Чи повідомили ви його про те, що сталося?
— Я написала йому з Булоні. Але чому ви тут?
— Його високопреосвященство непокоїться, тож і відрядив мене розшукати вас.
— Я тільки вчора приїхала.
— А що ви робили з учорашнього дня?
— Я не гаяла часу.
— О, в цьому я не маю жодного сумніву!
— Знаєте, кого я тут зустріла? — Ні.
— Відгадайте.
— Як я можу відгадати?..
— Ту молоду жінку, яку королева звільнила з в'язниці.
— Ту молодичку, в яку закохався цей хлопчисько Д'Артаньян?
— Так, пані Бонасьє, місце перебування якої було невідоме кардиналові.
— Ну що ж! — сказав Рошфор. — От іще один щасливий випадок, до пари тому, першому. Пану кардиналові й справді щастить!
— Ви уявляєте собі моє здивування, — вела далі міледі, — коли я опинилась віч-на-віч з цією жінкою?
— Вона вас знає? — Ні.
— То ви для неї зовсім незнайома? Міледі всміхнулася.
— Я її найкращий друг!
— Присягаюсь честю, — мовив Рошфор, — тільки ви, моя люба графине, можете творити такі чудеса!
— І це дуже добре, що мені пощастило стати її другом, шевальє, — сказала міледі, — бо чи знаєте ви, що тут коїться?
— Ні.
— Завтра або післязавтра по неї мають приїхати з наказом королеви.
— Он воно що! А хто саме?
— Д'Артаньян та його друзі.
— Вони таки діждуться, що ми змушені будемо запроторити їх до Бастилії!
— Чому цього не зроблено й досі?
— Нічого не вдієш! Пан кардинал ставиться до цих людей з якоюсь дивною прихильністю.
— Справді?
— Еге ж.
— Ну, то скажіть йому ось що, Рошфоре: скажіть йому, що ця четвірка підслухала нашу розмову в корчмі "Червоний Голубник"; скажіть, що після того, як він попрощався зі мною, один з них з'явився до мене й силоміць забрав охоронного листа, якого я дістала від кардинала; скажіть, що вони попередили лорда Вінтера про мій приїзд до Англії, що й цього разу вони мало не перешкодили мені виконати його доручення, так само, як раніше стали на заваді у справі з підвісками. Скажіть йому, що з цієї четвірки слід остерігатися лише двох — Д'Артаньяна й Атоса; скажіть, що третій, Араміс — коханий пані де Шеврез: його треба залишити живим — таємницю його ми знаємо, отож, він може бути нам корисним. Що ж до четвертого, Портоса, то це дурень, хлюст і йолоп, якого не варто брати до уваги.
— Але всі четверо тепер мають бути на облозі Ла-Рошелі.
— Я теж так вважала; але з листа, якого пані Бонасьє отримала від дружини конетабля й мала необережність показати мені, ясно, що всі четверо не сьогодні-завтра приїдуть сюди викрасти її.
— Хай йому чорт! Що ж нам робити?
— А що сказав вам кардинал відносно мене? — Одержати ваші донесення, письмові або усні, й повернутися на поштових. Коли він знатиме все, що ви зробили, тоді й вирішить, як вам діяти далі.
— Значить, я маю залишатися тут?
— Тут або десь поблизу.
— Ви не можете взяти мене з собою?
— Ні, я маю точний наказ. Біля табору вас можуть упізнати, а ваша присутність, ви самі розумієте, скомпрометує його високопреосвященство.
— Ну що ж, доведеться чекати тут або десь поблизу.
— Тільки скажіть наперед, де ви чекатимете вістей од кардинала, щоб я знав, де вас шукати.
— Слухайте, цілком імовірно, що я не зможу залишатися тут.
— Чому?
— Хіба ви забули, що з хвилини на хвилину сюди мають приїхати мої вороги?
— Ваша правда. Але тоді ця молода особа втече від його високопреосвященства?
— О ні! — відповіла міледі з властивою тільки їй одній усмішкою. — Ви забуваєте, що я її найкращий друг.
— Авжеж! Отже, щодо цієї жінки я можу сказати кардиналові…
— Щоб він був спокійний.
— Це все?
— Він зрозуміє, що це означає.
— Принаймні здогадається. А що робити мені?
— Негайно рушати в дорогу; по-моєму, відомості, які ви привезете кардиналові, варті того, щоб поспішити.
— Моя карета поламалася недалеко від Лільє.
— Чудово!
— Чому це — чудово?
— А тому, що ваша карета потрібна мені.
— Як же я доберусь до Ла-Рошелі?
— Верхи.
— Легко вам казати! Це ж сто вісімдесят льє.
— Хіба це так багато?
— Домовились. Далі?
— Далі: з Лільє ви пошлете карету до мене й скажете своєму лакею, що він переходить у моє розпорядження.
— Гаразд.
— Ви, звичайно, маєте з собою наказ кардинала? — Я маю письмове повноваження діяти на власний розсуд.
— Ви ознайомите з ним абатису і скажете, що не сьогодні-завтра по мене приїдуть і шо мені наказано рушати в дорогу з тією особою, яка прибуде від вашого імені.
— Дуже добре!
— Розмовляючи з абатисою, не забудьте поскаржитися на мене.
— Навіщо?
— Я — жертва кардинала. Мені треба завоювати довір'я цієї недолугої пані Бонасьє.
— Це правда. А тепер, як ваша ласка, складіть рапорт про те, що вами зроблено.
— Та я ж вам усе розповіла! Ви маєте хорошу пам'ять; повторіть, що я вам сказала, а папір може загубитись.
— Ви маєте слушність. Коли б тільки я знав, де вас знайти, щоб не довелося потім марно шукати по околицях.
— Це справедливо… Стривайте!
— Вам потрібна карта?
— О, я чудово знаю ці місця!
— Ви? А коли ж ви тут бували?
— Я тут виховувалась.
— Справді?
— Як бачите, іноді навіть те, що ви десь виховувалися, може стати в пригоді.
— Отже, де ви на мене чекатимете?..
— Дайте подумати… Гаразд — в Армантьєрі.
— А що це таке — Армантьєр?
— Невеличке місто на річці Ліс; варто перебратися через цю річку — і я вже буду за кордоном.
— Чудово! Звичайно, ви це зробите тільки на випадок крайньої небезпеки?
— Звичайно.
— А як я довідаюсь, де саме зможу вас побачити?
— Вам потрібен ваш лакей? — Ні.
— Це надійний хлопець?
— Надійний і випробуваний.
— Віддайте його мені. Ніхто його не знає в цих краях; я залишу його там, звідки виїду, і він приведе вас туди, де я на вас чекатиму.
— То ви кажете, що чекатимете на мене в Армантьєрі?
— В Армантьєрі.
— Напишіть цю назву на клаптику паперу, а то я можу її забути. Навряд чи назва міста може когось скомпрометувати, чи не так?
— Хтозна? А втім, однаково, — мовила міледі, пишучи назву на папірці, — я згодна себе скомпрометувати.
— Гаразд! — сказав Рошфор і, взявши у міледі папірець, склав його й засунув за підкладку капелюха. — Проте не хвилюйтесь: байдуже, якби я й загубив вашу записку. Я завчу назву напам'ять, повторюючи її всю дорогу, як це роблять діти. Тепер нарешті все?
— Здається, так.
— Тож повторімо все спочатку: Бекінгема вбили або тяжко поранили; вашу розмову з кардиналом підслухали четверо мушкетерів; лорда Вінтера попередили про ваш приїзд до Портсмута; Д'Артаньяна й Атоса — до Бастилії; Араміс — коханий пані де Шеврез; Портос — хлюст; пані Бонасьє знайдено; для вас якнайшвидше прислати карету; віддати мого лакея у ваше розпорядження; зобразити вас жертвою кардинала, щоб в абатиси не виникло ніяких підозр; Армантьєр на березі Лісу. Так?
— О, любий шевальє, у вас чудова пам'ять! Ну, і додайте до цього ще одну річ…
— Яку саме?
— Я бачила тут прегарний гай, що, мабуть, прилягає до монастирського саду. Скажіть, що мені дозволено там гуляти. Може, мені доведеться тікати звідси чорним ходом…
— Ви все передбачили.
— А ви забули ще про одне…
— Про що саме?
— Спитати, чи є в мене гроші.
— Слушно кажете. Скільки вам треба?
— Все золото, яке ви маєте з собою.
— Я маю близько п'ятсот пістолів.
— Я маю стільки ж. З такою сумою можна не боятися перешкод; вивертайте ваші кишені.
— Прошу.
— Гаразд! Коли ви рушаєте в дорогу?
— За годину; я тільки нашвидку пообідаю, а тим часом хай пошлють по поштового коня.
— Чудово! Прощавайте, шевальє!
— Прощавайте, графине!
— Засвідчіть моє шанування кардиналові.
— А ви — моє шанування сатані.
Міледі та Рошфор усміхнулись одне до одного й розійшлися в різні боки.
За годину Рошфор уже мчав чвалом назад. Через п'ять годин він проминув Аррас.
Наші читачі вже знають, яким чином Д'Артаньян упізнав його і як ця зустріч, посиливши підозри чотирьох мушкетерів, змусила їх прискорити свою подорож.
XXXIII. Крапля води
Щойно Рошфор попрощався, як пані Бонасьє ввійшла до кімнати. Вона побачила, що міледі радісно всміхається. — Ну, сталось те, чого ви так боялися? — спитала молода жінка. — Сьогодні ввечері або завтра кардинал забере вас звідси?
— Хто вам про це сказав, дитино моя? — й собі спитала міледі.
— Я про це чула від самого гінця.
— Сідайте тут, біля мене, — запропонувала міледі.
— З охотою.
— Заждіть, поки я гляну, чи не підслуховує нас хто-небудь.
— Навіщо ці перестороги?
— Зараз дізнаєтесь.
Міледі підвелася зі стільця, підійшла до дверей, відчинила їх, визирнула в коридор, а потім знову сіла біля пані Бонасьє.
— Отже, він добре зіграв свою роль? — спитала вона.
— Хто — він?
— Той, хто назвався абатисі посланцем кардинала.
— Так він тільки грав роль?
— Авжеж, дитино моя.
— І він не…
— Він, — сказала міледі, стишивши голос, — мій брат.
— Ваш брат! — вигукнула пані Бонасьє.
— Тільки вам одній звіряю я цю таємницю, дитино моя! Якщо ви скажете це хоч комусь — я загинула, а можливо, і ви також.
— О Боже мій!
— Послухайте, що сталося: мій брат, який поспішав до мене на допомогу, щоб, у разі потреби, силою звільнити мене звідси, зустрів гінця, якого кардинал послав сюди, і поїхав слідом за ним. У безлюдному й віддаленому місці він вихопив шпагу й зажадав, щоб той оддав йому папери, які він везе з собою. Гонець став боронитись, і брат убив його.
— Ах! — здригнулася пані Бонасьє.
— Іншої ради не було, збагніть це! Тоді брат подумав, що краще діяти хитрістю, а не силою. Він узяв папери, приїхав сюди під виглядом кардиналового посланця, і за годину або дві, від імені його високопреосвященства, по мене має прибути карета.
— Розумію: цю карету надішле до вас брат.
— Авжеж. Та це ще не все: лист, якого ви одержали, сподіваючись, що він написаний пані де Шеврез…
— Ну?
— Фальшивий.
— Як так?
— А так, фальшивий: це пастка, влаштована для того, щоб ви не опиралися, коли по вас приїдуть.
— Але ж приїде Д'Артаньян!
— Не треба впадати в оману: Д'Артаньян та його друзі на облозі Ла-Рошелі.
— Звідки ви знаєте?
— Мій брат зустрів посланців кардинала, перевдягнених мушкетерами. Вас викликали б до воріт, ви подумали б, що це друзі, а насправді вас просто викрали б і відвезли назад до Парижа.
— О Боже! В мене голова йде обертом від цього хаосу злочинів. Коли так триватиме й далі, — мовила пані Бонасьє, підносячи руку до чола, — я збожеволію!
— Стривайте…
— Що таке?
— Я чую цокіт копит.