Це скаче мій брат; я хочу ще раз попрощатися з ним. Підійдіть сюди.
Міледі відчинила вікно й жестом покликала пані Бонасьє. Молода жінка підійшла до неї. Рошфор пустив коня вчвал.
— Прощавай, брате! — вигукнула міледі.
Вершник глянув угору, помітив молодих жінок і привітно махнув міледі рукою.
— Славний Жорж! — сказала вона, зачиняючи вікно й надаючи своєму обличчю ніжного та замріяного виразу.
Вона знову сіла на стілець і вдала, що поринула в глибокі роздуми.
— Люба добродійко, — мовила пані Бонасьє, — пробачте, що я відволікаю вас од ваших дум! Але що ви мені порадите робити? Боже мій! Ви краще за мене знаєте життя, тож говоріть, я слухаю вас.
— Перш за все, — сказала міледі, — я можу й помилитись. Не виключено, що Д'Артаньян та його друзі таки приїдуть вам на допомогу.
— О! Це була б занадто велика радість! — вигукнула пані Бонасьє. — Таке щастя не для мене!
— Ну, ви самі розумієте, що це лише питання часу, своєрідне змагання — хто приїде перший. Коли ваші друзі встигнуть раніше — ви врятовані; коли ж кардиналові прибічники випередять їх — ви загинули.
— О так, так, загинула безповоротно! Що ж мені робити. Що робити?
— Власне, є один засіб, дуже простий і природний…
— Який?
— Чекати, затаївшись десь недалечко, щоб з'ясувати, хто ті люди, які приїдуть по вас.
— Та де ж чекати?
— О-о, це легко вирішити! Я сама переховуватимусь за кілька льє звідси, чекаючи братового повернення. Коли хочете, я заберу вас з собою, ми сховаємось і чекатимемо разом.
— Але мені не дозволять вийти звідси, я тут майже як полонянка.
— Всі певні, що я маю виїхати за наказом кардинала, тож ніхто не подумає, що ви з власної волі вирішили супроводити мене.
— І що з того?
— А те, що карета під'їде до дверей, ви попрощаєтеся зі мною і станете на приступку, щоб востаннє обняти мене. Лакей мого брата, заздалегідь попереджений про все, дасть знак поштареві, й ми помчимо навскач.
— А Д'Артаньян? Що, коли приїде Д'Артаньян?
— Хіба ми не дізнаємося про це?
— В. який спосіб?
— Немає нічого простішого. Ми вирядимо до Бетюна лакея мого брата, якому, повторюю, цілком можна довіритись, він перевдягнеться й оселиться десь навпроти монастиря. Якщо це будуть кардиналові посланці, він не рушить з місця, якщо ж приїдуть Д'Артаньян та його друзі, він приведе їх до нас.
— А хіба він їх знає?
— Безперечно: адже він не раз бачив їх у мене в домі.
— Так, так, ви маєте слушність. Авжеж, усе складається на краще! Тільки не треба їхати надто далеко звідси.
— Щонайбільше за сім-вісім льє. Ми оселимось десь поблизу кордону й при першій же тривозі покинемо Францію.
— А що робити до того?
— Чекати.
— А як вони приїдуть?
— Карета мого брата прибуде раніше.
— А якщо мене не буде поруч, коли вас забиратимуть? Скажімо, я обідатиму або вечерятиму.
— Зробіть одну річ. — Яку?
— Попросіть у нашої доброї абатиси дозволу обідати й вечеряти разом зі мною, щоб нам якомога менше розлучатись одна з одною.
— А чи дозволить вона?
— Чом би й ні?
— О, це чудово! Ми весь час будемо разом!
— Ідіть і домовтеся з нею про все. Мене болить голова, я трохи погуляю в саду.
— Де я вас знайду?
— Тут, за годину!
— Тут, за годину! О, ви така прихильна до мене; дякую вам.
— Як же мені не бути прихильною до вас? Та коли б навіть ви не були такою гарною й чарівною, хіба ви не подруга одного з моїх найкращих друзів!
— Любий Д'Артаньян! О, як він дякуватиме вам за все!
— Сподіваюсь. Ну, про все домовлено; ходімо вниз.
— Ви йдете до саду?
— Так.
— Пройдіть оцим коридором і спустіться по маленьких сходах. Вони виведуть вас просто в сад.
— Чудово! Дякую вам.
Жінки привітно всміхнулись одна до одної й розійшлися в різні боки.
Міледі казала правду: ЇЇ таки боліла голова. Непевні заміри хаотично юрмились у мозку. Їй треба було залишитись на самоті, щоб зібратися з думками. Вона непевно уявляла собі майбутнє; але їй досить було трохи тиші й спокою, щоб з уривків думок і неясних бажань скласти чіткий план дій.
Передусім вона мала якнайшвидше викрасти пані Бонасьє, сховати її в надійному місці і, в разі необхідності, тримати там заложницею.
Міледі вже почала сумніватися в наслідках цієї відчайдушної боротьби, в яку її вороги вкладали стільки ж наполегливості, скільки вона жорстокості.
До того ж, міледі відчувала — як дехто відчуває наближення грози, — що розв'язка ось-ось настане й що вона неминуче буде жахливою.
Найголовніше, як ми вже сказали, для міледі було викрасти пані Бонасьє. Адже Д'Артаньян палко кохає пані Бонасьє; життя коханої жінки становить для нього цінність куди більшу, ніж власне.
На випадок, якби міледі спіткала невдача, то, маючи пані Бонасьє заложницею, вона вступила б у переговори і, безперечно, домоглася б необхідних поступок.
Отже, ця справа була залагоджена. Пані Бонасьє без жодних сумнівів піде за нею. А коли вони дістануться до Армантьєра, міледі переконає її, що Д'Артаньян так і не приїхав до Бетюна. Через два тижні повернеться Рошфор. За ці півмісяця міледі вирішить, як помститися чотирьом друзям. Нудитися їй, хвалити Бога, не доведеться: чи може бути щось приємніше для такої жінки, ніж оддаватись на дозвіллі солодким думкам про омріяну помсту!
Отак міркуючи, міледі водночас придивлялася до саду, щоб краще запам'ятати його розташування. Вона діяла, мов досвідчений полководець, який, думаючи про перемогу, не забуває й про можливу поразку, а тому передбачає все, щоб бути готовим і до наступу, і до відступу.
За годину міледі почула, як хтось кличе її ласкавим голосом. Це була пані Бонасьє. Добра абатиса, звичайно, пристала на всі її прохання, і вже сьогодні на молодих жінок чекала спільна вечеря.
Вийшовши на подвір'я, вони почули, як до воріт під'їхала карета.
Міледі прислухалась.
— Чуєте? — спитала вона.
— Так, це стукіт карети.
— Тієї самої, яку послав мій брат.
— О Боже!
— Та годі вам, будьте сміливіші!.
Міледі не помилилась: біля воріт пролунав дзвоник.
— Ідіть до себе в кімнату, — мовила міледі до пані Бонасьє. — Ви, певно, маєте якість коштовності, що їх вам хотілося б забрати з собою.
— Я маю його листи, — відповіла пані Бонасьє.
— Ну, то заберіть їх і приходьте до мене. Ми швиденько повечеряємо. Можливо, доведеться їхати всю ніч; треба набратися сил.
— Боже мій! — мовила пані Бонасьє, приклавши руку до грудей. — У мене калатає серце; мені несила рушити з місця.
— Більше мужності, кажу вам! Не бійтеся! Адже вже за чверть години ви будете врятовані! До того ж, не забувайте: все, що ви робите, ви робите задля нього.
— О так, усе задля нього! Одним-єдиним словом ви повернули мені сили. Йдіть до себе, за хвилину я буду у вас.
Міледі квапливо подалася до своєї кімнати, застала там лакея Рошфора й пояснила йому, що він має робити.
Він чекатиме біля воріт; якщо з'являться мушкетери, лакей негайно заверне за ріг муру, об'їде монастир і чекатиме міледі в невеличкому селі по той бік гаю. Тоді вона вийде на дорогу садом і пішки добереться до села: ми вже казали, що міледі чудово знала цей куточок Франції.
Якщо ж мушкетери не з'являться, все відбудеться так, як було домовлено раніше: пані Бонасьє стане на приступку карети наче для того, щоб попрощатися з міледі, й поїде разом із нею.
Пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Щоб розвіяти останні її сумніви, міледі повторила лакеєві другу половину своїх розпоряджень.
Вона спитала, яка чекає на них карета. Виявилось, що карета запряжена трійкою коней, якими править поштар; лакей Рошфора мав супроводити карету як форейтор[247].
Даремно міледі боялась, що в пані Бонасьє виникнуть якісь підозри. Бідолашна жінка була надто чиста душею, щоб запідозрити в іншій жінці таку підступність; до того ж, ім'я графині Вінтер, яке вона чула від абатиси, було їй зовсім незнайоме, і вона й на думці не мала, що на світі існує жінка, яка брала таку діяльну й таку фатальну участь в усіх тих нещастях, що спіткали її в житті.
— Ну от, — сказала міледі, діждавшись, поки лакей вийде, — все готове. Абатиса ні про що не здогадується й гадає, що по мене приїхали за кардиналовим наказом. Лакей пішов віддати останні розпорядження; попоїжте трохи, випийте ковток вина — і в дорогу.
— Авжеж, — безвільно повторила пані Бонасьє, — в дорогу. Міледі знаком запросила її до столу, налила чарку іспанського вина й поклала на тарілку шматочок курчати.
— Бачите, — сказала вона, — як усе нам сприяє. Ось уже й посутеніло; на світанку ми будемо в безпеці, і ніхто не здогадається, де нас шукати. Отож нічого не бійтесь і з'їжте що-небудь.
Пані Бонасьє ледве доторкнулась до їжі і тільки вмочила губи в чарку.
— Та пийте, пийте, — наполягала міледі, підносячи до рота свою чарку, — беріть приклад з мене.
Аж тут здалеку долинув цокіт копит. Він ставав усе виразнішим; за хвилину почулося кінське іржання.
Ці звуки вразили міледі, як грім серед ясного неба. Вона пополотніла й кинулась до вікна. Пані Бонасьє, затремтівши всім тілом, підвелась і сперлася рукою на стілець, щоб не впасти.
Вершників ще не було видно, але цокіт копит ближчав і ближчав.
— О Боже мій! — мовила пані Бонасьє. — Що то за гомін?
— Це їдуть або наші друзі, або вороги, — відповіла міледі із властивим їй моторошним спокоєм. — Сидіть там, де сидите. Я вам скажу, хто це скаче.
Пані Бонасьє вклякла на місці, мовчазна й біла, немов статуя.
Гомін усе гучнішав. Коні мчали не далі як за півтораста кроків од монастиря; їх тільки тому не видно було, що вони ще не доскакали до повороту дороги. Проте тупіт ставав таким виразним, що можна було полічити кількість коней по цокотінню копит.
Міледі напружено вдивлялась удалину. Ще не смеркло, і вона сподівалася розгледіти вершників.
Нарешті вона побачила: на повороті майнули обшиті галунами капелюхи й заколихались на вітрі пера. Вона нарахувала спочатку двох, потім п'ятьох і, нарешті, вісьмох вершників; один з них вирвався на два корпуси вперед.
Міледі глухо застогнала. В тому, хто скакав попереду, вона впізнала Д'Артаньяна.
— Ах, Боже мій, Боже мій! — вигукнула пані Бонасьє. — Що там таке?
— Це мундири гвардійців кардинала. Не гаймо жодної хвилини! — відповіла міледі. — Тікаймо, тікаймо!
— Так, так, тікаймо! — повторила пані Бонасьє, але, пойнята жахом, не могла ступити й кроку.
Вони почули, як вершники проскакали під вікном.
— Мерщій, мерщій! — квапила міледі, схопивши молоду жінку за руку й намагаючись силою вивести її за собою. — Ми ще встигнемо втекти через сад — я маю ключ од хвіртки.