Тож вона залюбки розважала добру абатису розмовами про легковажні світські звичаї французького двору, що мирно співіснували з підкресленою набожністю короля, та про скандальні пригоди знатних дам і вельмож, імена яких добре були відомі абатисі; вона навіть натякнула на кохання королеви й Бекінгема. Словом, міледі говорила й говорила, щоб викликати на відвертість співрозмовницю.
Проте абатиса лише слухала й посміхалась, не кажучи у відповідь жодного слова. Помітивши, що такі балачки їй до серця, міледі вела далі в тому ж дусі. Потім вона звернула розмову на кардинала.
А втім, тут міледі серйозно задумалась: вона ще не знала, роялістка абатиса чи кардиналістка. З обережності міледі вирішила триматися середини; але паніматка й собі стала ще обережнішою і тільки низько схиляла голову щоразу, коли гостя згадувала ім'я його високопреосвященства.
В міледі зрештою майнула думка, що їй буде доволі нудно в монастирі, й вона вирішила зважитись на ризикований крок, аби з'ясувати, як поводитися надалі. Щоб пересвідчитись, чи далеко заходить стриманість доброї абатиси, вона почала спершу натякати, а потім і більш одверто гудити кардинала, розповідаючи про його зв'язки з пані Д'Егійон, Маріон Делорм та іншими жінками.
Абатиса стала слухати пильніше, пожвавішала й усміхнулася.
"Ну, — подумала міледі, — мої теревені їй до смаку. Якщо вона й кардиналістка, то принаймні не з фанатичних".
Гостя заходилась розповідати про те, як кардинал переслідує своїх ворогів. Абатиса перехрестилась, не мовивши жодного слова ні на знак схвалення, ні на знак осуду.
Це ствердило міледі в думці, що її паніматка скоріше роялістка, ніж кардиналістка.
Тож вона говорила далі, наводячи чимраз разючіші приклади.
— Я дуже мало знаю про все це, — озвалася нарешті абатиса, — та хоч які ми далекі від двору й від мирських справ, а втім і в нас є досить сумні свідчення того, про що ви розповідаєте. Одна з наших послушниць багато витерпіла від мстивості й переслідувань кардинала.
— Одна з ваших послушниць? — перепитала міледі. — О Боже! Бідолашна жінка, я дуже співчуваю їй.
— Авжеж, вона й справді гідна співчуття: в'язниця, погрози, жорстоке поводження — чого тільки їй не довелося зазнати. А втім, — додала паніматка, — можливо, пан кардинал мав якісь тверді підстави так чинити, бо хоч з вигляду вона й справжнісінький ангел, однак не завжди про людей можна судити з їхньої зовнішності.
"Чудово! — подумала міледі. — Хтозна! Чого доброго, я ще й розвідаю що-небудь. Мені просто щастить".
І вона надала своєму обличчю найщирішої лагідності.
— Так, — сказала вона, — на жаль, мені це відомо. Недарма кажуть, що не можна вірити обличчю людини… Але чому ж тоді й вірити, як не найпрекраснішому витворові Божому! Певно, я все життя помилятимусь; але я завжди довірятиму людині, обличчя якої мені симпатичне.
— То ви схильні вважати, — мовила абатиса, — що ця молода особа ні в чому не винна?
— Пан кардинал переслідує не тільки за злочини, — відповіла міледі. — Є чесноти, за які він карає навіть суворіше, ніж за злодіяння.
— Дозвольте, пані, висловити своє здивування, — сказала паніматка.
— З якого приводу? — наївно спитала міледі.
— З приводу того, що ви мені розповідаєте.
— Що ж такого дивного в моїй розповіді? — всміхнулася міледі.
— Кардинал послав вас сюди — отже, ви його друг; а тим часом…
— А тим часом я кажу про нього прикрі речі, — докінчила міледі.
— Принаймні ви не кажете про нього нічого хорошого.
— Це тому, що я не його друг, — зітхнула міледі, — а жертва.
— Що ж тоді означає цей лист, в якому він доручає вас моїм турботам?
— Для мене це наказ залишатися тут, як у в'язниці, аж поки він доручить комусь із своїх довірників забрати мене звідси.
— Чого ж ви не втекли?
— А куди я втечу? Невже ви гадаєте, що на світі є таке місце, до якого б не добрався кардинал, якби тільки він схотів простягти руку! Коли б я була мужчиною, може, я й спробувала б утекти; але що може зробити жінка?.. А ця послушниця, яка живе у вас, хіба вона намагалась утекти?
— Ні, не намагалась; але там, по-моєму, зовсім інша справа: її у Франції втримує кохання до когось.
— Ну, — сказала міледі, — якщо вона кохає, то не така вже вона й нещасна.
— То виходить, — мовила абатиса, з усе більшою цікавістю придивляючись до міледі, — я бачу перед собою ще одну бідолашну, гнану жертву?
— На жаль, так! — відповіла міледі.
Якусь мить паніматка схвильовано дивилася на міледі, наче враз їй сяйнула несподівана думка.
— Чи не ворог ви нашої святої віри? — спитала вона, затинаючись.
— Я! — вигукнула міледі. — Я — протестантка? О ні! Присягаюсь ім'ям Бога, який чує нас: навпаки, я — ревна католичка.
— Тоді заспокойтесь, добродійко, — всміхнувшися, мовила абатиса. — Цей дім не буде для вас суворою в'язницею; ми зробимо все, щоб полегшити ваше ув'язнення. Більше того, ви побачитеся з цією молодою жінкою, переслідуваною, мабуть, у зв'язку з якоюсь придворною інтригою. Вона дуже люб'язна і привітна.
— Як її звуть?
— Одна дуже висока особа доручила її моїм турботам під іменем Кетті. Я не питала в неї справжнього імені.
— Кетті! — вигукнула міледі. — Як! Ви певні?..
— Що вона так називає себе? Авжеж, пані. А хіба ви її знаєте? Міледі всміхнулася, подумавши, що це може бути її колишня камеристка. Спогад про молоду дівчину викликав у неї почуття гніву, і жадоба помсти спотворила її обличчя; а проте за мить воно набуло того ж спокійного й лагідного виразу. Ця столика жінка вміла володіти собою.
— Коли ж я зможу побачити цю молоду даму, до якої я вже відчуваю приязнь? — спитала міледі.
— Та хоч сьогодні ввечері, — відповіла абатиса, — навіть удень. Однак ви самі сказали, що вам довелося подорожувати чотири доби; сьогодні ви прокинулись о п'ятій годині ранку й, мабуть, хочете відпочити. Лягайте й засніть, перед обідом ми вас розбудимо.
Схвильована новою пригодою, від якої з новою силою закалатало її схильне до інтриг серце, міледі чудово могла б обійтися й без сну. Проте вона скористалася з поради: за останні два тижні їй випало стільки переживань, що хоч її залізне тіло ще витримувало втому, душа потребувала відпочинку.
Вона попрощалася з абатисою й лягла, заколисувана приємними думками про помсту, на які її мимоволі навело ім'я Кетті. Міледі згадала майже беззастережну обіцянку кардинала надати їй свободу дій, коли вона успішно виконає його доручення. Вона досягла успіху — отже, Д'Артаньян належав їй!
Одне тільки жахало міледі — спогад про чоловіка, графа де Ля Фера, про якого вона думала, що він помер або принаймні виїхав з Франції, і якого так несподівано впізнала в Атосі, кращому другові Д'Артаньяна.
А якщо він друг Д'Артаньяна, то, певно, допомагає йому в усіх заходах, за допомогою яких королева розбила заміри його високопреосвященства; якщо він друг Д'Артаньяна, то він — ворог кардинала. О, їй конче треба заманити його в тенета помсти, в яких вона зуміє задушити молодого мушкетера!
Втішена цими надіями, міледі незабаром заснула.
Її розбудив ніжний мелодійний голос. Міледі розплющила очі й побачила абатису й молоду жінку — біляву, білолицю та рум'яну. Жінка дивилася на неї з ласкавою цікавістю.
Обличчя молодої жінки було міледі зовсім незнайоме. Привітавшись, вони пильно глянули одна на одну. Обидві були дуже гарні, але кожна по-своєму. А втім, міледі усміхнулась, відзначивши, що має, порівняно зі своєю новою знайомою, куди вельможніший вигляд та аристократичніші манери. Правда, одяг послушниці на молодій жінці навряд чи міг допомогти їй у цьому змаганні.
Познайомивши жінок, абатиса попросила дозволу залишити їх, сказавши, що обов'язки наставниці вимагають її присутності в церкві.
Міледі й молода послушниця зостались удвох. Послушниця, побачивши, що міледі ще лежить у ліжку, хотіла піти слідом за абатисою, та міледі затримала її.
— Пані, — мовила вона, — ледве я вас побачила, як ви хочете позбавити мене свого товариства. А я, признатись, дуже розраховувала на нього в цій тихій обителі.
— Ні, добродійко, — відповіла послушниця, — просто я подумала, що прийшла невчасно: ви спали, вам треба відпочити.
— Що з того? — сказала міледі. — Чого можуть бажати ті, хто спить? Щасливого пробудження. Ви мені його дали; тож дозвольте мені скористатися з нього.
І, взявши молоду жінку за руку, міледі запропонувала їй крісло, що стояло біля ліжка. Послушниця сіла.
— Боже мій! — сказала вона. — Яка я нещасна! Вже півроку, як я живу тут, не маючи й тіні розради. Тепер приїхали ви, ваша присутність могла б подарувати мені чарівне товариство. А я, може, от-от муситиму залишити монастир!
— Як! — здивувалась міледі. — Ви маєте намір залишити монастир?
— Принаймні маю на це надію, — відповіла послушниця, навіть не ховаючи своєї радості.
— Мені казали, що ви натерпілися лиха через кардинала, — вела міледі далі. — Коли це так, то ось іще одна причина для нашої обопільної приязні.
— Отже, паніматка сказала правду, і ви, так само, як і я, жертва цього злого пастиря?
— Тсс! — застережливо мовила міледі. — Навіть тут не треба говорити про нього. Всі мої нещастя почалися з того, що я сказала приблизно те саме, що ви зараз, жінці, яку вважала своїм другом і яка зрадила мене. То й ви теж жертва зрадництва?
— Ні, — відповіла послушниця, — я жертва відданості: відданості жінці, яку любила, за яку віддала життя й ладна віддати його знову.
— І яка покинула вас у біді? Так завжди буває!
— Я була настільки несправедлива, що теж думала так, але кілька днів тому я переконалась у протилежному й дякую за те Богові. Мені важко було б повірити, що вона про мене забула. Але ви, пані, — вела далі послушниця, — ви, здається, вільні, і якби захотіли втекти, то це залежало б тільки від вас.
— А куди б ви хотіли, щоб я втекла, не маючи ні друзів, ні грошей, у тій частині Франції, в якій я раніше ніколи не бувала? — О! — вигукнула послушниця. — Щодо друзів, то вони знайдуться у вас скрізь, хоч би де ви опинились! Адже ви така добра й така гарна!
— Що не заважає мені бути самотньою і гнаною, — відповіла міледі, всміхаючись ангельською усмішкою.
— Вірте мені, — мовила послушниця, — треба надіятись на провидіння. Неодмінно настане така хвилина, коли зроблене кимось добро стає його заступником перед Богом, і, може, хоч яка я безсила й нікчемна, ваше щастя в тому, що ви зустріли мене.