– Він був сенатором і, як ви знаєте, Валентино, чи, може, й не знаєте, брав участь майже у всіх бонапартистських змовах епохи Реставрації.
– Авжеж, інколи я чую, як пошепки кажуть про це, і воно видається мені дуже дивним: дід бонапартист, батько рояліст – диво та й годі, правда ж? Отож я обернулася до нього. Він поглядом показав мені на газету.
"Що з вами, дідусю? – запитала я. – Ви задоволені?"
Він дав на здогад, що так.
"Із того, що сказав мій батько?" – запитала я.
Він дав на здогад, що ні.
"Із того, що сказав пан Данґляр?"
Він знову дав на здогад, що ні.
"Тоді з того, що пан Моррель, – я не зважилася сказати Максимільян, – став кавалером ордена Почесного легіону?"
Він дав на здогад, що так.
– Подумайте, Максимільяне, він був задоволений, що ви стали кавалером Почесного легіону, а він же ж вас не знає. Може, це у нього прикмета втрати розуму, бо, кажуть, він поринає в дитинство, та мені він завдав великої втіхи отим "так".
– Ти ба, яке диво! – замислено сказав Моррель. – Значить, ваш батько ненавидить мене, а дідусь, навпаки... Дивна річ, усі оці політичні симпатії й антипатії!
– Цитьте! – вигукнула раптом Валентина. – Ховайтеся, втікайте, сюди хтось іде!
Максимільян ухопив заступа і заходився безжально обкопувати люцерну.
– Панно! Панно! – гукав хтось за деревами. – Вас гукає пані де Вільфор: у вітальні сидить гість.
– Гість? – перепитала схвильована Валентина. – Хто ж це може бути?
– Шляхетний гість! Кажуть, можновладець, граф Монте-Крісто.
– Іду, йду, – голосно сказала Валентина.
Чоловік потойбіч воріт, для котрого оте "іду, йду" Валентини було прощанням після кожного побачення, здригнувся, почувши те наймення.
"Ти ба! – подумав Максимільян, замислено спершись на заступа. – Звідки граф Монте-Крісто знає Вільфора?"
ХІV. Токсикологія
Це і справді був граф Монте-Крісто, що завітав до пані де Вільфор, щоб віддячити візитом королівському прокуророві, тож цілком зрозуміло, що, почувши те ім'я, усенький дім захвилювався.
Пані де Вільфор перебувала у вітальні, коли їй доповіли про відвідувача, і вона відразу ж звеліла погукати сина, щоб хлоп'я могло знову подякувати графові Монте-Крісто. Едуар за ті два дні наслухався балачок про ту шляхетну особу й відразу ж прибіг, та не тому, що послухався матінку, і не для того, щоб подякувати рятівникові, а з цікавості і бажаючи щось укмітити на льоту і вкинути якесь дурнувате слівце, на що матінка кожного разу вигукувала: "Ох, що за нестерпна ця дитина! Але я не можу гніватися на неї, вона така розумненька!".
Обмінявшись звичними привітаннями, граф Монте-Крісто запитав про пана де Вільфора.
– Мій чоловік обідає в міністра юстиції, – відказала молода пані, – він допіру поїхав і, я певна, він дуже шкодуватиме, що йому не пощастило побачитися з вами.
Два відвідувачі, яких граф Монте-Крісто застав у вітальні, не зводили з нього очей, а потім підвелися і пішли, побувши декілька хвилин не так задля пристойності, як із цікавості.
– До речі, що робить твоя сестра Валентина? – поспиталася в Едуара пані де Вільфор. – Нехай її погукають, я хочу познайомити її з паном графом.
– У вас є донька, пані? – запитав граф Монте-Крісто. – Але ж вона, здається, ще дитина?
– Це донька пана де Вільфора від першого шлюбу, гарна доросла дівчина.
– Тільки меланхолійна, – вкинув малий Едуар, вискубуючи для султана на капелюсі пір'я із хвоста пречудового папуги, що репетував із болю на позолоченому сідалі.
Пані де Вільфор обмежилася докором.
– Замовкни, Едуаре!
І докинула:
– Цей малий шибеник правду каже: він повторює те, що не раз казала я з сумом у його присутності – у панни де Вільфор, попри всі наші намагання звеселити її, сумний і мовчазний характер, це трохи порушує чар її вроди. Та вона чомусь не йде; ану ж бо дізнайся, у чім річ, Едуаре.
– А її шукають там, де її нема.
– А де її шукають?
– У дідуся Нуартьє.
– А її, кажеш, там нема?
– Ні, ні, ні, ні, ні, ні, там її немає, – проспівав Едуар.
– То де ж вона? Як знаєш, то скажи.
– Вона під великими каштанами, – відказав злий хлопчак, не звертаючи уваги на материні докори і годуючи папугу живими мухами, яких той, певне, страшенно полюбляв.
Пані де Вільфор уже простягнула було руку до дзвінка, щоб загадати покоївці припровадити Валентину, аж до вітальні ввійшла вона сама.
Вона справді видавалася дуже сумною, й уважний погляд помітив би, що вона допіру плакала.
Валентина, яку ми в нашій квапливій оповіді представили нашим читачам, не змалювавши її зовнішності, була висока, струнка дев'ятнадцятирічна дівчина, зі світло-каштановими кісьми, із темно-синіми очима, із млосною ходою, наповненою тією незрівнянною зграбністю, що була притаманна її матінці; тонкі білі руки, матова, мов перлина, шия, ніжний рум'янець на личку робили її на перший погляд схожою на тих прегарних англійок, яких так поетично порівнюють із лебідками, що видивляються у дзеркало водяного плеса.
Вона ввійшла до покою і, вгледівши поруч із мачухою чужинця, про якого вже стільки чула, уклонилася йому без будь-якої дівочої манірності і не опускаючи очей, але з такою грацією, що граф Монте-Крісто ще уважніше глянув на неї.
Він підвівся.
– Панна де Вільфор, моя падчерка, – мовила пані де Вільфор, відкидаючись на подушки дивана і показуючи рукою на Валентину.
– І граф Монте-Крісто, король китайський, імператор кохінхінський, – убовтнувся в річ малий паливода, що крадькома розглядав сестру.
Цього разу пані де Вільфор зблідла і ладна була розгніватися на сина, що був справжнісіньким лихом у родині, та граф Монте-Крісто, навпаки, усміхнувся і, здавалося, лагідно зиркнув на дитину, що наповнило материне серце безмежною втіхою.
– Але ж, милостива пані, – сказав граф Монте-Крісто, відновлюючи розмову і по черзі зиркаючи на пані де Вільфор і Валентину, – я начебто вже мав за честь бачити вас і панну де Вільфор? У мене вже промайнула було ця думка, а як увійшла панна, то її вигляд, мов промінь світла, прояснив мій невиразний спогад, якщо зважуся так сказати.
– Хтозна, чи це так було: панна де Вільфор не любить товариства, і ми рідко кудись їздимо, – сказала пані де Вільфор.
– Я бачив панну де Вільфор не в світському товаристві, так само як і вас, пані, і цього чарівного бешкетника. Та паризьке світське товариство геть мені незнайоме, бо, як я, здається, уже мав за честь вам казати, перебуваю я в Парижі тільки кілька днів. Ні, якщо ви дозволите мені пригадати... будь ласка...
Граф Монте-Крісто притулив руку до чола, немовби намагаючись зосередитися на своїх згадках.
– Ні, це було на повітрі... було воно... ох, не знаю... чомусь у зв'язку з цим пригадується мені сонячна днина і якесь церковне свято... У панни де Вільфор були в руках квіти, хлопчик ганявся у садку за гарним павичем, а ми сиділи в альтанці, повитій виноградом... Ну ж бо допоможіть мені, пані! Невже те, що я оце сказав, нічого вам не нагадує?
– Їй-богу, нічогісінько, – відказала пані де Вільфор, – а я певна, пане графе: якби я десь зустрічалася з вами, то ваш образ не міг би стертися з моєї пам'яті.
– Може, пан граф бачився з нами в Італії? – несміливо запитала Валентина.
– Справді, в Італії... Може, й так, – сказав граф Монте-Крісто. – Ви бували в Італії, панно?
– Ми були там з панею де Вільфор два роки тому, Лікарі боялися за мої легені, то порадили мені пожити трохи в Неаполі. Ми проїздили Болонью, Перуджу і Рим.
– От так пак! – вигукнув граф Монте-Крісто, наче та проста вказівка допомогла йому впорядкувати спогади. – У Перуджі, у день Тіла Господнього, у садку Поштового готелю, де випадок звів нас усіх – вас, пані, панну де Вільфор, вашого сина і мене – я й мав за честь вас бачити.
– Я добре пам'ятаю Перуджу, і Поштовий готель, і свято, що про нього ви кажете, пане графе, – мовила пані де Вільфор, – хоч як я порпаюся у спогадах і соромлю себе за кепську пам'ять, усе ж таки не можу згадати, що мала за честь бачитися з вами.
– Диво дивнеє, і я теж, – сказала Валентина, зводячи на графа Монте-Крісто свої гарні очі.
– А я пречудово пам'ятаю, – встряв Едуар.
– Зараз я допоможу вам, – сказав граф Монте-Крісто. – Днина стояла спекотна, ви чекали коней, яких не квапилися запрягати через те свято. Панна пішла в сад, а ваш син зник, ганяючись за павичем.
– Я таки зловив його, мамо, пам'ятаєш, – сказав Едуар. – Ще й видер у нього із хвоста три пір'їни.
– Ви, пані, сиділи тоді у виноградній альтанці. Невже ви не пам'ятаєте, що сиділи на камінному ослоні й, поки вашої доньки й сина, як я ото казав, не було, довго з кимось балакали?
– Авжеж, правда, – зашарівшись, мовила пані де Вільфор, – пригадую, то був чоловік у довгій вовняній киреї... здається, лікар.
– Так отож. Той чоловік був я, мешкав я в тому готелі тижнів зо два, вилікував свого камердинера від лихоманки, а господаря готелю від жовтяниці, тож мене вважали славетним лікарем. Ми довгенько балакали з вами на різні теми: про Перуджіно, про Рафаеля, про звичаї, про вбрання, про славетну аква-тофану, що її секретом, як вам казали, ще володіє дехто у Перуджі.
– Так, так, – поспішно і з певним занепокоєнням сказала пані де Вільфор, – пригадую я.
– Не пам'ятаю вже до ладу ваших слів, – спокійнісінько провадив граф Монте-Крісто, – та добре в пам'ятку мені, як, поділяючи загальне враження про мене, що було помилкове, ви радилися зі мною про здоров'я панни де Вільфор.
– Таж ви справді були лікарем, якщо вилікували кілька хворих, – відказала пані де Вільфор.
– Мольєр і Бомарше відказали б вам, що це саме тому, що я ним не був, адже не я вилікував хворих, а вони просто одужали: сам я можу лише сказати вам, що я досить ґрунтовно студіював хімію і природничі науки, проте робив це як любитель...
Годинник вибив шосту.
– Ох, уже шоста година, – сказала вочевидь схвильована пані де Вільфор, – може, ви підете та дізнаєтеся, Валентино, чи не хоче ваш дідусь обідати?
Валентина підвелася і, вклонившись графові Монте-Крісто, мовчки вийшла з вітальні.
– О Боже, пані, невже це через мене ви відіслали панну де Вільфор? – запитав граф Монте-Крісто, коли дівчина вийшла.
– Нітрохи, пане графе, – хутко відказала жінка, – та о цій порі ми годуємо пана Нуартьє тим скупим обідом, який підтримує його жалюгідне існування.