Щосили замолотив він руками й ногами, виплив на поверхню, а тоді вибрався на берег. Посидів трохи, віддихався, відхекався, одійшов від страху, а тоді знову шубовснув у річку. Але знову злякався, що може втопитися, і знову вибрався на берег. І так він кілька разів то кидався у воду, то вискакував на берег.
Неподалік од того місця, де топився і ніяк не міг втопитися багатій, гніздилися в очереті дикі гуси. Старі гусак і гуска здивовано поглядали на те, що діється на березі, а потім гусак не витримав і мовив:
— Дивний якийсь чоловік! Я підпливу до нього й спитаю, що він робить, чого без кінця то стрибає у воду, то вистрибує з води.
— Не чіпав би ти його, — заперечила гуска.
Але гусак не послухав її й сміливо підплив до багатія.
— Чоловіче добрий, — спитав він, — чого це ви то стрибаєте у воду, то вистрибуєте з води? Навіщо це робите?
— Я топлюся! — відповів багатій. — Бо в мене немає чого їсти.
— Я можу зарадити вам у біді, — мовив гусак і пірнув. А коли випірнув, то в дзьобі у нього блищав великий червоний самоцвіт. Гусак розтулив дзьоба, і коштовний камінь упав просто під ноги колишньому багатієві.
Як зрадів багатій! Він умить забув про те, що хотів топитися. Схопивши самоцвіт, помчав до міста, не подякувавши гусакові.
В місті він узяв за коштовний камінь великі гроші й знову став жити-поживати, горя та лиха не знаючи.
Чимало води в річці спливло, а багатій жодного разу не згадав добрим словом свого рятівника, який повернув йому життя та багатство.
Одного дня по всій країні рознеслася звістка, що тяжко занедужала царська донька. Багато лікарів та знахарів бралося повернути їй здоров'я, але марно, бо ніхто з них не міг догадатися, яка смертельна недуга точить царівну.
Аж ось із Тібету прибув найзнаменитіший знахар. Оглянувши царську доньку, він сказав:
— Царівна може видужати, коли з'їсть серце дикого гусака. Але гусака треба принести живого. А то його серце втратить свою цілющу силу!
Цар невимовно зрадів і звелів оголосити по всій країні: той, хто перший спіймає й принесе дикого гусака, та ще й живого, дістане у винагороду палац і тисячу слуг.
Почувши це, багатій подався до річки, де колись зустрів диких гусей. Прибіг, сів на березі, заголосив розпачливо та й став кликати:
— Де ти, мій незабутній і добросердий рятівнику, де ти? Невже забув мене й не прийдеш на допомогу, нічим не зарадиш? Горе мені, нещасному! Горе мені!
Почув гусак голосіння, залишив своє гніздо та й підплив, як і колись, до багатія.
— Яке ж у тебе горе, чоловіче добрий? Яка біда, що ти так голосиш та тужиш? — спитав він. — За чим або за ким побиваєшся? І чи можу я тобі зарадити? Кажи, не соромся.
— Ой, не питай мене, ой, як же виповісти словами моє горе! — ще дужче заголосив багатій. — Коли б ти тільки знав, який я нещасний! Вийди на берег, стань біля мене, рятівнику мій, — і я розповім тобі все! Таке горе в мене, таке вже горе!
Гусак підплив до берега, вийшов з води, струснувся й підійшов до багатія.
Багатій шулікою кинувся на гусака, схопив його, затис під пахвою й мерщій подався до міста.
— Куди ж ти несеш мене? — спитав гусак. — Відпусти, а я подарую тобі ще коштовніший самоцвіт.
— Навіщо мені тепер твої самоцвіти, коли за твоє серце я матиму розкішний палац і тисячу слуг! А серцем твоїм посмакує сама царівна, щоб позбутися тяжкої недуги, яка точить її.
Заплакав гусак, і сльози його, капаючи на землю, перетворювалися на великі, коштовні перлини.
Очі багатія жадібно заблищали, й він нахилився, щоб позбирати ті перлини. Та тільки рука його торкнулася перлини, як приросла до землі.
Забувши про гусака, багатій простяг до перлини другу руку, але й вона приросла до землі.
Багатій уже не міг тримати гусака, і той відразу знявся в повітря й зник у високому небі. А багатій залементував не своїм голосом:
— Рятуйте, люди добрі, ой, рятуйте! Допоможіть мені!
Збіглися люди, стали відривати руки зажерливого багатія від землі, але де там! Чим дужче вони відривали руки, тим глибше вростали руки в землю.
Раптом здалеку долинув гуркіт: Земля задвигтіла. За мить розлігся чийсь зляканий голос:
— Слони! Сюди біжать дикі слони! Тікайте хто може!
Люди кинулися врозтіч, а багатій репетував їм услід:
— Куди ж ви? Порятуйте мене, не кидайте самого!
Та ніхто навіть не озирнувся на його розпачливий крик. А тупотіння розлючених диких слонів усе ближчало й ближчало. Ось вони вже майже поруч…
Найбільший із слонів, певно ватажок, наступив своєю величезною ногою на багатія й розтоптав його.
Отак і не стало на світі невдячного, підступного, зажерливого багатія.
ДВІ МАТЕРІ, ДВІ ДОНЬКИ
Один ткач мав двох жінок і від кожної — по доньці. Першу звали Щаслива, а другу — Нещаслива. Ткач більше любив старшу жінку та її доньку Щасливу. Обидві вони байдикували, тільки те й робили, що спали та їли. А Нещаслива з матір'ю варили обід, прибирали в хаті, сукали пряжу; Щаслива та її мати давали їм трохи рису, присмачуючи цю вечерю гіркими докорами.
Ось ткач постарів і помер. Старша жінка з донькою забрали собі всі його гроші й стали жити окремо від Нещасливої з матір'ю.
Щаслива та її мати щодня бігали на базар, купували ласощі, варили собі смачні страви.
А Нещаслива з матір'ю день і ніч пряли пряжу, ткали рушники чи й просто полотно. За цю виснажливу роботу їм платили кілька рупій, отож жили вони надголодь.
Якось їхню пряжу попсували миші. Мати Нещасливої розплутала нитки, склала в кошик і поставила на сонце, а сама зібрала білизну й пішла на річку прати. Нещаслива лишилася вдома стерегти пряжу.
Зненацька повіяв дужий вітер, підняв пряжу й поніс. Нещаслива залилася слізьми.
— Не плач, дівчино! Ходімо зі мною, я віддам тобі пряжу, — сказав вітер.
І Нещаслива побігла вслід за вітром. Дорогою трапився їй хлів з коровою.
— Дівчино добра, вичисти мій хлів! — попросила корова.
Нещаслива вичистила хлів, підстелила корові, дала сіна й води і знов побігла вслід за вітром.
Згодом трапилося їй бананове дерево.
— Дівчино добра, мене душить ліана, обірви її! — попросило дерево.
Нещаслива спинилась, обірвала ліану й побігла далі.
Згодом перестріло її дерево шеура.
— Дівчино добра, — каже дерево, — в мій стовбур повпиналися колючки. Повибирай їх!
Нещаслива обібрала колючки, відгребла з-під дерева опале листя, дала всьому лад і знов побігла вслід за вітром. Зустрілася їй лошиця.
— Дівчино добра, нарви мені трави, нагодуй мене! — попросила вона.
Нещаслива нарвала трави, дала лошиці й побігла далі.
І ось вона побачила багатий дім. На ґанку сиділа бабуся й сукала нитки. А з тих ниток тут-таки виходило по кілька гарних сарі. Це була не просто бабуся, а мати місяця.
— Підійди до бабусі, дівчино, попроси в неї пряжі, — шепнув вітер.
Нещаслива підійшла до бабусі, торкнулася її ніг, склала долоні й, піднісши їх до обличчя, вклонилася.
— Бабусю, — мовила вона, — вітер забрав у мене всю пряжу, і тепер мати розгнівається на мене. Дай мені трохи пряжі, бабусю!
Мати місяця відкинула пасма волосся, білого, як молоко, як місячне сяйво, й побачила перед собою молоду дівчину. Голос у неї був тихий і ніжний.
— Не поспішай, люба дівчино, — відповіла бабуся. — В моїй світлиці є сарі й покривала. Вибери собі, які схочеш, потім скупайся двічі в ставку, далі вернися до світлиці й пообідай. А тоді вже я дам тобі пряжу.
Дівчина ввійшла до світлиці, де лежало багато чудових сарі й покривал. Але вона вибрала собі ношені й уже прані сарі та покривало і пішла до ставка.
Тільки-но вона ступила у воду, як обернулася на красуню. Та на яку! Відколи світ світом, такої ніхто не бачив. Увійшла дівчина в ставок удруге — і на її руки та ноги самі собою наділися персні та браслети з діамантами, перлинами й самоцвітами.
Нещаслива вийшла із ставка й подалася до світлиці, де її вже чекав обід. Скільки там було страв! Дівчині й уві сні такі не снилися. Та вона скромно сіла край столу, з'їла трохи рису й вийшла до бабусі.
— Ось ти й прийшла, люба моя дитино, — мовила мати місяця. — А тепер відчини он ті двері й вийми зі скрині пряжу.
Нещаслива відчинила двері й побачила багато скринь — великих і малих, старих і нових. Вона вибрала найменшу, майже іграшкову стареньку скриньку й принесла до бабусі.
— Дитино моя, скринька мені не потрібна, — сказала мати місяця. — Тут лежить твоя пряжа. Вертайся, люба, до матері.
Нещаслива шанобливо вклонилася бабусі, взяла на плечі скриньку й вирушила додому. Діаманти й самоцвіти, що були на ній, освітлювали дівчині дорогу.
Незабаром перестріла її лошиця.
— Дівчино добра, підійди до мене, я хочу тобі щось подарувати, — мовила вона.
І подарувала Нещасливій гарне крилате лоша. А дерево шеура покликало:
— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати.
І подарувала Нещасливій горня із золотими монетами.
Бананове дерево сказало:
— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!
І простигло Нещасливій величезне гроно золотих бананів.
А корова мовила:
— Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати.
І подарувала Нещасливій чарівне телятко.
Дівчина поклала на лоша горня з монетами й золоті банани, взяла телятко за налигач і рушила далі.
А вдома дівчину вже давно розшукувала мати.
— Де ти, донечко? Озовися! — тривожно гукала вона. — А де ділася наша пряжа?
Побачивши доньку, мати скрикнула:
— Оце-то диво! Де ти була? І звідки ти все це принесла?
Вони міцно обнялися.
Нещаслива розповіла матері про свої пригоди, і вони пішли до Щасливої та її матері.
— Дивіться, — кажуть, — скільки добра подарувала мати місяця! Тепер ми всі заживемо щасливо. Нехай і Щаслива візьме собі трохи прикрас, тут вистачить!
Мати Щасливої витріщила очі й скривилася.
— Ще чого! — вигукнула вона. — Дуже нам потрібні ваші подачки! І без них обійдемось. Вдавіться своїм добром!
А сама подумала: "Грім би вас побив! Хіба моя донечка не народилася в сорочці? Та вона завтра ж піде й принесе втричі більше!"
Нещаслива з матір'ю, розгублені, повернулися додому.
А вночі скринька відчинилася, і з неї вийшов царевич — наречений Нещасливої. Він сів верхи на коня, випив молока чарівної корови, — і хатину Нещасливої та її матері осяяло чудесне світло.
Тим часом Щаслива розклала на подвір'ї пряжу, посадовила матір стерегти її, а сама взяла вузол білизни й пішла на річку прати.
Незабаром налетів вітер і вкрав пряжу.
Щаслива побігла вслід за вітром.