Опір путінському режиму

Білл став журналістом на Волл-стріт, а я — керуючим іноземним інвестиційним фондом у Москві.

До того як стати журналістом, Білл закінчив юридичний факультет Колумбійського університету у 1980-х і став практикуючим юристом. Одним із його хобі було переглядати юридичні файли у пошуках корпоративних скандалів. Його бос у "Барронс" не був у захваті від інтересу Білла до журналістських розслідувань, але оскільки Білл справлявся зі своєю поточною роботою, бос закривав на це очі.

Під час обіду я ознайомив Білла із нашою заявою до прокуратури Швейцарії. Його реакція була схожа на реакцію Марка Піта, але дещо відрізнялася. Білл бачив у моїй розповіді сенсаційний сюжет, де було все: вбивство, банківські рахунки у Швейцарії, інформатор, російські корупціонери та приховування злочинів ­Кремлем.

Вислухавши мене, він сказав, що хоче попрацювати над цією історією.

Але коли я повернувся до Лондона, наші юристи, дізнавшись про мою зустріч із Біллом, зажадали пригальмувати статтю, не особливо соромлячись у висловлюваннях. Вони вважали, що публікація викличе роздратування у швейцарської прокуратури, і та у відповідь може розглядати нашу заяву нескінченно довго або просто відразу відмовити.

Я пояснив це Біллу, і він погодився почекати на рішення прокуратури.

Ми всі чекали на відповідь з Берна. Цей процес завжди найважча частина процедури подачі. Минали тижні. Тиша.

У середині березня я зателефонував Марку і поцікавився, скільки ще нам чекати, але він відповів: "Білле, ми повинні запастися терпінням. Ці люди працюють в іншому ритмі".

22 березня 2011 року раптом почався якийсь рух, але не у Швейцарії. У Москві в аферу із розкраданням 230 мільйонів доларів ввели нового гравця. Це був ще один колишній зек та злодій, В'ячеслав Хлєбников, але, на відміну від попередніх фігурантів, він був живий.

МВС стверджувало, що Хлєбников був одним зі співучасників злочину. Мовою блатних така людина називається "вантажник": той, хто усвідомлено бере всю провину за злочини співучасників на себе. Він не тільки покаявся в розкраданні, а й "зізнався", що робив це разом із Сергієм Магнітським та ще трьома підставними особами, щоправда, вже мертвими.

Міністерство внутрішніх справ підкріпило це "визнання" великими за обсягом матеріалами, намагаючись надати всьому законного вигляду. Справа була терміново розглянута у Тверському районному суді Москви, але до його матеріалів ми не мали доступу.

Суд визнав Хлєбникова винним на підставі його "зізнань" і засудив до п'яти років колонії (можливий мінімальний строк) без компенсації завданих збитків або зобов'язань вказати, де знаходяться вкрадені гроші.

Слідчі органи ухвалили, що Ольга Степанова та інші працівники податкових інспекцій, які затвердили незаконне повернення податків, виявляється, були жертвами злочину, яких "ввели в оману". Вони зручно проігнорували той факт, що негайно після афери на рахунки чоловіка Степанової у "Кредит-Свіссі" в Цюриху надійшло 11 мільйонів доларів із суми податкових повернень, які ж Степанова і схвалила. Вони також проігнорували, що Степанови проживають у підмосковній резиденції вартістю 28 мільйонів доларів, в особняку, відзначеному всеросійським призом за найкращий заміський будинок, і зареєстрованому на пенсіонерку — матір Владлена. Забула влада і про їхню віллу в Дубаї за 3 мільйони доларів. При цьому сукупний офіційний дохід подружжя становив 38 тисяч доларів з лишком на рік.

У постанові також не було жодного слова про розкрадання з бюджету 107 мільйонів доларів роком раніше, також у вигляді незаконного повернення податків, яке схвалила Степанова. Складалося враження, що для тих, хто вчинив злочин, його просто не існувало.

І тоді я подумав: "Чорт із ними з усіма. Їм більше не вдасться безперешкодно приховувати свої злочини та переписувати докази собі на догоду. Ми не чекатимемо швейцарців".

Ми з Біллом обговорили цю думку, і 16 квітня 2011 року в "Барронс" вийшла стаття "Злочин і покарання в путінській Росії". Викривальне розслідування на шести сторінках описувало шлях брудних грошей, розповідало, як частина з них опинилася на рахунках у банку "Кредит-Свісс", рясніло фотографіями московської заміської вілли Степанових, роз'яснювало, як до цього причетний Клюєв, і закінчувалося вимогою до швейцарської влади розпочати слідство.

23 квітня, через тиждень після публікації, Швейцарія зробила точно те, чого від неї вимагала публікація. Були заарештовані рахунки Степанових у "Кредит-Свіссі", і всі 11 мільйонів доларів. Це започаткувало низку арештів активів у справі Магнітського.

10. Олександр Перепиличний

Літо 2011 — весна 2012 року

Швейцарія всесвітньо відома своїм нейтралітетом. Звучить добре, але це часто не так. Безумовно, у Швейцарії підписують мирні договори країни, що воюють, тут розташовані штаб-квартири всесвітніх організацій, таких як Всесвітня організація охорони здоров'я, Управління Верховного комісара ООН з прав людини тощо. Але швейцарський "нейтралітет" часто поєднується з підтримкою найкровожерливіших диктаторів у світі. Чи не щороку країну трясуть скандали: у швейцарських банках знаходять заховані африканськими вождями або клептократами з країн Центральної Азії сотні мільйонів доларів. Швейцарці, схоже, пишаються своєю "нерозбірливістю": для них однаково добрі і люди з бездоганною репутацією, і запеклі мерзотники, поки ті приносять прибуток.

Тому я переживав, що саме швейцарський "нейтралітет" такого типу завадить нашій справі; але, на щастя, після статті Білла Алпера швейцарські медіа також зацікавилися нами. Коли у швейцарській мовній компанії "Ес-Ер-Еф" дізналися, що я їду до Лозанни, вони відправили свого репортера взяти у мене інтерв'ю.

16 травня я прилетів до Женеви та сів на поїзд до Лозанни. Дорога зайняла годину і пролягала по краю Женевського озера (Lac Léman) вздовж найкрасивіших засніжених Альп. Раніше я тут не бував. Лозанна виявилася мальовничим містом, що ніби зійшло з поштових листівок: обвітрені вулиці, старі будівлі з черепичними дахами, часто зустрічаються церковці зі дзвонами, середньовічні башточки та, звичайно, озеро.

Вранці я вирушив до прокуратури. На відміну від містечка, цей будинок милим назвати не можна було. Практична п'ятиповерхова офісна будова, зведена най­імовірніше в 1970-х, з магазинами на першому поверсі та з паркувальним майданчиком попереду, була як антонім всьому "милому".

Знімальна група "Ес-Ер-Еф" була вже на місці. Для короткого інтерв'ю ми розмістилися у критій галереї. Репортер запитав, чого я чекаю від розслідування і чи з'явилися нові докази. Я дотримувався загальної лінії відповідей, говорив, що, розмотуючи цей клубок, ми, можливо, вийдемо на всю мережу відмивання грошей, що використали злочинці та вкрали 230 мільйонів доларів.

Зйомка добігала кінця, коли до нас підійшла жінка років сорока в сірому костюмі.

— Пане Браудер? — поцікавилася вона.

— Так?

— Прокурорка Біно, — представилася вона, і, кинувши погляд на оператора та репортера, додала хорошою англійською: — Тут не можна вести зйомку.

— Вибачте, ми закінчили. — Я показав жестами знімальній групі, що час завершувати. — Вони залишаться ззовні.

— Будь ласка, слідуйте за мною, — з невеличким роздратуванням вимовила вона.

Ми увійшли до будівлі, я пред'явив паспорт охороні, і ми пройшли до ліфта. Вже в ліфті вона докірливо сказала: "Сподіваюся, ви розумієте, що розслідування — це конфіденційний процес. Тож прошу вас більше так не робити".

Можливо, ми й почали наше знайомство не з тієї ноти, але мені було важливо дати зрозуміти, що якщо швейцарці виявлятимуть свій "нейтралітет" у цій справі, то весь світ говоритиме про це.

Кімната для свідчень була схожа на маленьку судову залу, де прокурорка Біно сиділа на підвищенні, а я — внизу, за столом свідків. Поруч були присутні прокурорські клерки, пристав та перекладач. Згідно зі швейцарськими законами, всі процедури мають вестися однією з офіційних мов — у нашому випадку французькою. Тому прокурорка Біно вела опитування французькою, після чого мені все перекладали англійською. Далі я відповідав англійською, а їй перекладали французькою. Через це замість години з гаком процес розтягнувся на цілих п'ять.

Суть слухань зводилася до простого повторення того, що було написано в нашій заяві, за одним винятком — прокурорці Біно дуже хотілося знати, як звуть нашого інформатора.

Але частиною наших домовленостей з Олександром Перепиличним було зобов'язання не розголошувати його ім'я, і тому я його не назвав. Я говорив про нього як про "людину", яка вийшла з нами на контакт. Він сильно ризикував, надавши нам докази, і я не міг наражати його на ще більший ризик. Біно відступила, і наша розмова незабаром закінчилася.

Моя обережність щодо імені Олександра виявилася марною. Наші вороги в Росії уважно стежили за тим, що відбувається у Швейцарії, і того ж дня в Москві чоловік Ольги Степанової розмістив в одному бізнес-виданні розгорнуте інтерв'ю, сплативши за нього на правах реклами, в якому і розповів про Перепиличного. "Я впевнений у причетності Перепиличного до моєї "лихої слави", оскільки низку деталей знає лише він", — писав Степанов, пообіцявши "добитися відшкодування збитків". (Орфографія та пунктуація збережені — прим. перекладача)

Наступного дня кореспондент швейцарського телебачення "Ес-Ер-Еф" на пресконференції у Кремлі поставив запитання президенту Росії. У 2008-2012 роках президентом був Дмитро Медведєв; Путін у цей час був прем'єр-міністром. Звичайно, всі важелі влади в цьому театрі були у Путіна. Журналіст запитав: "Пане Президенте, ... у справі Hermitage Capital та Сергія Магнітського. Федеральна прокуратура Швейцарії веде розслідування за заявою Hermitage Capital, пов'язане з податковим шахрайством у Росії та можливим відмиванням цих грошей у Швейцарії. Чи сприятиме Росія в цій справі Швейцарії?"

Відповідаючи, Медведєв ухилився від суті запитання; він почав із того, що ця справа серйозна і він обговорював її з керівником Слідчого комітету і з директором ФСБ, але потім звернув у звичайне для нього русло: "Не все так просто, як це іноді подається в засобах масової інформації, — віщав він.