Підлий вбивця вбив уже у цих бідолах відважного де Муї. Згинь життя моє, мамо, треба ж, щоб було правосуддя в моєму королівстві.
— О, не турбуйтесь, сину, — сказала Катерина, — правосуддя їм не забракне, бо коли ви їм відмовите, вони знайдуть його собі самі, помстившись сьогодні на де Гізі, завтра на мені, потім на вас.
— О, пані! — сказав Карл IX, вперше допустивши вираз сумніву в тоні голосу. — Ви думаєте?
— Е, сину, — відповіла Катерина, цілком даючи волю поривові своїх думок, — хіба ж не знаєте ви, що справа йде вже не про смерть Франсуа де Гіза або адмірала, не про протестантську або католицьку віру, а прямо про заміну сина Генріха II сином Антуана де Бурбона.
— Ну, ну, мамо, от ви знову вдаєтеся в звичайні ваші перебільшення! — сказав король.
— Яка ж ваша думка, сину?
— Чекати, мамо, чекати і Уся людська мудрість у цьому слові. Найбільшим, найдужчим і найспритнішим завжди буває той, хто вміє чекати.
— То й чекайте, а я не чекатиму.
І по цих словах Катерина уклонилась і хотіла піти до своїх покоїв.
Карл IX зупинив її.
— Ну, що ж треба робити, мамо? — сказав він. — Я перш за все справедливий і хотів би, щоб усі були задоволені з мене.
Катерина наблизилась.
— Ідіть сюди, пане граф, — сказала вона де Таванну, що лащив королівську сойку, — і скажіть королю, що, на вашу думку, треба робити.
— Ваша величність дозволяють мені? — спитав граф.
— Кажи, Таванн, кажи!
— Що роблять ваша величність на полюванні, коли дикий кабан кидається на вас?
— Чорт візьми, пане, я чекаю, не сходячи з місця, — сказав Карл IX, — і встромляю в горло йому рогатину.
— Тільки для того, щоб не дати йому поранити на:, — додала Катерина.
— І щоб забавитись, — сказав король з усмішкою, що виявляла відважність, яка може перейти в лють, — але мені не забавка була б, коли б я вбивав своїх підданих, бо гугеноти такі самі мої піддані, як і католики.
— Тоді, сір, — сказала Катерина, — ваші піддані гугеноти зроблять так, як кабан, якому не встромили рогатини в горло: вони перекинуть трон.
— Ви думаєте, пані? — сказав король з виглядом, який показував, що він не надає великої віри віщуванням матері.
— Хіба ж ви не бачили сьогодні де Муї та його прибічник?
— Так, я їх бачив, бо тільки зараз я відпустив їх; але хіба він прохав у мене чогось такого, що не було б справедливе? Він прохав у мене смерті для убивці свого батька і адмірала. Хіба ми не покарали де Монтгомері за смерть мого батька, а вашого мужа, хоч смерть ця була простим випадком?
— Добре, сір, — сказала Катерина вражено, — не будемо говорити про це. Ваша величність перебуваєте під опікою бога, який дає вам силу, мудрість і певність; а я, бідна жінка, яку бог забув, мабуть, за гріхи мої, страшусь і скоряюсь.
І з цими словами Катерина вклонилась удруге і вийшла, подавши знак герцогові де Гізу, що увійшов у ту хвилину, залишитися і зробити останнє зусилля.
Карл IX слідкував за матір'ю очима, але вже не покликав її назад; потім він почав лащити собак, насвистуючи мисливську пісеньку.
Враз він припинив своє висвистування.
— У матері моєї дійсно величний дух, — сказав він, — вона не зупиняється ні перед чим. От і в справі, що ми обговорювали: убити кілька дюжин гугенотів за те, що вони прийшли прохати правосуддя! Хіба ж це не їх право?
— Кілька дюжин! — пробурмотів герцог де Гіз.
— А, ви тут! — сказав король, удаючи ніби тільки-що помітив його. — Так, кілька дюжин; добра утічка! Ах, коли б хто сказав мені: сір, ви збудетесь усіх ваших ворогів відразу і завтра не лишиться нікого, хто міг би дорікати вам за смерть інших, — о, тоді інша річ!
— Ну, ваша величність?
— Таванн, — перебив король, — ви натомили Марго, посадіть її на сідало. Те, що вона носить ім'я моєї сестри, королеви Наварської, ще не рація, щоб її пестили всі.
Таванн посадив сойку на жердину і почав бавитись, згортаючи та розгортаючи вуха собакам.
— Але, сір, — перехопив де Гіз, — коли б вашій величності сказали: сір, ваша величність збудетесь завтра всіх своїх ворогів?
— І заступництвом якого святого сталося б це чудо?
— Сір, сьогодні 24 серпня, отже це сталося б заступництвом святого Варфоломія.
— Чудовий святий, — сказав король, — що дав здерти з себе живцем шкуру!
— Тим краще! Чим більше він перетерпів мук, тим більше злоби повинен він мати на своїх катів.
— І це ви, кузен, — сказав король, — вашою гарненькою шпажкою з золотою ручкою уб'єте тут на завтра десять тисяч гугенотів! Ха-ха-ха! Згинь життя моє! Який ви потішний, пане де Гіз!
І король залився сміхом, але таким нещирим, що він розлігся по кімнаті сумним відгомоном.
— Сір, одно слово, одно тільки, — не переставав герцог, здригнувшись мимоволі від цього сміху, що не мав у собі нічого людського. — Тільки знак — і все готово. Я маю швейцарців, маю двадцять сотень дворян, маю легку кінноту, маю городян; ваша величність маєте гвардію, друзів, католицьке вельможне панство... Нас двадцять на одного.
— Ну, коли ви такий дужий, кузен, якого чорта турчите ви мені про це у вуха?.. Робіть самі, робіть!..
І король знову повернувся до своїх собак.
Тоді портьєра знову піднялась і з'явилась Катерина.
— Усе йде на добре, — сказала вона герцогові, — наполягайте, він подасться.
І портьєра упала за Катериною так, що Карл IX не побачив її, або, принаймні, зробив вигляд, ніби не бачив.
— Але, — сказав герцог де Гіз, — мені треба знати, чи зроблю я приємність вашій величності, коли робитиму так, як я хочу.
— Їй-богу, кузен Генріх, ви причепились до мене з ножем до горла; але ж я не поступлюся, присягаюсь богом! Чи я ж не король?
— Ні ще, сір; але, якщо хочете, ви будете королем завтра.
— От так! — сказав Карл IX. — То вб'ють ще й короля Наварського, принца де Конде... у мене в Луврі!.. Ах!
Потім він додав ледве чутно:
— Поза Лувром, я не кажу.
— Сір, — скрикнув герцог, — сьогодні ввечері вони підуть з братом вашим, герцогом д'Алансоном, на прогулянку.
— Таванн! — сказав король з надзвичайно майстерно удаваною нетерплячістю. — Хіба ви не бачите, що дратуєте мого собаку? Іди сюди, Актеон, іди.
І Карл IX вийшов, не бажаючи більше нічого слухати, і пішов до себе, залишивши Таванна та герцога де Гіза майже в тій самій непевності, що й раніш.
Тим часом зовсім інша сцена відбувалася в покоях Катерини, яка, подавши герцогові де Гізу пораду наполягати, пішла до своїх апартаментів, де зібралися вже особи, що звичайно були присутні при тому, як вона лягала.
Катерина вернулася з обличчям настільки веселим, наскільки воно було збентежене, коли вона виходила. Вона з найприємнішим виглядом потроху відпустила своїх служниць та придворних; з нею залишилася тільки пані Маргарита, що сиділа на скрині коло розчиненого вікна і дивилась на небо, заглиблена в свої думки.
Зоставшись на самоті з дочкою, королева-мати двічі чи тричі розтуляла уста, щоб щось сказати, але щоразу якась похмура думка знову вергала в глибину її грудей слова, готові зірватися з уст.
В цю хвилину піднялась портьєра, і увійшов Генріх Наварський.
Маленька левретка, що спала на троні, скочила і підбігла до нього.
— Ви тут, сину мій? — сказала Катерина. — Ви вечеряєте в Луврі?
— Ні, пані, — відповів Генріх, — ми підемо цього вечора з герцогом д'Алансоном та з де Конде поблукати по місту. Я навіть гадав, що застану їх тут з побажаннями вам доброї ночі.
Катерина усміхнулась.
— Ідіть, панове, — сказала вона, — ідіть... чоловіки дуже щасливі, що можуть так блукати... Правда, дочко?
— Правда, — відповіла Маргарита, — свобода — річ така прекрасна і така солодка!
— Чи не хочете ви сказати, що я позбавляю вас свободи, пані? — сказав Генріх, нахиляючись до жінки.
— Ні, пане; я не про себе жалкую, а про становище жінок взагалі.
— Ви, може, зайдете до адмірала, сину? — сказала Катерина.
— Так, можливо.
— Підіть до нього; це буде добрий приклад, а завтра ви скажете мені про нього.
— Я піду, пані, коли ви похваляєте такий вчинок.
— Я нічого не похваляю, — сказала Катерина. — Але хто там?.. Відмовте, відмовте!
Генріх ступив крок до дверей, щоб виконати наказ Катерини, але в ту саму мить завіса піднялась, і з'явилась білява голова пані де Сов.
— Пані, — сказала вона, — це парфумер Рене, якого ваша величність зволили кликати.
Катерина кинула бистрий, як блискавка, погляд на Генріха Наварського.
Молодий принц злегка почервонів, потім зараз же зблід страшенно. Справді; вимовили ім'я вбивці його матері. Він відчув, що хвилювання його відбивається у нього на обличчі, і сперся на лутку вікна.
Левретка загарчала.
В ту ж хвилину увійшли дві особи — одна та, про яку було оповіщено, а друга, що мала право увійти і без оповіщення.
Першою особою був парфумер Рене; він наблизився до Катерини з солодко-облесливою ввічливістю, властивою флорентійським прислужникам; в руках він держав одчинену скриньку, і в усіх її переділках було повно порошків та пляшечок.
Другою особою була герцогиня Лотарінгська, старша сестра Маргарити. Вона увійшла маленьким потайним ходом, що вів до кабінету короля, уся бліда та тремтяча, і, сподіваючись, що Катерина, зайнята з пані де Сов розгляданням скриньки, принесеної Рене, не помітить її, сіла поруч з Маргаритою, біля якої стояв король Наварський, взявшись рукою за лоба, як людина, що силкується отямитись від запаморочення.
В цю хвилину Катерина повернулася.
— Дочко, — сказала вона Маргариті, — можете йти до себе. А ви, сину, можете йти бавитись у місто.
Маргарита підвелась, а Генріх уже був повернувся до виходу.
Герцогиня Лотарінгська вхопила Маргариту за руку.
— Сестро, — сказала вона швидко і ледве чутно, — де Гіз, рятуючи вас, як ви його врятували, попереджає, щоб ви не виходили звідси, не ходіть до себе!
— Га? що ви кажете, Клод? — спитала Катерина, повертаючись.
— Нічого, мамо.
— Ви щось говорили тихенько Маргариті.
— Я тільки побажала їй доброї ночі та переказала вітання від герцогині де Невер.
— А де вона, прекрасна ця герцогиня?
— У свого шурина пана де Гіза.
Катерина скинула на обох жінок підозрілим поглядом і, насупивши брови, сказала:
— Ідіть сюди, Клод!
Клод підійшла. Катерина вхопила її за руку.
— Що ви сказали їй, язиката? — промурмотіла вона, стискаючи руку так, що Клод скрикнула від болю.
— Пані, — сказав своїй дружині Генріх, який хоч і не чув, що говорилося, але не пропустив пантоміми між королевою, Клод і Маргаритою, — пані, зробіть мені честь дозволити поцілувати вам руку.
Маргарита простягла йому тремтячу руку.
— Що вона сказала? — прошепотів Генріх, нахиляючись, щоб торкнутися губами її руки.
— Щоб я не виходила.