Містер Мілз мав ганебну звичку спати по обіді; цей джентльмен ще не вийшов з дому, і пташина клітка ще не висіла на середньому вікні.
Він так безсовісно довго мучив мене очікуванням, що я пристрасно бажав, аби клуб оштрафував його за спізнення. Нарешті він вийшов; і тоді я побачив, як моя Дора повісила пташину клітку, вискочила на балкон відшукати мене очима і побігла назад, коли знайшла; Джіп лишився на балконі, нахабно гавкаючи на велетенського дога, який міг би проковтнути його, як пілюлю.
Дора вийшла мені назустріч до дверей вітальні, а за нею вискочив Джіп, який почав люто гарчати на мене, вважаючи, очевидно, що я бандит. Ми ввійшли у вітальню, безмірно щасливі й закохані, але я дуже скоро потьмарив нашу радість, не тому, що я хотів цього, а тому, що мене вщерть сповнювала ця думка. Без усяких підготувань я спитав Дору, чи могла б вона кохати злидаря.
Як же злякалася моя гарна маленька Дора! В її уяві з образом злидаря пов'язувалося жовте обличчя і нічний ковпак, або пара милиць, або дерев'яна нога, або песик з мисочкою для милостині в зубах, або щось подібне, і вона з найчарівнішим здивуванням витріщилася на мене.
– Як можеш ти питати такі дурниці? – надула губки Дора. – Любити злидаря!
– Доро, люба моя, – сказав я. – Це я – злидар!
– Як можеш бути ти таким дурненьким, – відповіла Дора, ляскаючи мене по руці, – сидиш отут і вигадуєш усякі побрехеньки. Ось я скажу Джіпові вкусити тебе.
Хоч і приємно мені було бачити її дитячу наївність, але необхідно було пояснити все, і я урочисто повторив:
– Доро, життя моє! Твій Девід розорився!
– От попереджаю, що скажу Джіпові вкусити тебе! – мовила Дора, тріпнувши кучерями. – Коли ти говориш такі безглузді речі!
Але мій цілком серйозний вигляд змусив Дору припинити термосити свої кучері та покласти свою тремтячу руку мені на плече; спочатку дівчина стривожилась, а потім почала плакати. Це було жахливо! Я впав на коліна перед канапою, втішав мою кохану і благав її не розбивати мого серця, але деякий час бідолашна Доронька тільки схлипувала: "О боже мій! О, вона така налякана! І куди ж поділась Джулія Мілз? О, відведіть її до Джулії Мілз і забирайтеся геть, будь ласка!" Я зовсім очманів.
Кінець кінцем, після довгих благань і протестів, я змусив Дору глянути на мене; помалу жах зник з її чудового обличчя, і вона притулилася до моєї щоки своєю м'якою милою щічкою. Тоді, обійнявши мою кохану, я сказав їй, що дуже-дуже люблю її; що вважаю за свій обов'язок повернути їй слово, бо тепер я збіднів; що ніколи не переживу розлуки з нею; що я не боюся бідності, якщо її вона не страшить, бо руки мої готові до роботи, а серце повне любові; що я вже працюю з запалом, якого не знає ніхто, крім закоханих; що я стаю практичним і серйозно дивлюсь у майбутнє; що чесно зароблена черства скоринка хліба солодша за незаслужений бенкет. І ще багато говорив я подібних речей; красномовність моя дивувала мене самого, хоч до цієї промови готувався я дні і ночі, відколи моя бабуся приголомшила мене своїм прибуттям.
– Чи й тепер належить мені твоє серце, люба Доро? – захоплено спитав я, заздалегідь передчуваючи відповідь з того, як вона тулилася до мене.
– О, так! – скрикнула Дора. – Я всім серцем твоя! Тільки не будь таким жахливим!
Я жахливий! І для кого? Для Дори!
– Не кажи мені про злидні і про тяжку працю! – казала Дора, ближче притуляючись до мене. – О, не кажи, не треба!
– Кохання моє, – почав був я, – чесно зароблена скоринка хліба...
– О, так, але я не хочу слухати про ці скоринки! – відповіла Дора. – Та зрештою, Джіп мусить щодня о дванадцятій годині мати баранячу котлетку, інакше він помре!
Мене зачарувала ця дитяча наївність. Я ніжно пояснив Дорі, що Джіп діставатиме свої баранячі котлетки з незмінною регулярністю. Я намалював картину нашого скромного дому, що процвітатиме завдяки моїй роботі, розповів про будиночок, який бачив у Гайгеті, і про кімнату для моєї бабусі.
– Тепер я не жахливий, Доро? – несміливо запитав я.
– О, ні, ні! – скрикнула вона. – Але сподіваюся, що твоя бабуся сидітиме здебільшого у своїй кімнаті. І сподіваюся, що вона не дуже сварлива стара.
Коли б я міг полюбити Дору ще більше, то зробив би це. І все ж таки я відчував, що вона трохи непрактична. Мій новонароджений запал трохи охолов, бо важко було передати цей запал їй. Я зробив ще одну спробу. Коли вона зовсім заспокоїлась і почала крутити Джіпові вуха, я знову став насуплений і сказав:
– Кохана моя! Чи ти дозволиш сказати ще одне?
– О, прошу, тільки не будь практичним! – благала Дора. – Бо це так лякає мене.
– Серденько, – відповів я, – тобі нема чого тривожитись. Я хочу, щоб ти про це подумала цілком спокійно. Хочу підбадьорити та надихнути тебе.
– О, але це так моторошно! – скрикнула Дора.
– О, ні, кохана! Обережність і сила характеру допоможуть нам знести значно гірші речі.
– Але ж у мене зовсім не сильний характер, – сказала Дора, тріпнувши кучерями. – Правда, Джіпе? Ну, поцілуй Джіпа і будь милим.
Неможливо було відмовитися від цього, коли вона піднесла Джіпа до мого обличчя, та ще й сама під час цієї операції випнула свої рожеві губенятка, наполягаючи, щоб я поцілував його саме в середину носа. Я виконав її наказ, нагородивши потім себе самого за слухняність, і на довгий час забув свій смуток. Та нарешті я схаменувся:
– Але, Доро, кохана моя, я ж хотів тобі щось сказати.
Сам суддя Прерогативного суду міг би закохатися в неї, коли б побачив, як вона склала рученята, благаючи мене не лякати її більше.
– Ні, ні, я не лякатиму, моя люба, – запевняв я її. – Але, Доро, кохана, якби ти іноді могла згадати... не з розпачем, ні, зовсім не так, але якби ти могла іноді згадати, – тільки, щоб підбадьорити себе, – що ти заручилася з бідним чоловіком...
– Не треба, не треба! Благаю, не треба! – скрикнула Дора. – Це так страшенно жахливо!
– Душа моя, зовсім ні! – бадьоро сказав я. – Якби ти могла іноді згадувати про це, подеколи придивлятися до господарства твого батька, і звикала потроху... вести домашні рахунки, приміром...
Бідолашна Доронька на ці слова відповіла чимсь середнім між схлипуванням і зойком.
– ...то це могло б нам потім стати у пригоді, – вів я далі. – І якби ти змогла пообіцяти мені читати маленьку... малесеньку кухарську книгу, яку я пришлю тобі цими днями, то це було б чудово для нас обох. Бо наш життєвий шлях, моя Доро, – сказав я, запалившись своєю улюбленою темою, – всіяний тепер тернами і камінням, і нам треба розчистити його. Ми повинні в боротьбі посуватись уперед. Ми повинні бути хоробрими. Ми натрапимо на перешкоди, і ми повинні подолати їх!
Я вже скочив на свого улюбленого коника і мчав уперед; але посуватися далі було вже непотрібно. Я сказав досить. О, вона так налякалася! О, куди поділася Джулія Мілз! О, відведіть її до Джулії Мілз, і дайте їй спокій, будь ласка!
Я впав у цілковитий розпач і бігав по вітальні, мов навіжений. Мені здалося, що я вбив Дору. Я бризкав водою на її обличчя. Я став навколішки. Я рвав на собі волосся. Я лаяв себе безжалісною звірюкою та жорстоким монстром. Я просив у неї пробачення. Я благав її підвести очі. Я перегорнув усе в робочій шухлядці міс Мілз, шукаючи нюхальної солі, але в надмірному хвилюванні схопив натомість кістяну коробочку з шпильками і висипав всі шпильки на Дору. Я погрожував кулаками Джіпові, який лютував не гірше за мене. Я робив усякі дурниці, і добре, що не вичерпав свого запасу, коли в кімнату ввійшла міс Мілз.
– Хто накоїв це? – скрикнула міс Мілз, поспішаючи на допомогу своїй подрузі.
Я відповів:
– Я, міс Мілз! Я зробив це! Перед вами – злочинець! – і сховав своє обличчя в подушку канапи.
Спочатку міс Мілз подумала, що між нами виникла суперечка, і що ми стоїмо на межі пустелі Сахари. Але незабаром вона зрозуміла в чому річ, бо моя люба Доронька, кинувшись в обійми своєї подруги, ридаючи, зойкала, що я став "злиденним трудівником". Потім Дора знову заплакала, але вже з жалю до мене, і спитала, чи дозволю я їй віддати всі свої гроші, а потім знову впала на шию міс Мілз, схлипуючи так, що я боявся, аби не розірвалося її ніжне серце від горя.
Очевидно, міс Мілз народилася, щоб бути нашим добрим генієм. Нашвидку розпитавши мене, вона втішила Дору і помалу переконала її, що я не чорнороб. Здається, з моїх слів наречена моя уявила, що я – портовий носій і цілий день бігаю з тачкою по вузькому трапу. Одним словом, міс Мілз нас помирила. Коли все влаштувалось, і Дора пішла нагору освіжити трояндовою водою оченята, міс Мілз подзвонила і наказала подати чай. Скориставшись відсутністю Дори, я сказав міс Мілз, що вона – мій друг назавжди, і що поки битиметься моє серце, пам'ятатиму я її співчуття і допомогу.
Потім я пояснив міс Мілз те саме, що безуспішно намагався пояснити Дорі. Міс Мілз відповіла загальним зауваженням, що краще жити в хатині та в згоді, ніж у палаці та без любові, і що там, де любов, там є все.
Я сказав міс Мілз, що це дуже слушно, і кому б це краще знати, як не мені, який любить Дору такою любов'ю, якої ще ніколи не відчував жоден смертний. Але тут міс Мілз засмучено відказала, що добре було б для деяких сердець, якби це дійсно було правдою. Тоді я поспішив пояснити, що моє зауваження про смертних стосується тільки чоловіків.
Потім я спитав у міс Мілз її думку про мою необережну пораду щодо рахунків, хатнього господарства і кухарської книжки.
Трохи поміркувавши, міс Мілз відповіла так:
– Містере Копперфілд, я буду з вами відверта. Душевні страждання та життєві випробування заміняють у деяких натур роки життєвого досвіду, і я буду з вами такою ж одвертою, як коли б я була стара ігуменя. Ні. Ці поради не для нашої Дори. Наша наймиліша Дора – улюблене дитя природи. Вона створена для світла, радості й веселощів. Я визнаю, що добре було б здійснити ці поради, але... – і міс Мілз похитала головою.
Заохочений одвертістю міс Мілз, я наважився спитати її, чи не могла б вона заради Дори іноді звертати увагу своєї подруги на приготування до серйозного життя. Міс Мілз так охоче згодилася на це, що я наважився на подальші прохання: чи не взялася б вона звернути увагу Дори на ці умови практичного життя. Міс Мілз сказала, що це так і буде. Тоді я звернувся до неї з проханням одержати від мене кухарську книгу і обережно вручити її Дорі.