Трактирник одчинив їм зараз же, бо знав добре обох. От Пінуччо йому й каже:
— Доведеться нам, мабуть, у тебе заночувати; думали ми, що встигнемо добратися до Флоренції зарані, та бач, як забарились, а доба вже пізня.
— Ти добре знаєш, Пінуччо, — одказав йому трактирник, — що моя господа не для панської ночівлі, та коли вже вас тут спостигла ніч і дітись більше ніде, то якось уже вас обох переночую.
Юнаки позлізали з коней, одвели їх у стайню, а тоді зайшли до трактиру й попоїли разом із господарем — вечерю вони мали з собою.
У господаря була одним одна невеличка кімната, де він поставив з тяжкою бідою три ліжка — два при одній стіні і одно при другій, а між ними такі тісні суточки, що ледве чоловікові пройти. Трактирник послав гостям на найкращому ліжку й поклав їх спати; трохи згодом, як він думав, що вони вже позасинали (а вони тільки прикинулись, буцімто сплять), поклав у друге ліжко дочку, а сам із жінкою ліг у третє. Жінка поставила коло своєї постелі ще й колиску з немовлям. Пінуччо роздивився гаразд, де і що, виждав, поки всі заснуть, а тоді встав потихеньку з ліжка і, підійшовши до постелі коханої дівчини, приліг до неї. Вона прийняла його з радістю, хоч і не без страху, і Пінуччо зміг нарешті зажити з нею тих розкошів, яких вони вже давно прагнули обопільно.
Поки там Пінуччо розважався з дівчиною, в трактирі щось упало — кішка перекинула; господиня пробудилась, і, не знаючи, що воно таке, встала й пішла навпомацки туди, звідки почула грюк. Адріано того нічого не помітив, але встав у той самий час надвір вийти; колиска заважала йому пройти, і він присунув її до свого ліжка, а вернувшись, так уже й не одсунув і ліг у постіль. Господиня ж пошукала-пошукала, що там перекинулось, — ніби нічого страшного; не хотівши світити світла, вона тільки тпрусьнула на кішку й вернулась навпомацки в кімнату, до того ліжка, де чоловік спав, — аж там колиски нема. "От я дурна, — подумала жінка, — чи бач, мало не лягла в постіль до гостей!" Пройшла тоді трохи далі, налапала колиску та й лягла в те ліжко, де Адріано був, думаючи, що то її чоловік. Адріано ще не заснув; почутивши жінку, він прийняв її дуже мило й люб'язно і, не кажучи ні слова, нап'яв паруси та й поплив по тому морю на превелику втіху господині.
Тим часом Піннуччо, нарозкошувавшися з дівчиною і боячись заснути в її ліжку, встав і пішов до своєї постелі; наткнувшись на колиску, він подумав, що то хазяйське ліжко, тож пройшов трохи далі і ліг — до хазяїна. Той зразу прокинувся, як прийшов Пінуччо, а Пінуччо, вважаючи, що то Адріано, сказав йому:
— Слухай, ну й солодка ж дівчина та Нікколоза! Їй-богу, такої розкоші, як я з нею, ніхто на світі не зазнав! Віриш, ми з нею пройшли шість чи сім ручок, відколи я од тебе пішов.
Почувши сії не дуже милі для нього вісті, господар подумав перш за все: "Де в чорта він тут узявся?" А потім, спонукуваний більше гнівом, аніж розсудливістю, сказав:
— Пінуччо, ти вчинив мерзотне діло, і я не знаю, чого саме тут, у мене. Та Богом святим божуся, я тобі за се оддячу!
Пінуччо, юнак не дуже-то хитрий, помітивши, що так уклепався, не придумав жодної вимовки, щоб викрутитись, лише сказав:
— А як ти оддячиш? Що ти можеш мені зробити? Господиня, думаючи, що вона з чоловіком, — сказала Адріанові:
— Ой лишенько! Чуєш, наші гості чогось сваряться!
— Та нехай! — одказав, сміючись, Адріано. — Бісової віри хлопці вчора випили трохи зайвого.
Тепер жінка розібрала, що то сварився її чоловік, а се сказав їй Адріано; зрозумівши, де вона і з ким, зразу й придумала, як викрутитись: устала нишком з постелі, схопила колиску з дитиною і поночі переставила її до доччиного ліжка та й сама туди лягла. Тоді, буцімто прокинувшись од тієї сварки, озвалась до чоловіка й спитала, за що вони завелись.
— Хіба ти не чула, — каже чоловік, — як він сам казав, що вночі з Нікколозою теє-то як його?
— Та бреше він у живі очі! — одказує жінка. — 3 Нікколозою він не спав, я навмисне перелягла до неї, щоб сього не сталось, через те й заснути не могла, а ти, дурний, віриш! От уже, понапиваються, іроди, звечора, а вночі їм казна-що верзеться — тиняються сюди-туди й самі не знають, що роблять, в'язи б вам поскручувало! Як там опинився той Пінуччо, чого він не в своїй постелі?
Адріано ж, чуючи, як хитро покриває господиня свій гріх і доччин, і собі підпрягся, обізвавшись до товариша:
— Сто разів уже я казав тобі, Пінуччо: не броди сновидою, не верзи всяких нісенітниць; тобі щось присниться, а ти кажеш, ніби справді було. Ой, гляди, ти колись таки доверзешся на свою голову! Ходи сюди, нехай тобі абищо!
Послухавши жінчиної і Адріанової мови, господар почав думати, що й справді все те лише приверзлося Пінуччові поп'яну; він схопив його за плечі, давай торсати й гукати:
— Пінуччо! Та прочумайся ж, іди до себе в постіль! Почувши, як обернулось діло, Пінуччо став ніби зо сну блягузкати ще всяку нісенітницю, аж насмішив господаря. Тоді вдав, ніби прокинувся, й гукнув:
— Чого ти мене будиш, Адріано? Хіба вже день, чи що?
— Іди лишень сюди, — каже йому Адріано. Пінуччо, прикидаючись сонним та заспаним, устав нарешті з господаревого ліжка й перейшов до Адріана. Коли розвиднілось і всі повставали, господар почав сміятися з Пінучча і з його сон них мар. Серед тих жартів молоді кавалери осідлали коней, приторочили свої валізи і, випивши з трактирником, поїхали верхи до Флоренції, задоволені не менше кінцем своєї пригоди, ніж її початком. Пізніше Пінуччо сходився з Нікколозою, вдавшись до інших способів, а дівчина водно казала матері, що то йому і справді примарилось; тим господиня, що добре пам'ятала Адріанові пестощі, залишилась при думці, що тої ночі одна вона не спала.
ОПОВІДКА СЬОМА
Таланові ді Молезе приснилось, ніби вовк порвав його жінку; він каже їй стерегтись; вона не слухає, і сон збувається
Як дійшла кінця Панфілова оповідка, всі похвалили вигадливість трактирникової жінки; тоді королева веліла заступити чергу Пампінеї. Та почала:
— Любії мої подруги, тут уже говорилось про те, що сни бувають правдиві, хоч дехто з того й сміється; тим хочу я долучити до вже оповіданих ще одну коротеньку історійку: що сталось недавно одній моїй сусідці, яка не пойняла віри тому, що приснилось її чоловікові.
Я не знаю, чи по знаку вам той статечний чоловік — зовуть його Талано ді Молезе. Він узяв собі за дружину дуже гарну дівчину на ймення Маргарита, тільки химерна якась була вона в нього, крута на вдачу і вперта: ніколи, було, не послухає нічиєї ради, і все їй недогода. Нелегко було переносити ті примхи Таланові, та що вдієш? Мусив терпіти.
Раз якось був Талано з своєю Маргаритою на селі, в одному своєму маєтку, і приснився йому вночі сон, буцімто його жінка гуляє в прегарному лісі, що ріс неподалік од їхньої садиби; от іде вона собі, аж де взявся з гущини здоровенний та страшенний вовк, схопив її зненацька за горло, повалив і намагався понести її, хоч як вона кричала пробі; коли ж він випустив її з своєї пащеки, горло й лице жінчине було геть роздерте. От прокинувся Талано вранці та й каже жінці:
— Слухай, жінко, хоч ти в мене і вперта дуже і нема мені з тобою промитої години, та не хотів би я, щоб тебе спостигло якесь лихо. Послухай моєї ради, не виходь сьогодні ані-куди з дому.
Коли вона спитала, з якої речі, він розказав їй докладно, що йому приснилось. Жінка покивала головою та й каже:
— Хто кому зла зичить, про того й сни погані бачить. Ось ти ніби жалієш мене, а тобі те приснилось, що ти хотів би наяву побачити, та я вже постараюсь, щоб ні сьогодні, ані коли не порадувати тебе моїм нещастям.
— Так я і знав, — каже Талано, — що ти мені отаке скажеш; як не чеши паршивого, не діждешся дяки. Хоч вір мені, хоч ні, а я тобі по-хорошому кажу: сиди сьогодні дома або принаймні хоч у ліс не ходи.
— Ну, нехай уже, — одказала жінка, — не піду. Сказала йому так, а сама думає: "Бач, як хитро він до мене взявся, щоб налякати, — не ходи, мовляв, у ліс. Певно, задумав там зійтися з якою-небудь хвойдою і боїться, щоб я його не застукала. Він думає, що мені повилазило! Дурна була б, якби йому повірила: я його добре знаю! Ні, не діжде він — я таки пристережу, хоч і цілий день у лісі просиджу, які фиги-миги буде він там продавати".
Сеє подумавши, діждалась, поки чоловік із дому вийде, та й собі другою стежкою до лісу нишком побралася; сховалась там у самій гущині та й стала чигати, на всі боки роззираючись, чи нема де кого. Сидить вона в своїй засідці, про вовків зовсім не дбаючи, аж тут де взявся з густого чагаря величезний, страшнючий вовк; не встигла вона й пробі крикнути, як він кинувся на неї, схопив міцно зубами й поніс, немов ягницю. Жінка не могла ані крикнути, бо горло було стиснуте, ані пручатись, і, певне, вовк був би заніс її кудись і задушив, якби не попались йому по дорозі пастухи: вони почали тюкати на нього, і він мусив упустити її. Пастухи впізнали панію і понесли її, бідну й нещасну, до маєтку, де лікарі по довгих стараннях таки вилікували її; хоч і не зовсім: на горлі й на обличчі лишились у неї такі потворні шрами, що з колишньої красуні стала бридка й страхолюдна жінка. Соромилась після того сердега й на люди показуватись, і не раз гірко нарікала на упертість свою, жалкувала, що не пойняла віри віщому сну свого чоловіка, — а що було б послухати!
ОПОВІДКА ВОСЬМА
Бйонделло підманює Чакка, запросивши його не на той обід, а Чакко хитро оддячує Бйонделлові, що той дістає доброго прочухана
Усе веселе товариство було тої думки, що то Таланові не сон приснився, а видиво явилось — так воно все справдилось достеменно. Коли всі замовкли, королева веліла оповідати далі Лауретті. Та зразу ж ізняла річ:
— Любії мої розумниці, ті, що поперед мене оповідали, брали собі за предмет щось таке, про що вже й раніше тут мова мовилась: так і жорстока помста бакалярова, про яку говорила вчора Пампінея, навела мене на думку розказати вам про те, як один чоловік оддячив другому, хоч, може, й не так суворо, але все-таки вельми дошкульно.
Так от, жив у Флоренції один чоловік, на ймення Чакко, з усього світу хрещеного прожера; щоб напхати ту неситу десяту пельку, не вистачило б усього його добра. А що був він собі чоловік не без розуму, на всякі витівки й вигадки дотепний, то й став він промишляти поміж людьми своїм жартівливим юродством, ходячи в багаті господи, де любили добре попоїсти: чи просять його, було, — чи не просять, а він так і вродиться на обід чи на вечерю.
Тоді ж само жив у нашому городі і такий собі Бйонделло, маленький чепурненький чоловічок, чистюк над чистюками: убраний завжди ошатно, на голові ловка шапочка, біляве волосся гладенько причесане й прилизане; пробавлявся він таким самим чином, як і Чакко.