Незабаром по обличчю місіс Стронг я помітив, що хтось наближається, і вже потім почув цокотіння підків. До воріт під'їхав верхи джентльмен, завів коня до маленького дворика, прив'язав його до муру порожньої стайні і, як у власному домі, зайшов до їдальні, махаючи батіжком. То був містер Джек Мелдон; здалося мені, що Індія не дуже сприятливо вплинула на містера Мелдона. А втім, моя непримиренна чеснотливість спонукала мене бути дуже суворим до всіх молодих людей, які не рубали дерев у лісі труднощів – може, на цьому й засновувалися мої враження.
– Містере Джек, – сказав доктор. – Це – Копперфілд.
Містер Джек Мелдон потис мені руку, хоч і не дуже тепло, скільки я міг помітити, і з якоюсь недбалою поблажливістю, яку я про себе сприйняв образливо. Та й взагалі він виявляв виключну недбалість, за винятком тих випадків, коли звертався до своєї кузини Енні.
– Чи ви вже снідали, містере Джек? – спитав доктор.
– Я нечасто снідаю, сер, – відповів він, відкинувшись на спинку крісла. – Це мені набридло.
– Чи є сьогодні якісь новини? – поцікавився доктор.
– Нічого цікавого, сер, – відповів містер Мелдон. – Є відомості про голод і розгроми па Півночі, але завжди десь бувають голод і розгроми.
Доктор насупився і сказав, немов бажаючи змінити тему розмови:
– Отже, немає ніяких новин; а відсутність новин, як то кажуть, це добра новина.
– У газетах надрукований довгий звіт про якесь убивство, – зазначив містер Мелдон, – але завжди когось убивають, і я того звіту не читав.
Здається, в ті часи прояв байдужості до всіх дій і пристрастей людства не вважався такою ознакою витонченості, якою став вважатися пізніше. Тепер це навіть модно. Мені доводилося бачити деяких дуже витончених леді і джентльменів, які цікавилися людськими справами не більше, ніж якась гусінь. Але тоді це здавалося мені новим, і, мабуть, тому дуже вразило мене, хоч і не поліпшило моєї думки про містера Джека Мелдона і не збільшило довіри до нього.
– Я заїхав спитати, чи не схоче Енні піти сьогодні ввечері до опери, – сказав містер Мелдон, звертаючись до неї. – У цьому сезоні це остання вистава, що заслуговує на увагу; там виступає одна співачка, яку справді варто послухати, вона співає чудово. До того ж, вона чарівно-бридка з себе, – додав він знову недбалим тоном.
Доктор, завжди радий зробити приємність своїй молодій дружині, звернувся до неї:
– Тобі треба поїхати, Енні. Тобі треба поїхати.
– Мені не хочеться, – відповіла вона докторові. – Краще мені лишитися вдома. Я хочу краще лишитись удома.
І, не глянувши на свого кузена, звернулася до мене, запитуючи про Агнес – чи не приїде вона сюди сьогодні? І така вона була стурбована, що я дивувався, як це міг доктор, що в цей час намазував маслом свій бутерброд, не помічати таких очевидних речей.
Але він не бачив нічого. Добродушно всміхаючись, говорив він їй, що вона ще молода і потребує розваг, і не треба їй нудьгувати біля такого нудного діда, як він. Та ще він хотів би, щоб вона співала йому всі арії нової співачки, а для цього треба ходити до опери. Отже, доктор змусив її погодитись, і містер Джек Мелдон мав повернутися на обід. Закінчивши цю справу, він неквапливо сів на свого коня і поїхав, мабуть, на свою куплену посаду.
Наступного ранку я поцікавився, чи була місіс Стронг в опері. Вона там не була, але надіслала до Лондона листа, щоб її кузен не турбувався; а ввечері поїхала до Агнес, ще й умовила доктора поїхати разом з нею; і доктор розповів мені, як вони разом поверталися додому полем, бо вечір був чудовий. Я питав себе, чи зробила б вона так, коли б Агнес не було в місті, і чи Агнес також добре впливала на неї?
Вона не здавалася дуже щасливою, але вираз її обличчя був задоволений, або ж вона була дуже лицемірна. Я часто поглядав на неї, коли вона сиділа біля вікна або готувала нам сніданок, який ми їли, не припиняючи роботи. О дев'ятій годині, коли я йшов, вона ставала навколішки перед доктором і застібала йому черевики та гетри. Зелене листя, що заглядало у відчинене вікно, кидало м'яку тінь на обличчя місіс Стронг. І всю дорогу до Докторської палати я пригадував вираз її обличчя, який випадково помітив у той пам'ятний вечір у Кентербері.
Тепер я був дуже зайнятий; прокидався о п'ятій годині вранці, а повертався додому о дев'ятій чи десятій годині ввечері. Але я відчував велике задоволення від такої напруженої роботи, ніколи не зволікав i захоплено запевняв себе, ніби що більше я втомлююся, то більше я стаю гідним Дори. Я ще не сказав Дорі про зміну своїх обставин; вона за кілька днів мала приїхати в гості до міс Мілз, і я відклав розмову до того часу. У своїх листах (які потайки пересилав через міс Мілз) я тільки повідомив, що мені їй треба багато розповісти. Тим часом я суворо обмежив уживання ведмежого жиру для зачіски, цілком відмовився від запашного мила і лавандової води, а також продав три жилети, пожертвувавши ними, як зайвою розкішшю, для моєї суворої кар'єри.
Незадоволений усім цим, палаючи нетерплячкою зробити щось більше, я пішов до Тредльса, який жив тепер десь на задвірках будинків у Гольборні. Містер Дік, який встиг уже двічі побувати зі мною в Гайгеті і відновити дружні стосунки з доктором, пішов зі мною.
Я взяв містера Діка з собою, тому що він болюче переживав злигодні моєї бабусі і щиро вірив, що жоден раб на галерах чи каторжник не працював так, як я; він непокоївся і втратив апетит, не знаючи, що йому робити. У такому стані він менше, ніж будь-коли, був здатний закінчити свої мемуари; і що завзятіше він працював, то частіше втручалася в його спогади нещасна голова короля Карла Першого. Серйозно побоюючись, що його хвороба може посилитись, якщо ми не придумаємо якусь невинну оману, аби він переконався в своїй корисності, чи я справді не знайду йому якесь корисне заняття (що було б ще краще), я вирішив спробувати звернутися по допомогу до Тредльса. Спочатку я написав Тредльсові повний звіт про все, що трапилось, а Тредльс відповів мені докладним листом, висловлюючи своє співчуття і незмінну дружбу.
Ми прийшли до нього, коли він працював над своїми паперами, звеселяючи себе виглядом горщика для квітів і маленького круглого столика в кутку кімнатки. Він щиро привітав нас і відразу заприятелював з містером Діком. Містер Дік висловив своє цілковите переконання, що вони вже бачилися десь раніше, і ми з Тредльсом сказали, що це дуже ймовірно.
Насамперед я хотів порадитися з Тредльсом ось про що. Я чув, що багато видатних людей починали кар'єру з того, що записували парламентські дебати. Тредльс сказав мені, що має зв'язки з газетами; я зважив ці дві обставини і спитав Тредльса, як можна здобути кваліфікацію складача парламентських звітів. Тредльс розповів мені на підставі зібраних ним відомостей, що цілковите опанування таємниць стенографії, за рідкісним винятком, дорівнює своєю трудністю вивченню шести мов; що за умови наполегливої праці цього можна досягти протягом кількох років. Тредльс не без підстав вважав, що на цьому можна покласти край моїй ідеї, але я вбачав тут всього кілька високих дерев, які мені доведеться зрубати, і тому негайно вирішив з сокирою в руці через цю хащу торувати собі шлях до Дори.
– Я дуже вдячний тобі, друже, – сказав я. – Я почну завтра.
Тредльс начебто здивувався. Та він не знав, яка нетерплячка проймає мене!
– Я куплю собі книжку, – промовив я, – де добре викладено цей предмет; я працюватиму в палаті, де мені і на півдня не вистачає роботи; для практики я записуватиму промови в нашому суді... Тредльсе, мій любий хлопче, я це діло вивчу!
– Оце так, – сказав Тредльс, широко розкриваючи очі, – я й гадки не мав, що в тебе така рішуча вдача, Копперфілде!
Та й справді, для мене це теж було нове відкриття. Але я негайно перейшов до справи містера Діка.
– Бачте, – глибокодумно сказав містер Дік, – якби я міг докласти свої сили, містере Тредльс... якби я міг бити в барабан... або сурмити в щось...
Бідолаха! Не маю сумніву, що він від усієї душі віддав би перевагу такій роботі перед будь-якою іншою. Тредльс, який нізащо в світі не всміхнувся б за таких обставин, поважно відповів:
– Але ж у вас дуже добрий почерк, сер. Здається, ти мені про це казав, Копперфілде?
– Чудовий! – ствердив я.
І дійсно, містер Дік писав надзвичайно чітко і гарно.
– Чи не думали ви, – вів далі Тредльс, – що могли б переписувати ділові папери, сер, якби я добув для вас таку роботу?
Містер Дік непевно глянув на мене.
– Га, Тротвуде?
Я похитав головою. Містер Дік теж похитав головою, ще й зітхнув.
– Розкажіть йому про мої мемуари, – промовив він.
Я пояснив Тредльсові, що з рукописів містера Діка важко буде вигнати короля Карла Першого; тим часом містер Дік дуже зосереджено дивився на Тредльса і смоктав свій великий палець.
– Але знаєш, ті папери, про які я кажу, вже цілком написані, – зауважив Тредльс, спочатку трохи поміркувавши. – Містерові Діку там нічого не треба вигадувати. Мені здається, що це інша річ, Копперфілде. У будь-якому разі, чи не варто спробувати?
Тредльс сповнив мене новими сподіваннями. Ми з Тредльсом влаштували невеличку нараду, і поки містер Дік збентежено і напружено стежив за нами, ми склали план, який мав успіх уже на другий день.
На одному столі коло вікна моєї квартири на Букінгем-Стрит ми поклали роботу, яку Тредльс добув для містера Діка (треба було зробити не пригадую вже скільки копій юридичного документа про право на проїзд), а на другому столі ми розгорнули останній незакінчений аркуш славетних мемуарів. Наші інструкції містерові Діку були такі: він мав точнісінько переписувати те, що лежало перед ним; а якщо він відчує потребу зробити хоч найлегший натяк на короля Карла Першого, то хай біжить до стола з мемуарами. Ми взяли з нього обіцянку так і робити і залишили мою бабусю стежити за ним. Потім бабуся повідала нам, що спочатку він скидався на чоловіка, який грає на литаврах, і безнастанно поділяв свою увагу між двома столами; але побачивши, що це незручно і втомно, він незабаром почав діловито переписувати папери, а мемуари відклав до зручнішого часу. Одним словом, хоч ми пильно стежили, аби він не перевтомлювався, і хоч він почав не з першого ж дня тижня, до вечора найближчої суботи він заробив десять шилінгів і дев'ять пенсів.