Я підійшов до південного вікна й одразу ступив на карниз. Каміння в стіні було велике і нерівно вирізане, і з часом з'єднувальний розчин між ним вимився. Я роззувся і почав утілювати в життя свій відчайдушний намір. Одного разу я глянув униз, чомусь певний того, що, зиркнувши туди, не злякаюся. Потому я більше не дозволяв собі дивитися у прірву.
Я чудово знав напрямок і відстань до графських вікон, і зробив усе, на що був здатний, аби дістатися їх, використовуючи при цьому всі сприятливі можливості. В голові мені не паморочилося, бо, як мені здається, я був занадто збуджений. Здалося, через неймовірно короткий проміжок часу я вже стояв на підвіконні й піднімав віконну раму. Хвилюючись, я нахилився і спустив ноги з вікна в кімнату. Роззирнувшись навколо, я з радістю і полегшенням побачив, що графа в кімнаті немає. Кімната була порожньою! Умеблюванням кімната не вирізнялася, хіба що скрізь стояли якісь химерні речі, якими, видавалося, ніхто не користувався.
В інтер'єрі був додержаний той-таки стиль, що й у південних кімнатах, і тут також усе вкривав товстий шар пилу. Я пошукав ключ, але в замкý його не було, і я не міг його ніде знайти. Єдине, що я побачив, це велику купу золотих монет в одному з кутків кімнати. Тут були золоті монети з різних країн — і румунські, і британські, і австрійські, і угорські, і грецькі, і турецькі, які були також укриті пилом. Певно, вони тут пролежали довгенько. Як я помітив, їх було вибито щонайраніше триста років тому. Тут були також ланцюжки, церковне збіжжя, ювелірні прикраси, але все це було старе і поплямоване.
В одному з кутків кімнати були масивні двері. Я штовхнув їх, бо не знайшов ключа від цієї кімнати або від вхідних дверей зáмку (він, власне, й був головною метою моїх пошуків), отож мусив продовжити свої пошуки, в іншому разі моя спроба виявилася б марною. Двері були відчинені й вели крученими сходами стрімко вниз крізь коридор із кам'яними стінами. Я обережно спустився, бо на сходах панувала темрява і тьмяне світло сіялося у маленькі отвори між масивним камінням стіни. Спустившись униз, я опинився у темному проході, схожому на тунель, де страшенно тхнуло старою щойно розритою землею. Що далі я просувався тим проходом, то міцніший запах бив у ніс. Нарешті я опинився перед масивними дверима: вони виявилися незамкненими, тож, потягнувши їх на себе, я ввійшов до старої зруйнованої каплиці, яка, вочевидь, правила за склеп. Дах був зруйнований, у двох місцях я побачив драбини, які вели у глибокі вириті ями. Було видно, що землю розкопували нещодавно. Викопаною землею наповнили дерев'яні ящики, очевидячки ті, що привезли словаки.
Тут не було ані душі, і я ретельно вивчив кожен дюйм землі, аби не проґавити чогось важливого. Я навіть спустився у ями, куди ледь проникало світло, попри те, що умирав зі страху. В двох ямах я не знайшов нічого, крім старих кісток і купи пилу. А в третій на мене чекало відкриття.
Там, в одній із великих скринь, яких налічувалося п'ятдесят, на купі свіжовикопаної землі лежав сам граф! Він був чи то мертвий, чи то спав. Я не міг визначити, бо очі в нього були розплющені й наче скам'янілі, але не нагадували скляні, які бувають у мерців, та й щоки, хоч і бліді, цілком наводили на думку про живу людину. Губи були червоними, як зазвичай. Але я не бачив жодних ознак руху: здається, живець завмер, дихання припинилось, а серце зупинилося.
Я нахилився над ним, аби розгледіти бодай якісь ознаки життя, але марно. Судячи із запаху землі, він лежав тут недовго, лише кілька годин. Біля скрині лежала кришка з пробитими у ній дірками. Я подумав, що ключі, напевно, в нього. Але щойно я почав шукати їх, як зустрівся з його мертвими очима і побачив у тих мертвих очах таку ненависть, що мимоволі дав драла з цього місця, щоб опинитися в графській кімнаті, а тоді через вікно поповз по стіні до своєї кімнати. Повернувшись до своєї кімнати, я впав на ліжко, аби перевести дух і зібратися з думками.
29 червня
Сьогоднішнім днем датовано останній лист, а це значить, що граф ужив заходів, аби довести, що цей лист справді від мене, бо я знову бачив, як він полишає замок через те ж таки вікно і знову у моєму одязі. Коли він спускався по стіні, наче ящірка, я пожалкував, що в мене немає рушниці або якоїсь іншої смертоносної зброї, щоб знищити його. Але боюся, що жодна зброя йому не страшна. Я не наважився очікувати тут, аби побачити його повернення, бо боявся знову зустрітися з тими фатальними сестрицями. Я повернувся до бібліотеки і читав, аж зрештою заснув.
Я пробудився, відчувши на собі погляд графа, який дивився на мене так люто, наскільки це взагалі можливо. Він сказав:
— Завтра, мій друже, ми маємо попрощатися. Ви повертаєтеся до вашої чудової Англії, а я до певної роботи, яка може закінчитися так, що ми, напевно, вже ніколи не зустрінемося. Вашого листа вже відправлено. Завтра мене тут не буде, але до вашої подорожі все буде готово. Зранку прийдуть цигани, які тут працюють, і кілька словаків. Коли вони підуть, по вас приїде мій екіпаж і відвезе вас до перевалу Борго, де ви пересядете в диліжанс, який прямуватиме з Буковини до Бистриці. Але я сподіваюся, що ще побачу вас у замку Дракули.
Я сумнівався у правдивості його слів і вирішив перевірити його щирість. Щирість! Це справжня профанація — використовувати це слово щодо такого чудовиська, і я поставив йому пряме питання:
— А чому я не можу поїхати сьогодні ввечері?
— Тому що, дорогий сер, мій візник і коні виконують зараз інше завдання.
— Але я б залюбки прогулявся. Я хочу вирушити негайно.
Він посміхнувся такою ніжною і м'якою диявольською посмішкою, що я одразу ж збагнув: за нею криється якийсь підступ. Він запитав:
— А як же ваш багаж?
— Я не переймаюся цим, адже можу прислати по нього когось трохи згодом.
Граф підвівся і сказав із милою люб'язністю, що я навіть сам собі не повірив, настільки це здавалося щирим:
— У вас, англійців, є вислів, близький моєму серцю, бо ним керуються і наші бояри: "В гостях добре, а вдома ліпше". Ходімо зі мною, мій дорогий юний друже. Жодної години ви не перебуватимете у моєму домі проти власної волі, хоч як я не сумував би за вами і не переживав, що вам так раптово захотілося цього. Ходімо!
Із величавою вишуканістю він, тримаючи ліхтар, повів мене сходами вниз і через залу. Раптом граф зупинився, піднісши руку:
— Прислухайтеся!
Десь поряд пролунало виття безлічі вовків. Скидалося на те, що цьому звукові передувала команда, коли хтось піднімає руку, як, бува, великий оркестр заграє музику, тільки-но диригент махне своєю диригентською паличкою. Після секундної паузи він пішов далі до дверей, й надалі тримаючись люб'язно. Він відсунув засуви, зняв важкі ланцюги і почав відчиняти переді мною двері.
Я був дуже здивований, виявивши, що двері не замкнені на ключ. Я уважно оглянув їх, але не побачив навіть нічого схожого на ключ.
Що ширше розчинялися двері, то більшої сили і люті набирало виття вовків. Їхні червоні пащі з вискаленими зубами, напружені лапи з випущеними кігтями, ладні стрибнути, — ось що я побачив через відчинені двері. І я збагнув, що виступати зараз проти графа було марно. Маючи таких союзників у своїй владі, граф був усесильний, а я не міг вдіяти нічого.
Але двері й далі повільно розчинялись, і граф стояв у проймі сам. Раптом у мене в голові промайнула думка, що ось і настає мій смертний час, який я власноруч наблизив, адже графові неважко кинути мене на поталу вовкам. Така диявольська жорстокість була саме у дусі графа, тому, хапаючись за останню надію, я вигукнув:
— Замкніть двері! Я почекаю до ранку, — і затулив обличчя руками, аби приховати сльози гіркого розчарування.
Одним порухом своєї напрочуд дужої руки граф затріснув двері так, що величезні засуви, клацнувши, впали на свої місця, і цей звук розійшовся по всій залі.
Ми мовчки повернулися до бібліотеки, а за хвилину-дві я пішов до своєї кімнати. Я поглянув на графа востаннє, і він послав мені рукою поцілунок, його очі світилися червоним вогнем тріумфу, а на вустах грала посмішка, гідна самого Юди.
Вже лежачи на ліжку в своїй кімнаті, я почув шепіт за дверима. Я підкрався до дверей і дослухався. Якщо тільки мій слух мене не підводить, то я почув голос графа.
— Назад! Назад до себе! Ваш час іще не настав. Очікуйте! Майте терпіння! Сьогоднішня ніч — моя, завтрашня — ваша!
Пролунав низький мелодійний тихий сміх, і я у гніві розчинив двері й побачив трьох жахливих жінок, які облизувалися. Угледівши мене, вони залились демонічним сміхом і втекли.
Я повернувся до своєї кімнати і впав на коліна. Невже мій кінець уже так близько? Завтра! Завтра! Боже Всевишній, допоможи мені заради тих, кому я дорогий!
30 червня
Напевно, ці слова будуть останніми у моєму щоденнику. Я проспав аж до світанку, а прокинувшись, знову впав навколішки, бо вирішив, що якщо по мене прийде смерть, то я маю бути готовий до зустрічі з нею.
Відчувши ледь помітну зміну в повітрі, я зрозумів, що вже настав ранок. А потім і півень підтвердив це своїм криком. Я відчув, що я ще живий. З радісним серцем я побіг вниз по сходах, через залу до вхідних дверей. Я бачив, що двері не замкнені, тому спроба втечі обіцяла успіх. Ледь стримуючи тремтіння в руках, я зняв ланцюги і відсунув величезні засуви.
Але двері не зрушили з місця. Я був у розпачі. Я тягнув і тягнув двері, смикав їх, аж розхитав дверний косяк, і тут побачив язичок замка. Граф замкнув двері на замок потому, як я залишив його.
І тут мене охопило дике бажання кров із носа отримати ключ, тому я знову вирішив спуститися по стіні у кімнату графа. Не виключено, що він може мене вбити, але краще померти зараз, ніж дістатися тим диявольським створінням. Не гаючи ані хвилини, я метнувся до східного вікна і заходився дертися вниз по стіні, як перше, у кімнату графа. Як я і сподівався, вона була порожня. Але ключа я не міг ніде знайти, проте залишилася купа золота. Я вийшов через кутові двері, спустився крученими сходами, пройшов через темний прохід до старої каплиці. Цього разу я вже добре знав, де знайду чудовисько.
Величезна скриня була на тому-таки місці біля стіни, але нещільно накрита кришкою із цвяхами, які залишалося лише забити.
Я усвідомлював, що маю обшукати тіло, щоб знайти ключ.