Утім, невідомо, наскільки міцно візьметься за них Комісія й чи вдасться компанії після цього вціліти. А ще рік до цього аналогічний інцидент стався з іншою фірмою — "Дрексель Барнем Ламберт", через що вона збанкрутувала, а люди залишилися без роботи. Тепер багато досвідчених працівників, які боялися тієї ж долі, поспішили заздалегідь залишити "Саломон Бразерс" й перейшли в інші компанії. Тому "Саломон Бразерс" відчувала гостру нестачу кадрів; мені ж потрібна була робота. За інших обставин вони, мабуть, відмовили б мені, але зараз перебували в такому ж відчайдушному становищі. Після кількох напружених співбесід мені запропонували посаду молодшого співробітника їхньої лондонської групи, яка провадила інвестиційну банківську діяльність у східноєвропейському регіоні. Це було не зовсім те, чого мені хотілося. Замість втілення своєї мрії — бути інвестором (який сам вирішує, які акції купувати) — мені довелося стати інвестиційним банкіром (який організовує продаж акцій). До того ж нова посада звучала менш солідно, ніж у фірмі Максвелла. Мені також довелося погодитися на суттєве зменшення зарплати. Утім, у моїй ситуації дарованому коневі в зуби не дивляться, і я з вдячністю прийняв пропозицію й вирішив з головою поринути в роботу та спрямувати кар'єру в правильне річище.
На жаль, компанія "Саломон Бразерс", відома на Волл-стріт своїми вовчими законами, найменш підходила для цього. Якщо вам доводилося читати "Покер брехунів"[4], то ви легко уявите атмосферу жорстокого суперництва, що панувала тут. Як же я хвилювався першого дня на новій роботі!
У конторі на вулиці Букінгем-Палас поряд зі станцією метро "Вікторія" я з'явився в червні 1992 року. Стояв надзвичайно теплий сонячний день. Я пройшов повз масивні ковані ворота й піднявся ескалатором у велику приймальню. Мене зустрів елегантно одягнений віцепрезидент, старший за мене всього на кілька років.
Він був небагатослівний і, схоже, не дуже задоволений тим, що йому доручили мене зустрічати. Ми перетнули атріум і крізь скляні двері ввійшли в інвестиційний банк. Він провів мене до мого місця і, вказавши на коробку візитівок на столі, пробурчав:
— Послухай, правила у нас тут прості: за дванадцять місяців ти маєш принести компанії прибуток, який у п'ять разів перевищує твою зарплату, і тоді все буде гаразд. Інакше — тебе звільнено. Зрозуміло?
Я кивнув головою, і він вийшов. Ось і все: ніяких курсів підготовки, ні наставників, ні інструктажів. Справляйся сам, або будеш звільнений.
Я влаштувався на новому місці в загальному "загоні" для молодших співробітників — відкритий простір без перегородок, де сиділи такі ж, як я, — і розмірковував про те, що робити далі. Прогортаючи правила внутрішнього трудового розпорядку "Саломон Бразерс", я почув, як секретарка голосно розмовляє телефоном про авіарейси до Угорщини. Щойно вона звільнилася, я підійшов із запитанням:
— Вибачте за клопіт, я новий працівник і випадково почув, що ви згадали про Угорщину. Чи не підкажете, які там у компанії справи?
— Нічого страшного, ми тут усі один одного слухаємо, — підбадьорливо відповіла вона. — Я бронювала квитки для команди із приватизації авіакомпанії "Малєв". Вони летять до Будапешта наступного тижня.
— А хто працює над цим проєктом?
— А он вони. — Вона вказала в бік групи працівників, які обговорювали щось у "тераріумі" для перемовин поряд з нашим "загоном". Я пробув тут лише кілька годин, але вже зрозумів: щоб досягти успіху, треба брати ініціативу у свої руки. Подякувавши секретареві, я впевненим кроком рушив до кімнати для переговорів. Варто мені було відкрити двері, як обговорення в команді "Малєв" припинилося, і на мене дивилися шість пар очей.
— Привіт, я Білл Браудер, — сказав я, намагаючись приховати відчуття дискомфорту. — Я щойно приєднався до східноєвропейської команди й подумав, може, вам потрібна якась допомога в організації угоди?
Напружену тишу перервали здавлені смішки двох молодших членів команди.
— Дякую, що заглянув, Білле, — чемно відгукнувся їхній керівник, — але, боюся, наша група вже повністю укомплектована.
Я не дозволив цій незручній ситуації вплинути на мій настрій і був насторожі, збирав інформацію й за декілька днів знайшов іншу угоду. Група, яка займалася організацією приватизації польської телекомунікаційної компанії, збиралася обговорити наступний етап свого проєкту. Я знав, що їхній гонорар більший, ніж у команди "Малєв", тому припустив, що вони не особливо проти допомоги ще одного учасника.
Але керівник цієї групи виявився менш чемним, ніж попередній. Не встиг я заглянути до кімнати, де проходила зустріч, як він різко обірвав мене.
— Тебе сюди кликали? Хто тобі сказав, що сюди можна прийти? — нагримав він на мене. — Ти нам не потрібен — ні для цієї угоди, ні для усіх інших у Польщі.
Ніхто не хотів ділитися прибутком. Кожен оберігав свій пайок у Східній Європі, докладаючи зусиль до тієї ж заповітної мети — згенерований дохід у п'ять разів більший за зарплату. Кілька тижнів я сушив голову над тим, як вижити в "Саломоні". Нарешті я звернув увагу на щось цікаве: ніхто не займався угодами в Росії. Виходить, ніхто зі мною не боротиметься за цей регіон. Я вирішив піти назустріч удачі: оголосив себе інвестиційним банкіром, відповідальним за Росію, і, затамувавши подих, чекав на можливі заперечення. Ніхто не заперечував.
Відтоді ми з Росією стали нерозлучні.
Проте недарма ніхто не цікавився Росією. У цього було своє пояснення: там просто не було оплачуваної інвестиційно-банківської роботи. У політичному плані Росія, може, і стала вільною, але залишалася "радянською" в усіх інших сферах, зокрема щодо залучення інвестиційних консультантів. Уперто нехтуючи цією обставиною, я почав шукати будь-яку можливість організувати угоду: як ошпарений ходив на конференції, зустрічі, обіди та прийоми по всьому місту, сподіваючись, що в руки "впаде" якась угода.
Минуло три місяці, але я не зміг заробити "Саломону" ані пенні. Перспективи мої мали невтішний вигляд. Але тут юрист, з яким я познайомився на одному заході, повідомив мені про потенційний проєкт: Мурманський траловий флот, який займався рибальським промислом у трьохсоткілометровій зоні за полярним колом, проводив приватизацію та шукав інвестиційного консультанта. Я нічого не знав про риболовлю, зате навчився складати чудові пропозиції в "Бі-Сі-Джі", тому з ентузіазмом взявся до справи. Я перекопав базу даних "Саломона" за угодами, розшукуючи хоч крихітний натяк на траулери чи рибний промисел. Напрочуд, мені вдалося виявити, що за п'ятнадцять років до цього токійське відділення компанії займалося кількома операціями, пов'язаними з японським рибальським флотом. Справа була давня і стосувалася погашення боргових зобов'язань, а не приватизації, але, зрештою, яка різниця? Я вписав у пропозицію досвід японців, ще раз уздовж і впоперек його відредагував та надіслав до Мурманська.
За кілька тижнів на столі задзвонив телефон. За дорученням президента компанії "Мурманський траловий флот" телефонувала якась Ірина.
— Пане Браудер, — промовила вона англійською із помітним акцентом, — ми раді повідомити вам, що прийняли вашу пропозицію.
"А чи були у вас інші кандидати?" — промайнуло в мене в голові.
— Коли ви зможете приїхати до Мурманська й узятися до роботи? — трохи бентежно запитала вона. За тоном голосу здавалося, що вона вперше розмовляє із західним інвестиційним банкіром.
Я відчував гордість. Нарешті. Моя перша реальна справа! Але в тендері не було зазначено суми. Я ні на крок не наблизився до фінансової мети, щоб принесений фірмі дохід уп'ятеро перевищив мою зарплату, тому дуже сподівався на пристойну винагороду.
— Я вдячний вам за те, що вибрали нашу фірму. Це велика честь для нас, — відповів я навмисне офіційним тоном, намагаючись здаватися старшим й авторитетнішим. — Чи можу я дізнатися, який бюджет передбачено для цієї роботи?
Я почув кілька приглушених фраз російською мовою на тому кінці дроту, після чого Ірина знову звернулася до мене:
— Пане Браудер, наш бюджет становить п'ятдесят тисяч доларів США за два місяці роботи. Це вас влаштує?
Я засмутився. Неможливо передати, наскільки ця сума мізерна для інвестиційного банкіра. Топмодель 1980–1990-х років Лінда Євангеліста одного разу заявила: "Я навіть ніг не спущу з ліжка менше ніж за десять тисяч доларів". Інвестиційний банкір назвав би суму ближчу до мільйона. Поки нічого не заробивши для компанії, я все ж таки вирішив, що п'ятдесят тисяч краще ніж нуль, і погодився.
Через тиждень я був на шляху до Мурманська. Перший етап поїздки — переліт з Лондона до Санкт-Петербурга рейсом "Британських авіаліній" о 9:30 ранку. Він зайняв чотири з половиною години. Враховуючи тригодинну різницю, я прибув в аеропорт "Пулково" ближче до вечора. Крізь ілюмінатор я спостерігав, як літак під'їжджає до терміналу, і тут з подивом побачив трохи віддалік обгорілий каркас пасажирського літака "Аерофлоту". Не знаю, як він там опинився, але, схоже, адміністрація аеропорту не поспішала його забирати.
Авжеж, ласкаво просимо до Росії...
Регіональні рейси "Аерофлоту" найчастіше вилітали вночі, тож мені довелося провести в аеропорту ще десять годин, до 3:30 ранку, чекаючи на літак до Мурманська. Чекати так довго втомлює в будь-якому аеропорту, але ті десять годин у "Пулково" були особливо болісними. Без кондиціонерів у закритому приміщенні було жарко й душно. Повітря було просочене потом і димом сигарет. Я спробував знайти собі місце якомога далі від людей і диму, але варто було мені влаштуватися у вільному ряду, як на сусіднє сидіння плюхнувся чималий незнайомець. Не сказавши ані слова, він безцеремонно зіштовхнув мою руку з підлокітника між нашими сидіннями й одразу ж закурив, пускаючи димові кільця в мій бік. Я підвівся й знову пересів.
Нарешті, на початку четвертої ранку я піднявся на борт старого літака Ту-134. Крісла давно протерлися й просіли. У салоні пахло тютюном та зубожілістю. Я сів біля вікна, але верхня частина мого сидіння виявилася незафіксованою, і коли я намагався пригорнутися до спинки, вона падала на пасажира, що сидів позаду. Довелося весь політ тримати спину.
Двері салону зачинилися, і літак викотив на злітну смугу, водночас ніхто з персоналу й не думав демонструвати правила безпеки.