій театр? За школу? Хлопці, хлопці й хлопці! Всі присилають мені хлопців! Невже вони гадають, що я снідаю хлопцями? Греблю я ними гатитиму, чи що? Хлопці за хлопцями – довготелесі й куці, нахабні й плаксиві. Через них я скоро розум страчу. І кожен грає гірше за попереднього.
Він сердито змахнув рукою і почав відштовхувати нас до дверей. Та я не хотів здаватися.
– Ми не такі, як інші, – почав був я.
– Це я чую від кожного, – перебив він. – Всі ви відрізняєтесь один від одного, як гнилі яблука – гнила місцина в них щоразу інша.
– То послухайте хоч його, він добрий актор, – докинув я квапливо. – Почули б ви, як плескали йому в Ланкастері, Престоні та Манчестері…
Бербедж зневажливо засміявся.
– Не маю сумніву, що він прегарно верещить і шепеляє. Але те, що подобається в такому закапелку, як Манчестер, для Лондона не годиться.
– Невже ви навіть не прослухаєте нас? – спитала Кіт.
– На жаль, ні. Ніколи мені, та це нічого й не дасть. Такі хлопці нам не потрібні. Бувайте здорові.
На цьому й скінчилася наша розмова.
– Не журися, – сказала Кіт, беручи мене за руку, коли ми опинилися надворі. – В Лондоні є й інші театри.
Вона мала слушність. Ми обійшли їх один по одному. Спочатку ми подалися в Саутварк до театру "Троянда". Потім побували в "Лебеді", що містився в Періс Тарден, і "Блекфраєрзі", де, як нам було відомо, виступали трупи з самих хлопців. Ми гадали, що там напевне знайдемо собі роботу. Але нічого з того не вийшло. Такі ж самі наслідки мали й наші відвідини театру святого Павла, що був поряд з однойменною великою церквою. Як виявилося, туди брали тільки тих хлопців, що скінчили школу святого Павла. Відмовили нам ще й тому, що не могли нібито зрозуміти нас через нашу камберлендську вимову. Отож ми лишилися на вулиці, нікому не потрібні, і лише кілька шилінгів були між нами й голодною смертю. Якщо нам не пощастило знайти роботу, яку ми вміли робити, то годі й сподіватися, що нас візьмуть десь-інде.
Здорожені та змучені недолею, ми посідали на лаву біля корчми на Фліт-стріт. А ще треба було подбати за ночівлю й чимось підживитися. Ми так запекло шукали роботи, що зовсім забули про їжу, і з самого ранку в нас не було й крихти в роті.
Кіт гірко продекламувала:
Нарешті зиму нашої незгоди
Перетворило сонце Йорка в ясне літо…
– Де вже там! – буркнув я.
Якийсь молодий чолов'яга, що стояв на порозі, озирнув нас гострим оком і підступив до лави.
– Ну, як вам повелося? – спитав він лагідно.
Ми здивовано глянули на нього. Вперше, відколи ми зайшли до Лондона, до нас звернулися з добрим словом.
– Я бачив, як ви зранку розмовляли в театрі з Бербеджем, – пояснив незнайомий.
– О, ви там граєте? – зацікавилася Кіт. Пробую, – відповів незнайомий, посміхаючись очима. – Але мені не дають великих ролей, – скромно додав він.
– Ми б залюбки взялися за найменшу, – докинув я, – та нас навіть не хочуть слухати.
– Я знаю, – мовив із щирим співчуттям незнайомий. – Важкенько доводиться тим, хто вперше попав до Лондона. Я це знаю з власного досвіду. – Він знову всміхнувся і витяг з кишені камзола рукопис. – І все ж таки вас прослухають. Зможете прочитати мою руку.
Письмо було препогане, але ми його розібрали. Сам я декламував абияк. Адже цей чоловік признався, що він не з першорядних акторів. То як він зможе допомогти нам, навіть коли йому сподобається наше читання? Але Кіт читала, як завжди, коли їй до рук потрапляла роль, – вкладала в неї всю свою душу й серце.
Прийди ж, о ніч! Прийди, прийди, Ромео!
Мій день вночі, прилинь же разом з нею
І заіскрись мерщій на крилах ночі
Біліш, ніж сніг на ворона крилі!
[12]
– Добре, – хрипким од хвилювання голосом сказав молодик, коли вона скінчила. – Знаєш, з усіх хлопців ти перший не споганив цього монолога. Всі інші різали його без ножа.
– Яка ганьба! Адже він такий гарний!
– Он як! Тобі подобається? – молодик щиро зрадів. – Слухайте-но, зайдімо краще сюди, повечеряємо й побалакаємо про справи. Може, я таки допоможу вам. Як вас звуть? Звідкіля ви? Я сам із Стретфорда. Моє прізвище Шекспір.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
ЗНОВУ НЕБЕЗПЕКА
З усіх людей, що їх мені доводилося стрічати на своєму віку, Віл Шекспір найкраще розумів людську душу.
Тоді йому ледве минуло тридцять років, і слава його ще була попереду, але нам, набагато молодшим, він здавався вщерть повним життєвої мудрості. Так само, як і я, він прибув до Лондона шукати долі, але це брехня, що йому теж довелося тікати з Стретфорда, рятуючись од слуг закону. Однак і він народився в селянській сім'ї, вмів стригти вівці й возити сіно. Бувало, він ззирався зі мною очима, коли я нудьгував за домівкою, і погляд його красномовно говорив: "Я тебе чудово розумію".
Того вечора він почастував нас доброю вечерею, бо, за його словами, щойно скінчив нову п'єсу і театр сплатив йому за неї шість фунтів. Мені ще й зараз стоїть перед очима його обличчя, схилене над заставленим стравами столом. Миготливе полум'я свічки поблискує в його очах і освітлює високе чоло з пасмами рідкого чорнявого волосся.
Він слухав наші розповіді про життя в Десмондовій трупі й сміявся, почувши, як погано нам гостювалося в його рідному Стретфорді-на-Евоні. Не так весело засміявся він, дізнавшись, що найпопулярніша п'єса була його власна комедія "Два веронці".
– Тепер усі вхопилися за мої п'єси, – сказав він, – але, крім нашої трупи, ніхто не платить мені за них ні шага.