Єдине, що для тебе [67] доступне, це кров твого царя". Мандавісарпіні їй відповіла: "О Агнімукхо, я упиваюсь кров'ю царевою лише тоді, коли він міцно спить, а ти, блощице, дуже вередлива. Ну, коли згодна вкупі зі мною кров його смоктати, то залишайся і скуштуй бажаної юшечки". Агнімукха на те мовила: "Я так і зроблю, хазяйко. Клянусь усіма богами й наставниками, що не приторкнуся до царської крові раніше за тебе!" Поки вони отак перемовлялися, до опочивальні увійшов раджа і ліг спати. Тоді блощиця, охоплена шаленим бажанням посмакувати царською кров'ю, нехтуючи тим, що цар іще не заснув, куснула його. Про такі випадки добре сказано:
Ніхто не може діять так, як мати не дала того.
Як воду сильно не нагрій, небавом прохолоне знов.
Скоріш холодним стане жар, а місяць буде обпікать,
Аніж із смертних зможе хтось натуру зрадити свою.
Цар, якого наче хтось голкою штрикнув, схопився з постелі й закричав: "Гей, де ви там?! Чуєте? Під простирадлом чи то блощиця, чи то воша сидить, бо мене щось укусило!" Постільники, які були поблизу, миттю схопили простирадло й стали його обдивлятися. Підла блощиця одразу шмигнула з-перед очей і причаїлася в куточку, а неповоротка Мандавісарпіні, що повзала по простирадлу, вскочила в біду — царські слуги помітили її і вбили. Отож я й кажу:
Не слід давати захистку тому, кого не знаєш ти.
Так Мандавісарпіні, бач, через блощицю згинула.
Якби знаття, то вбила б чужинку, а так самій довелось загинути. Недарма ж кажуть:
Хто упосліджує своїх і прихиляє чужаків,
Знать, сам собі готує смерть, як раджа той Какудрума".
"А як же це сталося?" — спитав Пінгалака, і Даманака йому розповів. [68]
Оповідка десята
"В одній лісистій країні жив шакал на ім'я Чандарава. От якось, знемагаючи від голоду, він прибіг до міста, аби чимсь поживитися. Міські собаки помітили його й страшенно завалували, погналися за ним і почали шарпати за боки гострими зубами. Рятуючи своє життя, він, геть покусаний, забіг по дорозі в будинок красильника, де стояв великий чан, повний синьої фарби. Ховаючись від переслідувачів, шакал ускочив туди і зробився такий синій, що собаки його не впізнали й порозбігалися. Чандарава подався світ за очі і зрештою прибився до лісу. Він був несхожий сам на себе, бо ж синя фарба надала йому зовсім іншої масті. Кажуть так:Вапно і дурень, жінка й рак, як вчепляться — не відірвать,-
Акула рибу проковтне — гай-гай, не випустить її.
Побачивши цього дивного звіра з синьою, як у Шіви, шиєю, всі лісові жителі — леви, тигри, пантери, вовки та інші хижаки, сповнені неймовірного страху, кинулися врозтіч, примовляючи: "Хтозна-яку штуку втне цей заброда. Краще нам забігти від нього безвісти. Недарма кажуть:
Якщо не знають, ждать на що, про рід не знають і про міць,
Кому довіритись і як, всяк свій талан знаходить сам.
Чандарава збагнув, що вони перебувають у полоні страху,— тож сказав: "О звірі, чому це ви, угледівши мене, стали розбігатися? Вам нема чого боятись! Сам Брахман, сотворивши мене сьогодні, звелів: "Там, де звірі не мають повелителя, віднині я тебе оголошую раджею над усіма ними, і хай титулом твоїм буде раджа Какудрума. От я сюди й прибув, звірі, шоб прихистити вас під покровом парасольки моєї влади. Звуть мене Какудрума, а народився я в тримир'ї". По цих словах леви, тигри та інші тварини заволали до нього: "Повелівай, володарю!" Тоді він надав левові чину головного радника, тигра призначив постільни-°м, пантері доручив охороняти скриньку з бетелевою Уикою, а вовка поставив вартовим біля входу. З родича-и своїми — шакалами — він навіть розмови не заводив, а росто вигнав їх у шию, от і все. В царстві було так заведе-• леви та інші звірі, промишляючи полюванням, всю [69] здобич приносили йому, а він з висоти своєї царської влади розподіляв її поміж підлеглими.
Одного разу, прибувши на зібрання ради, Какудрума почув, що десь удалині страшенно завиває зграя шакалів. У нього від щастя навіть шерсть настовбурчилась, а в очах заблискотіли сльози радості. Не в змозі стриматись, він схопився і сам почав голосно вити. Здивовані звірі вмить усе второпали і засоромлено похнюпили голови. Оговтавшись, загомоніли: "Ну й обдурив же нас пройдисвіт. Це ж усього-на-всього нікчемний шакал, якого слід розшматувати!"
Той з переляку хотів, було, тікати, але не встиг: леви та його підручні роздерли шакалика на дрібні шматочки. Через те я й кажу:
Хто упосліджує своїх і прихиляє чужаків,
Знать, сам собі готує смерть, як раджа той Какудрума".
Вислухав Даманаку лев Пінгалака і спитав: "Ну, а які ти, Даманако, маєш докази, що Санджівака затіває проти мене щось лихе?", а той відповів: "Та він же сьогодні мені поклявся: "Тільки-но почне братись на світанок, я вб'ю Пінгалаку". Оце тобі й докази. Вранці, у той час, коли збирається рада, він увійде з налитими кров'ю очима, з одвислою нижньою губою і, кидаючи на всі боки стривожені погляди, сяде на чільне місце. Ти й сам це побачиш. І тоді, як побачиш, роби те, що треба". Отак піддрочивши лева, Даманака подався до Санджіваки і низько вклонився йому. Віл якось насторожено, повільно підійшов до нього й лагідно мовив: "Благословенний прихід друга. Давно я тебе не бачив. Хай буде благо шановному. Може, тобі щось треба, то я сходжу додому й принесу. Бо ж сказано:
З тих, хто на землі правує, хто багатий і розумний,
Той додому ладен збігать, щоб товариша підтримать".
Даманака йому відповів: "Ет, невелике благо тому, хто все життя прислуговує!
В царських слуг, та це й не дивно, голова завжди в тривозі,-
Від царя залежать статки, і в житті ніхто не певен. [70]
До того ж
Глянь, що роблять царські слуги: ради грошей і багатства
Телепні ці несусвітні волю й ту знічев'я втратять.
Прийдеш в світ з великим болем, злигодні тебе обсядуть.
Бо ж вислужувать — на лихо, зазнавать одні нещастя.
Знать, жили, але померли
П'ятеро братів бгаратів,
Мов жебрак, блудько, нетяга,
Звиклий завше слугувати.
Наїстися не може всмак, не спить ночами від бентег,
Не вимовить правдивих слів,— що за життя ото в слуги?
Бреше той, хто слугування назива життям собачим —
Вільно бігають собаки, слуги ж — за чиїмсь велінням!
І земля йому за постіль,
Вік вікує без родини,
А худий — аж ребра видно,-
Тож святим назвати можна,
А слуга в усьому винен.
Либонь, за те, що терплять слуги,-
Жару і холод, інші скрути,-
Уже давно б їм за законом
Слід од страждань земних звільнитись.
Яка в оладках смакота, хай смачно й приготовані,
Коли тобі їх подадуть за послуги принизливі?"
"Що це шановний говорить?" — спитав Санджівака, і Даманака пояснив: "О друже, не личить міністрам розголошувати державних таємниць. Недарма кажуть:
Той, хто державну таїну, яка довірена йому,
Поміж людей розголосив, і смерть, і пекло заслужив.
Нарада сам нас наставля — міністра треба задушить,
Якщо державну таїну розголосити здатен він. [71]
Але я, зв'язаний з тобою щирою дружбою, повідаю тобі одну таємницю, про яку дізнався од надійної людини в царському палаці. Як то кажуть:
Як порушено довір'я і від того хтось вмирає,
Винен той, кому довіривсь той, хто вмер,— так вчить нас Ману.
Так ось Пінгалака задумав учинити тобі велике зло. Він сьогодні вранці сказав мені сам на сам: "От уб'ю я Санджіваку, і тоді всі наші звірі надовго втамують голод". Але я йому сказав: "Негоже, володарю, піклуючись про своє благополуччя, зраджувати друга! Сказано ж:
Якщо брахмана вбить — вину знімають просто каяттям,
Ніхто ніколи не простить найменшу зраду в приязні".
І він тоді мені дорікнув: "То цей же пройдисвіт Санджі-вака травоїдний, а ми всі м'ясоїдні, і тому ворожнеча між нами цілком природна. З ворогом панькатись не можна — його треба якимось чином порішити, а коли не зробимо цього, то ще й вину складуть на нас. Бо ж кажуть:
В будь-який надійний спосіб ворога убить належить,
Хоч віддав за нього доньку,— і гріха за те не буде.
Кшатрій у бою не дума, як би кращий спосіб вибрать —
Дрони син убив Дгриштадью, як заснув той сном солодким.
Так-от, довідавшись про його намір, я поспішив сюди до тебе. Не погрішив я проти свого сумління, довіривши тобі таку велику таємницю. А тепер роби, як знаєш!" Ці слова вразили Санджіваку, мов блискавка, що влучила в дерево, і дуже засмутили його. Отямившись, він розпачливо заревів: "О, правду, видно, кажуть:
Жінки мерзотникам у руки попадають,
Прихильність володар не часто виявляє,
Багатство скнарі найчастіше дістається,
І випадає дощ на скелю чи фортецю.
Завжди цареві догоджав, а він зі мною зле повівсь,
Оскільки я для нього бик, котрий не вартий і гроша. [72]
Краще жити у дрімучім лісі,
Краще старцем жебрати по світу,
Краще вантажі возити іншим,
Ніж служить невдячному цареві.
На лихо собі я дружбу з ним завів. Справедливо сказано:
Дружба завжди в тих висока, хто рівняється в багатстві.
Женяться лише на рівні, дука з бідним не подружить.
А також
Олені з оленями блукають у гуртах,
Корови з коровами, цапи з цапами,
Дурні з дурнями, розумні із розумними,
А що всі однакові — міцна в них дружба.
Навіть коли я піду і власкавлю його, все одно милості мені не буде. Недарма ж кажуть:
Як перейметься гнівом хтось — можна швидко заспокоїть,
Зненавистю перейметься — заспокоїти не можна.
Неспроста кажуть іще й так:
Тим служникам, які про пана дбають,
Хто діло зна й не затіває зради,
Загрожує біда, бо ж невідомо,
Досягнуть успіхів чи не досягнуть,
Це все одно, що мореплавцю
Віддатися на волю хвиль морських.
А також
Тих, хто вірний у служінні, зневажають,
Хто закон переступає, тих шанують,-
Царські душі, ніби вітер, перемінні,-
Дгарма служби і для йогів незбагненна.
Тепер я знаю — прислужники Пінгалаки позаздрили, що він милостивий до мене, і ось уже киплять гнівом та зводять наклепи, хоч я повелителеві ніякого лиха й не запо-Діяв.