Граф Монте Крісто

Вам відомо, в якому сумному стані перебуває батько мого чоловіка?

– Пан де Вільфор казав мені про це, здається, його спіткав параліч?

– Авжеж, як на лихо. Сердешний дідок не може й поворухнутися, тільки душа ще жевріє в цих людських останках, квола і тремтлива, мов пломінець у каганці, що майже згас. Та перепрошую, пане графе, що я розповідаю вам про наші родинні нещастя, адже я урвала вас тієї хвилі, коли ви казали мені, що ви непоганий хімік.

– Не казав я цього, – усміхнувшись, відказав граф Монте-Крісто, – навпаки, я вивчав хімію лише тому, що, вирішивши жити переважно на Сході, хотів піти за прикладом царя Мітридата.

– Mithridates, rex Ponticus[52], – мовив малий бешкетник, витинаючи силуети з листків пречудового альбома, – той цар, що кожнісінького ранку випивав кварту вершків із отрутою.

– Едуаре, капосна ти дитино! – вигукнула пані де Вільфор, видираючи у нього з рук понівечену книжку. – Ти нестерпний, ти нам набрид. Іди звідціля, до сестри, у кімнату діда Нуартьє.

– Альбом... – сказав Едуар.

– Що альбом?

– Я хочу альбом...

– Нащо ти порізав малюнки?

– Бо мені це подобалося.

– Іди звідціля, хутчій!

– Не піду, поки не даси альбома, – заявив хлопчина, сідаючи в глибокому фотелі, бо мав звичку ні в чому не поступатися.

– Бери ось, і дай нам спокій, – сказала пані де Вільфор.

Вона дала йому альбом і попровадила до дверей.

Граф Монте-Крісто стежив очима за пані де Вільфор.

– Продивимося, чи причинить вона за ним двері... – пробурмотів він.

Пані де Вільфор старанно зачинила двері за сином, і граф Монте-Крісто удав, ніби не помітив того.

Потім, ще раз озирнувшись навсібіч, вона знову сіла на дивані.

– Дозвольте сказати вам, – мовив граф Монте-Крісто зі знайомим нам простодушним виглядом, – що ви занадто суворі з цією чарівною дитиною.

– Інакше й не можна! – з суто материнським апломбом заявила пані де Вільфор.

– Едуар цитував нам Корнелія Непота, кажучи про царя Мітридата, – сказав граф Монте-Крісто, – і ви урвали його на цитаті, яка свідчить про те, що його учитель часу дарма не згаяв і що ваш син дуже розвинений, як на свій вік.

– Правда ваша, пане графе, – відказала потішена мати, – він дуже здібний хлопчина і запам'ятовує все, що захоче. У нього тільки один ґандж: свавільний дуже... а повертаючись до того, що він сказав, пане графе, то чи вірите ви, що Мітридат уживав цих заходів безпеки і що вони діяли?

– Я так вірю в це, що сам удавався до цього способу, щоб мене не отруїли в Неаполі, Палермо і Смирні, тобто у трьох випадках, коли мені довелося б розпрощатися з життям, якби я не вжив цих заходів.

– І це допомогло?

– Цілком.

– Ох, справді: пам'ятаю, ви щось таке вже казали мені в Перуджі.

– Ти ба! – сказав граф Монте-Крісто, майстерно вдаючи подив. – Я й геть цього не пам'ятаю.

– Я питала вас, чи впливають трутизни однаково на північан і південців, і ви мені навіть відповіли, що холодний і лімфатичний темперамент північан менш зазнає дії отрути, ніж палка й енергійна природа південців.

– Це правда, – відказав граф Монте-Крісто, – я бачив, як росіяни ковтали без жодної шкоди для здоров'я рослинні речовини, що неодмінно спровадили б на той світ неаполітанця чи араба.

– І ви вважаєте, що у нас у цьому сенсі можна ще надійніше домогтися результату, ніж на Сході, і що людина легше звикне ковтати отрути, якщо вона живе поміж туманами і дощами, ніж у гарячому кліматі?

– Авжеж, але це вбереже її лише від тієї отрути, до якої вона привчила свій організм.

– Так, я розумію, а як ви стали б себе привчати чи радше, як ви привчилися?

– Дуже просто. Припустимо, що вам заздалегідь відомо, яку отруту вам збираються дати... припустимо, що нею буде... наприклад, бруцин...

– Бруцин, здається, видобувають із несправжньої ангустури, – сказала пані де Вільфор.

– Правда ваша, – відказав граф Монте-Крісто, – та, бачу, мені нема чому вас навчати, то дозвольте привітати вас: жінки рідко мають такі знання.

– Мушу зізнатися, – сказала пані де Вільфор, – я страшенно захоплююся окультними науками, що збурюють уяву, мов поезія, і надаються зводитися до чисел, мов алгебраїчне рівняння, та прошу вас, продовжуйте, мене дуже цікавить те, що ви оце кажете.

– Так ось, – провадив граф Монте-Крісто, – уявіть собі, що тією трутизною буде, наприклад, бруцин і що першого дня ви зажили міліграм, другого – два міліграми, а за десять днів сягнете вже до центаграма; за двадцять днів, додаючи ще по міліграму, ви дійдете до трьох центаграмів, тобто будете поглинати без шкідливих для себе наслідків досить чималу дозу, що була б надзвичайно небезпечна для будь-якої людини, що не вжила тих заходів безпеки; а за місяць, випивши склянку отруєної води з карафки, яка вбила б людину, що пила б її одночасно з вами, самі ви тільки за легким нездужанням відчули б, що в ту воду додали трутизну.

– І ви не знаєте іншої протиотрути?

– Ні, не знаю.

– Я не раз читала і перечитувала це оповідання про Мітридата, – замислено сказала пані де Вільфор, – та вважала його казкою.

– Ні, усупереч тому, до чого звикли історики, це таки правда. Та, бачу, тема нашої розмови для вас не випадкова примха, адже два роки тому ви ставили мені такі самі запитання і самі кажете, що розповідь про Мітридата вас давненько вже цікавить.

– Це правда, пане графе, замолоду я понад усе цікавилася ботанікою та мінералогією, а як дізналася, що вивчення способів ужитку лікарських трав часто дає ключ до розуміння всенької історії східних народів і всього життя східних людей, як ото різні квіти служать виразом їхнього кохання, я пошкодувала, що не вродилася чоловіком, щоб зробитися яким-небудь Фламелем, Фонтаною чи Кабанісом.

– Тим паче, милостива пані, – відказав граф Монте-Крісто, – що на Сході люди роб­лять із трутизни не лише панцир для себе, як ото Мітридат, а ще й кинджал; наука стає в їхніх руках не лише захисним оружжям, а й наступальним: першим вони бороняться від тілесних страждань, другим борються зі своїми ворогами – опіум, беладонна, несправжня ангустура, вужева чилибуха, лавровишня допомагають їм приспати того, хто хотів би їх збудити. Нема такої єгиптянки, туркені чи грекині, яких ви тут прозиваєте добрими бабцями, яка своїми знаннями в хімії не приголомшила б хоч якого медика, а своїми відомостями в царині психології не жахнула б хоч якого духівника.

– Ти ба! – сказала пані де Вільфор, очі якої палали чудернацьким полум'ям упродовж тієї розмови.

– Авжеж, – провадив граф Монте-Крісто, – усі таємничі драми Сходу зав'язуються в любовному трунку і розв'язуються у смертельному зіллі чи в трунку, що розкриває перед людиною небеса, і в напої, що кидає її простісінько до пекла. Тут стільки ж різних відтінків, скільки примх і химер у фізичній і моральній природі людини, навіть більше, мистецтво цих хіміків уміє пречудово поєднувати недуги і ліки зі своїми любовними устремліннями і жадобою помсти.

– Але ж, пане графе, – заперечила пані де Вільфор, – це східне суспільство, у якому ви пробули частину вашого життя, либонь, так само фантастичне, як і казки цих дивовижних країв. І там можна безкарно вбити людину? То, значить, справді існує Багдад і Басра, змальовані Галляном? Значить, оті султани й візирі, що орудують тим суспільством і є тим, що у Франції прозивають урядом, справді Гаруни-аль-Рашиди і Джафари: вони не лише прощають отруйника, а й роб­лять його першим міністром, якщо злочин його був хитрий і майстерний, і загадують викарбувати історію того злочину золотими літерами, щоб утішатися нею, коли їм стане нудно?

– Ні, пані, пора незвичайного минулася навіть на Сході, там, під іншими назвами і в іншому вбранні, теж існують поліційні комісари, слідчі, королівські прокурори й експерти. Там дуже добре вміють вішати, відтинати голову, садити на кілок злочинців, та ті злочинці, спритні шахраї, уміють ухилитися від людського правосуддя і забезпечити успіх своїм хитромудрим планам. У нас дурник, якому не дає спокою демон зненависті чи захланності, бажаючи покінчити з ворогом чи послати на той світ старенького родича, іде до аптекаря, називає себе вигаданим ім'ям, за яким його ще легше знайти, аніж якби він назвав своє справжнє прізвище, і, під тим приводом, що йому не дають спокою щурі, купує п'ять чи шість грамів миш'яку; якщо він обачний, то заходить у п'ять чи шість аптек, що у п'ять чи шість разів полегшує спромогу його знайти. Роздобувши потрібний засіб, він дає його своєму ворогові чи старенькому родичеві, причому таку дозу, що вона закатрупила б і мамонта чи мастодонта, і від якої бідолаха, без очевидної причини, починає так репетувати, що збігається всенька вулиця. Тоді налітає ціла купа поліцаїв та жандармів, приводять лікаря, той розтинає небіжчика і цілими жменями починає діставати миш'як із його кендюха і тельбухів. Наступного дня у всіх газетах з'являється розповідь про подію з іменами жертви і вбивці. Увечері аптекар чи аптекарі приходять сказати: "Це він придбав у мене миш'як", адже їм простісінько впізнати вбивцю навіть поміж двадцятьма покупцями; тоді злочинця-дурника хапають, садовлять до в'язниці, допитують, роб­лять йому очні ставки, доводять його вину, засуджують і відтинають йому голову гільйотиною, або ж, якщо це пані шляхетного роду, кидають до в'язниці довічно. Отак ваші північани поводяться з хімією. Утім, Дерю, треба визнати, був розумніший.

– Що ви хочете, пане графе, – засміялася пані де Вільфор, – люди роб­лять, що можуть. Не всі ж володіють таємницями Медічі чи Борджіа.

– А тепер, – провадив граф Монте-Крісто, стенувши плечима, – хочете, я скажу вам, чому коїться ця дурня? Тому що у ваших театрах, наскільки можу я судити, читаючи п'єси, які там ставляють, люди весь час одним духом випивають вміст слоїка чи ковтають трутизну, що міститься в персні, і падають мертві; за п'ять хвилин завіса падає, і глядачі йдуть собі додому. Наслідки убивства залишаються невідомі: ви ніколи не побачите ні поліційного комісара, огорнутого шарфом, ні капрала з чотирма вояками, тож нерозумні люди вірять, буцім у житті так воно все і буває. Та поїдьте за межі Франції, подайтеся до Алеппо, Каїра чи бодай до Неаполя або Рима, і ви побачите на вулицях струнких людей зі свіжим, рожевим кольором обличчя, що про них кульгавий дідько, якби ви зустрілися з ним випадково, сказав би вам: "Цей пан уже три тижні носить у собі трутизну, і за місяць із нього буде холодний мрець".

– Значить, – сказала пані де Вільфор, – вони знайшли секрет отієї славетної аква-тофани, про яку мені в Перуджі казали, буцім він утрачений?

– Та хіба на світі щось утрачається? Мистецтва мандрують і обходять довкола світу, речі здобули тільки інші назви, та й годі, а простолюд не знається на цьому, та результат той самий: трутизни вражають той чи той орган – ті впливають на шлунок, ті на мозок, ті на тельбухи.