Я навіть частенько питаю себе, що ж ліпше для мене: горе, якого завдає мені мачушина суворість і її сліпа любов до сина, чи повне небезпек щастя, якого я зазнаю у ваші присутності?
– Небезпеки! Як можете ви промовляти це жорстоке і несправедливе слово! Хіба я не найпокірніший поміж рабами? Ви дозволили мені деколи розмовляти з вами, Валентино, та заборонили шукати зустрічі з вами, і я скорився. Відтоді як знайшов я спосіб промикатися в цей город і розмовляти з вами крізь цю браму, одне слово, бути так близько від вас, не бачачи вас, невже прохав я бодай раз дозволу доторкнутися крізь ці ґрати до вашої сукні? Невже намагався я бодай раз перелізти цю огорожу, що була б сміховинною перепоною для молодого й дужого хлопця? Невже докоряв я вам бодай колись за суворість, невже казав вам про мої бажання? Я був пов'язаний моїм словом, немов лицар за старосвітчини. Визнайте хоча б це, щоб не вважав я вас несправедливою.
– Це таки правда, – сказала Валентина, просуваючи у шпарину кінчик пальця, до якого Максимільян відразу ж припав вустами, – правда, ви чесний друг. Таж врешті чините ви так у ваших-таки інтересах, любий мій Максимільяне: ви ж добре знаєте, що того дня, коли раб стане вимагати, він усе втратить. Ви обіцяли мені братню дружбу, мені, у котрої немає друзів, котру забув батько, а мачуха переслідує, мені, у котрої тільки й утіхи – непорушний дідусь, німий, холодний, що не може навіть рукою поворухнути, щоб стиснути мою руку, розмовляє він зі мною тільки очима, і в його серці, либонь, іще є для мене трохи ніжності. Авжеж, доля гірко пожартувала зі мною, вона вчинила мене ворогом, жертвою всіх, що дужчі від мене, і другом та підтримкою лишила мені трупа! Справді, Максимільяне, я дуже нещаслива, і ви добре робите, що, кохаючи мене, думаєте про мене, а не про себе!
– Валентино, – з глибоким збуренням відказав Максимільян, – не скажу я вам, що тільки вас люблю я на світі, бо люблю я і мою сестру й зятя, та це ніжна любов, спокійна, вона геть не схожа на моє почуття до вас. Коли я думаю про вас, уся кров у мені бурхає, мені забиває дух, серце калатає мов несамовите, усю мою снагу, весь запал, усю надлюдську могуть укладаю я в любов до вас. Та того дня, як ви мені скажете, я віддам їх для вашого щастя. Кажуть, Франц Д'Епіне буде відсутній ще з рік, а стільки щасливих нагод може трапитися, стільки сприятливих обставин! Сподіваймося, адже надія така чудесна, така солодка! Ви закидаєте мені егоїзм, Валентино, а чим були ви для мене? Прегарною і холодною статуєю цнотливої Венери. Що обіцяли ви мені за мою відданість, слухняність, стриманість? Нічогісінько. Що дарували мені? Крихти. Ви кажете мені про вашого нареченого, пана Д'Епіне, і гірко зітхаєте від того, що будете колись йому належати. Послухайте, Валентино, невже це все, що є у вас у душі? Справді, я віддаю вам моє життя, усеньку мою душу, тільки для вас б'ється моє серце, і ось, коли я цілком належу вам, коли я подумки кажу собі, що помру, якщо втрачу вас, то вас навіть не лякає думка, що ви належатимете іншому! Ні, якби я був на вашому місці, якби я відчував, що мене люблять так, як я вас люблю, я вже сто разів простягнув би руку поміж цими ґратами і потиснув долоню сердеги Максимільяна, сказавши: "Я буду вашою, тільки вашою, Максимільяне, на цьому білому світі й на тому".
Валентина нічого не сказала, та Максимільян почув, як вона зітхає і хлипає. Він відразу ж схаменувся.
– Валентино, Валентино! – вигукнув він. – Забудьте мої слова, якщо я засмутив вас!
– Та ні, – відказала вона, – усе це правда, та хіба ви не бачите, яка нещасна я і самотня. Я мешкаю майже в чужому домі, тому що мій батько майже чужий мені, і ось уже мою волю щодня, щогодини і щохвилини гнітить залізна воля моїх володарів. Ніхто не бачить моїх страждань, та й сказала я про них лише вам. Здається, наче всі добрі зі мною, усі мене люблять, та насправді всі вороже до мене ставляться. Люди кажуть: пан де Вільфор надто поважний і занадто суворий чоловік, щоб виявляти велику ніжність до своєї доньки, зате вона має бути щаслива, що знайшла у пані де Вільфор другу матінку. Так ось, вони помиляються: батько геть байдужий до мене, а мачуха страшенно ненавидить мене, і ця ненависть ще страшніша від того, що прикривається постійною усмішкою.
– Ненавидить вас, Валентино? Як це можна вас ненавидіти?
– Друже мій, – сказала Валентина, – мушу вам сказати, що ненависть її до мене пояснюється дуже просто. Вона любить свого сина, мого братика Едуара.
– Та й що?
– Ох, мені якось дивно долучати сюди грошові питання, проте мені здається, що її ненависть випливає саме з цього. У неї самої немає ніякого маєтку, а я здобула велику спадщину від моєї матінки, і це багатство ще подвоїться тим, що колись успадкую я від пана і пані де Сен-Меранів, отож, мені й здається, що вона заздрить мені. Боже милий, та я віддала б їй половину мого маєтку, аби лиш почуватися рідною донькою в домі мого батька, простісінько зараз оце вчинила б.
– Сердешна моя Валентино!
– Авжеж, я почуваюся скутою і зараз такою кволою, що мені здається, буцім пута мої підтримують мене, і я боюся їх позбутися. Та й батько мій не належить до тих людей, яких можна не послухатися безкарно: він владає мною, він і вами владав би, і самим королем, тому що він дужий своїм незаплямованим минулим і своїм майже недоступним становищем. Присягаюся вам, Максимільяне, я не встрягаю в боротьбу, тому що остерігаюся в такий спосіб погубити вас разом із собою.
– І все ж таки, Валентино, – сказав Максимільян, – не можна поринати в таку розпуку і так похмуро дивитися в майбутнє!
– Друже мій, я оцінюю його за минулим.
– Та послухайте-но, якщо з аристократичного погляду я й не є блискучою партією, то все ж таки я в багатьох відношеннях належу до того світу, в якому ви живете. Минулася та пора, коли у Франції існували дві Франції: панство часів монархії зіллялося з панством Імперії, аристократи меча поріднилися з аристократією гармати... А я належу до цієї останньої: у війську мене чекає пречудове майбутнє, у мене хоч і невеличкий, зате незалежний маєток, урешті у нашім краю пам'ятають і шанують мого батька як одного з найшляхетніших купців, які коли-небудь існували. Я кажу "в нашім краю", Валентино, адже ви теж майже з Марселя.
– Не кажіть мені про Марсель, Максимільяне, саме це слово нагадує мені про мою матінку, цього янгола, за яким усі побиваються, вона недовго охороняла свою доньку на землі й, вірю, і далі охороняє її, дивлячись на неї зі свого вічного притулку. Ох, Максимільяне, якби жива була моя сердешна матінка, то мені не треба було б боятися: я сказала б їй, що кохаю вас, і вона оборонила б нас.
– Якби вона була жива, – відказав Максимільян, – я не знав би вас, тому що ви самі сказали, що були б тоді щасливі, а щаслива Валентина й не глянула б на мене.
– Друже мій, – вигукнула Валентина, – тепер ви несправедливі до мене... Але скажіть...
– Що ви хочете, щоб я сказав вам? – помітивши, що вона вагається, запитав Максимільян.
– Скажіть мені, – провадила дівчина, – чи не було в Марселі якогось непорозуміння поміж вашим батьком і моїм?
– Ні, я ніколи не чув про це, – відказав Максимільян, – якщо не брати до уваги того, що ваш батько був дуже ревним прихильником Бурбонів, а мій батько відданий був імператорові. Гадаю, у цім і була їхня єдина розбіжність. Тільки чому ви про це запитуєте?
– Зараз поясню, – сказала дівчина, – вам належить усе знати. Це сталося того дня, коли в газетах опублікували звістку про ваше відзначення кавалером Почесного легіону. Ми всі були в дідуся Нуартьє, і ще там був Данґляр, ну, той банкір, що його коні позавчора мало не вбили на смерть мою мачуху і братика. Я читала дідусеві газету, а всі інші обговорювали шлюб панни Данґляр. Коли я сягнула того місця, що стосувалося вас і що про нього я вже знала, тому що напередодні вранці ви сповістили мені цю приємну новину, так ось, коли я сягнула того місця, я почувалася дуже щасливою... і була дуже схвильована, адже треба було вимовити ваше ім'я вголос, я, звісно, пропустила б його, якби не остерігалася, що це хибно витлумачать, тож зібрала всю мою мужність і прочитала його.
– Люба Валентино!
– І ось, насилу пролунало ваше ім'я, мій батько обернувся. Я була так певна, що ваше ім'я вразить усіх, немов удар грому (бачите, яка я несамовита!), що мені здалося, ніби мій батько здригнувся, як і пан Данґляр (а то вже, я певна, тільки в уяві моїй було).
"Моррель, – сказав мій батько, – зачекайте-но! – І насупився. – Чи не з тих він марсельських Моррелів, запеклих бонапартистів, із котрими нам довелося мати стільки мороки у 1815 році?"
"Авжеж, – відказав Данґляр, – мені навіть здається, що це син того корабельного власника".
– Ти ба! – сказав Максимільян. – І що ж на те ваш батько?
– Він сказав таке... не зважуся навіть повторити.
– То скажіть-таки, – усміхнувшись, попросив Максимільян.
"Їхній імператор, – провадив батько, насупивши брови, – умів їх ставити на місце, усіх цих шаленців: він прозивав їх гарматним м'ясом, і це була правдива назва для них. Я з радістю бачу, що новий уряд знову втілює в життя цей рятівний принцип. Якби воно тільки задля цього зберегло Алжир, я вітав би цей уряд, хоч Алжир і задорого нам коштує".
– Це справді досить груба політика, – сказав Максимільян. – та нехай вас не бентежить те, що сказав пан де Вільфор: мій батько не поступався тут вашому і завжди казав: "Не розумію, чому імператор, що завжди так розсудливо чинить, не набере полку із суддів і адвокатів, щоб посилати їх щоразу на передові позиції?". Як бачите, любий друже, обидві сторони не поступаються одна одній мальовничістю своїх висловів і добросердістю. А що ж відказав Данґляр на випад королівського прокурора?
– Він, як водиться, вишкірився своєю понурою посмішкою, що видається мені такою жорстокою, а за хвилю вони підвелися і вийшли з покою. І тільки тоді я помітила, що дідусь дуже схвилювався. Мушу сказати вам, Максимільяне, що тільки я помічаю, коли бідолашний недвига хвилюється. Утім, здогадуюся, та розмова мусила справити на нього прикре враження. Адже на сердешного дідуся вже ніхто уваги не звертає: засуджували його імператора, а він, либонь, був дуже відданий йому.
– Його ім'я справді було одне з найвідоміших за часів Імперії, – сказав Максимільян.