Тут була сила-силенна крабів і довгастих багатоногих істот, що з моїм наближенням кинулися врозтіч. Я зійшов до самого моря і тільки тут відчув себе у безпеці. Оглянувшись, я взявся в боки й подивився на зелену гущавину, яку, ніби свіжа рана, перетинала імлиста западина. Був я занадто збуджений і,— хоч ті, кому ніколи не загрожували небезпеки, і не повірять цьому,— у занадто великому розпачі, щоб померти.
Тоді мені спало на думку, що в мене є ще один шанс на порятунок. Доки Моро та Монтгомері з тваринною чередою полюють на мене по острову, чи не зміг би я обійти їх із флангу вздовж берега і в такий спосіб дістатися до огорожі? Може, мені пощастило б виколупати з муру каменюку, розбити нею замка на малих дверях і знайти там ножа, пістолета чи яку іншу зброю, щоб потім, коли вони повернуться, позмагатися з ними? В усякому разі, вони хоч дорожче заплатять за моє життя!
Отож я повернувся на захід і пішов понад самою водою. Призахідне сонце сліпило мені очі. Лагідний тихоокеанський приплив з ніжним дзюрчанням плюскотів біля берега.
Скоро берег повернув на південь, і сонце опинилося праворуч від мене. Зненацька далеко спереду я побачив спочатку одну, а потім іще кілька постатей, що повиходили з кущів,— це були Моро із своїм сірим хортом, Монтгомері та ще двоє. Тоді я зупинився.
Вони теж побачили мене і, наближаючись, стали розмахувати руками. Я стояв, стежачи за ними. Двоє тварино-людей метнулося вперед, щоб перетяти мені відступ до чагарника. Монтгомері біг просто на мене. Слідом за ним, трохи повільніше, біг і Моро з собакою.
Нарешті я оговтався і, повернувшись до моря, поліз у воду. Скраю було дуже мілко,— я пройшов добрих тридцять ярдів, доки вода дістала мені до пояса. З-під ніг у мене кидалися врозсип якісь водяні істоти.
— Що ви робите, чоловіче? — гукнув Монтгомері.
Я обернувся, стоячи до пояса у воді, і втупив очі у своїх переслідувачів.
Монтгомері стояв, відсапуючись, на березі, над самою водою. Лице його почервоніло від бігу, солом’яне волосся розпатлалось, а обвисла нижня губа відкривала нерівні зуби. У цю мить підбіг і Моро; його обличчя було бліде й рішуче; собака його гавкав на мене. Моро й Монтгомері в руках тримали важкі батоги. Трохи далі на березі витріщилися на мене тварино-люди.
— Що я роблю? Хочу втопитися,— сказав я.
Обидва чоловіки перезирнулися.
— Чому? — запитав Моро.
— Бо це краще, аніж потрапити до вас на тортури.
— Я ж вам казав,— озвався Монтгомері до Моро, і той щось йому тихо відповів.
— Чому ви думаєте, що я візьму вас на тортури? — запитав Моро.
— Бо я бачив,— промовив я.— По тих, що он там.
— Замовкніть! — вигукнув Моро і підняв руку.
— Не замовкну,— не вгавав я.— Вони були людьми, а чим вони стали тепер? Я, в усякому разі, таким не стану.
Я глянув поверх своїх співрозмовників. Вище на березі стояли Млінг, служник Монтгомері, і одне з тих білих закутаних створінь, що бачив я у баркасі. А далі, в тіні дерев, я помітив свою маленьку мавпо-людину і ще кілька невиразних постатей.
— Що ви зробили з цими створіннями? — запитав я, показуючи на них, гукаючи щораз голосніше й голосніше, щоб вони змогли мене почути.— Вони були людьми, такими ж, як і ви, а ви надали їм півтваринячої подоби, обернули їх на рабів і тепер самі боїтеся їх. Гей, ви, слухайте,— скрикнув я, показуючи на Моро і звертаючись до тваринного люду, що стояв позад нього,— слухайте! Невже ви не бачите, що вони обидва бояться вас, що вони жахаються вас? То чого ж ви боїтеся їх? Вас багато...
— На бога,— вигукнув Монтгомері,— замовкніть, Прендіку!
— Прендіку! — гримнув і Моро.
Вони кричали обоє водночас, аби заглушити мій голос. А позаду них виднілися здивовані обличчя тваринного люду, їхні потворні обвислі руки, їхні сутулуваті спини. Було таке враження, наче вони намагаються зрозуміти мене, пригадати щось із свого людського минулого.
Я викрикував іще щось, не пригадую вже, що саме. Здається, закликав їх убити Моро й Монтгомері, запевняв, що їм нема чого боятися. Еге ж, добрих думок понатоптував я в їхні голови собі на лихо! Я помітив, як зеленоокий чоловік в темному лахмітті, якого я бачив у перший свій вечір на острові, виступив з-поза дерев, і решта посунула за ним, щоб краще мене чути.
Нарешті я зупинився передихнути.
— Послухайте хвилинку,— промовив рішучим голосом Моро,— а тоді говоріть, що хочете.
— Ну? — сказав я.
Він кашлянув, подумав і тоді гукнув:
— Латина, Прендіку! Поганенька, школярська латина! Тож постарайтеся зрозуміти. Ні, non sunt homines, sunt animalia qui nos habemus...1 піддали вівісекції. Людинотворчий процес! Я поясню. Виходьте на берег.
Я засміявся.
— Ловко придумано! — відповів я.— Вони розмовляють, будують житла, варять їжу. Вони були людьми. Еге ж, так я зараз і вийду на берег!
— Позаду вас глибінь, і там багато акул.
— Саме це мені й потрібне,— сказав я.— Швидко й певно. Прощавайте.
— Зачекайте хвилинку! — Моро витяг із кишені якусь річ, що зблиснула на сонці, і кинув собі під ноги.— Це заряджений револьвер,— сказав він.— Монтгомері зробить те ж саме. Ми відійдемо на таку віддаль, якої вам буде досить для безпеки. Тоді виходьте й забирайте револьвери.
— Е, ні! У вас є ще третій револьвер.
— Зважте все як слід, Прендіку. По-перше, я вас не запрошував на цей острів. По-друге, ми могли б учора любісінько вас приспати, коли б мали на думці щось лихе. Нарешті, коли ваш перший страх улігся й ви здатні трошки міркувати, скажіть, невже вдача Монтгомері пасує до тієї ролі, яку ви йому приписуєте? Ми гналися за вами просто заради вас самих, бо на цьому острові багато небезпечних див. Та й навіщо б ми стріляли у вас, коли ви самі оце хотіли втопитися?
— А для чого ж ви... наслали на мене своїх людей, коли я був в ущелині?
— Ми були певні, що впіймаємо вас і відвернемо небезпеку. Пізніше ж ми зумисне звернули зі сліду,— для вашого-таки добра.
Я замислився. Все це скидалося на правду. Тоді я пригадав іще одне.
— Але ж я бачив,— сказав я,— там у загорожі...
— То була пума.
— Послухайте, Прендіку,— озвався Монтгомері,— ви дурнуватий осел. Вилазьте з води, забирайте револьвери, та й будемо розмовляти. Ми не можемо зробити для вас більше, аніж зробили тепер.
Мушу зізнатися, що й у ту мить, як і перед тим, і пізніше, я не довіряв Моро і стерігся його. Але з Монтгомері, здавалося мені, я можу порозумітися.
— Відійдіть берегом вище,— сказав я, трохи подумавши, а потім додав: — І підійміть руки.
— Цього вже ми не можемо,— відповів Монтгомері, промовисто кивнувши плечем позад себе.— Це вже принизливо.
— Гаразд, тоді відійдіть до дерев,— сказав я.
— Безглузда церемонія! — буркнув Монтгомері.
Вони обидва повернулись обличчями до тих шести чи семи карикатурних створінь, що стояли неподалік. Істоти ті мали плоть, вони могли ходити, від них падали тіні — і все-таки було в них щось нереальне. Монтгомері ляснув на них батогом, і вони миттю повернулися й сипонули врозтіч, ховаючись між деревами. А коли Монтгомері й Моро відійшли на віддаль, яка мені здалася достатньою, я вийшов на берег і підняв револьвери. Щоб упевнитись, що тут нема якогось підступу, я вистрілив у круглий шмат лави і задоволено побачив, що камінь збризнув чорним порошком, а куля, відскочивши, заглибилася в пісок.
Однак якусь хвилину я ще простояв, вагаючись.
— Що ж, ризикну,— сказав я і, тримаючи по револьверу в руках, попростував берегом угору, де стояли Моро й Монтгомері.
— Ну й добре,— незворушно сказав Моро.— І все-таки ви своєю проклятою уявою відібрали у мене кращу частину дня.
Із ледь помітним презирством, яке присоромило мене, він і Монтгомері повернулися й мовчки пішли попереду.
Здивована купка звіриного люду так і стояла поміж деревами. Проходячи повз неї, я силкувався бути якомога спокійнішим. Один уже хотів піти слідом за мною, та швидко метнувся геть, тільки Монтгомері ляснув на нього батогом. Решта стояли мовчки, спостерігаючи за нами... Може, й справді вони колись були тваринами? Проте мені ще не випадало бачити тварин, котрі б намагалися мислити.
XIV. ДОКТОР МОРО ПОЯСНЮЄ
— А зараз, Прендіку, я поясню вам геть усе,— сказав доктор Моро, коли ми поїли й випили.— Слід сказати відверто, що ви найдеспотичніший гість із усіх, кого я будь-коли приймав. Попереджую — це остання моя поступка вам. Якщо й удруге будете погрожувати самогубством, я не втримуватиму вас, хай би це навіть і було мені прикро.
Він сидів у поламаному шезлонгу, тримаючи вправними білими пальцями напіввикурену сигару. Світло великої лампи падало на його сиве волосся. Він дивився крізь маленьке віконце на мерехтливі зорі. Я сидів якомога далі від нього по другий бік столу, не випускаючи з руки револьвера. Монтгомері десь вийшов. Невелика це була втіха сидіти разом із ним сам на сам у цій малій кімнатці!
— Ви допускаєте, що піддана вівісекції людська істота, як ви її називали, всього лише пума? — запитав Моро.
Він таки змусив мене глянути на те страхіття у внутрішній кімнаті, аби я впевнився, що воно не людина.
— Так, то пума,— відповів я,— і ще жива, але така пошматована й покалічена, що не доведи Господи коли-небудь побачити щось подібне! З усіх підлих...
— Це дурниці, облишмо,— сказав Моро.— Принаймні дайте мені спокій з цими дитячими жахами. Так, як ви, думав колись і Монтгомері. Отже, ви погоджуєтесь, що то пума. Сидіть спокійно, доки я викладатиму вам свої фізіологічні теорії.
Почавши тоном украй знудженої людини, він поволі запалився темою розмови і пояснив мені суть своєї праці. Говорив він дуже просто й переконливо. Бувало, в голосі його прохоплювалися саркастичні нотки. Тоді я паленів від сорому за себе.
Виявляється, створіння, що я їх бачив,— не люди і ніколи не були людьми. Це — тварини, тварини, що набули людської подоби, живий приклад тріумфу вівісекції.
— Ви забуваєте, що може зробити вправний вівісектор із живої істоти,— сказав Моро.— Як на мене, то я ніяк не збагну, чому все, що я тут здійснив, не було здійснено раніше. Малі досягнення в цьому напрямі — як ампутація, втинання язика, вирізування окремих органів — знані давно. Вам, певне, відомо, що косоокість за допомогою хірургії може бути вилікувана? По вилученні деяких органів у тілі стаються різні другорядні зміни — порушення пігментації, модифікація пристрастей, зміни в утворенні сальних тканин.