Можна зайти?
Жваве обличчя місіс Річардс у відповідь засяло гостинністю, і міс Токс, прийнявши запрошення сісти й ласкаво признавши містера Тудла по дорозі до запропонованого їй стільця, розв'язала стрічки на капелюсі й заявила, що насамперед хоче просити милих діточок, усіх до одного, підійти й поцілувати її.
Безталанному Тудлу-передостанньому, котрий, судячи з кількості його домашніх пригод, народився під нещасливою зіркою, не вдалося взяти участь у цьому поголовному цілуванні, оскільки, граючись братовою зюйдвесткою, він насадив її на голову задом наперед і так глибоко, що не міг зняти, а перелякана уява намалювала перед ним таку страшну перспективу перебування в темряві й безпросвітній ізоляції від друзів та родини до кінця його днів, що хлопець став шалено борсатись і здушено кричати. Після звільнення лице в нього було геть червоне, гаряче й спітніле, і, ледь живого, міс Токс посадовила його собі на Коліна.
— Ви, певне, й забули мене вже, сер? — звернулась міс Токс до містера Тудла.
— Ні, мадам, ні, — запевнив Тудл. — Тільки всі ми постаріли трохи.
— А як зі здоров'ям, сер? — чемно спитала міс Токс.
— Нівроку, мадам, спасибі, — відповів Тудл. — А у вас як, мадам? Ревматизм не докучає? Всі ми з віком до нього приходимо.
— Спасибі, — сказала міс Токс. — Поки що ця недуга мені не давалася взнаки.
— Ваше щастя, мадам, — відмовив Тудл. — У ваші літа, мадам, багато хто нею мучиться. Ось моя матінка… — та піймавши на собі погляд дружини, розважно втопив решту фрази в новім кухлі чаю.
— Невже, місіс Річардс, оце ваш… — скрикнула міс Токс, дивлячись на Роба.
— …Старший, мадам, — закінчила Поллі.— Він, він. Той самий хлопчик, що без вини спричинився до стількох нещасть.
— Той самий, мадам, — сказав Тудл, — з куцими ніжками, — такими куцими, — в голосі містера Тудла забриніла поетична нотка, — що вони на диво малі були для шкіряних штанців, — коли-то містер Домбі Точильника з нього зробив.
Цей спогад геть розчулив міс Токс. Той, про кого згадувалось, вйкликав у неї безпосередній і особливий інтерес. Вона подала хлопцеві руку й поздоровила його матір із сином, що має таке відверте, чесне обличчя. Почувши це, Роб прибрав вигляд, що мав би відповідати похвалі, але важко сказати, чи то йому вдалося.
— А тепер, місіс Річардс, — сказала міс Токс, — і вам, сер, — повернулася до Тудла, — я щира й просто скажу, чого я прийшла сюди. Ви, певне, помітили, місіс Річардс, — можливо, й ви помітили, сер, — що останнім часом між мною і деким із моїх друзів виникло невеличке відчуження, і туди, куди я вчащала давніше, я тепер не заходжу.
Поллі, як жінка тактовна, одразу збагнула суть справи і показала це одним коротеньким поглядом. Містер Тудл, який і близько не знав, про що йдеться, теж показав це, витріщивши очі.
— Річ ясна, — вела далі міс Токс, — те, як виникло наше невеличке охолодження, значення не має і не потребує обговорення. Достатньо буде, коли я скажу, що я зберегла якнайглибшу пошану й інтерес до містера Домбі, і…— тут голос міс Токс затремтів, — …до всього, що його стосується.
Тепер містер Тудл з розумінням хитнув головою й повідомив, що і чув, і зі свого боку теж так вважає, що містер Домбі — доволі норовистий тип.
— О, прошу, сер, не кажіть такі — запротестувала міс Токс. — Дуже вас прошу, сер, не кажіть так, ні тепер, ні будь-коли. Такі слова не можуть не завдати мені болю, а джентльменові з такою душею, яка, я гадаю, притаманна вам, не можуть приносити втіхи.
Містер Тудл, котрий аніскільки не сумнівався, що зауваження його буде прийняте схвально, дуже зніяковів.
— Єдине, що я хочу сказати вам, місіс Річардс, — і вам теж, сер, — це те, що будь-які звістки про життя його родини, про добробут його родини, про здоров'я його родини, які дійдуть до вас, будуть дуже цікаві для мене. Я завжди з охотою побалакаю з місіс Річардс про цю родину, про старі часи. А оскільки між мною й місіс Річардс і найменших незгод ніколи не було (правда, хотілося б, щоб ми були ближче знайомі, але хто ж тому винен, як не я сама), то сподіваюся, вона не заперечуватиме, щоб ми стали віднині щирими друзями і щоб я подеколи забігала сюди, коли мені схочеться, і була тут як своя. Справді, я сподіваюся, місіс Річардс, — повторила вона вельми поважним тоном, — що ви сприймете це так, як і я на це дивлюся, — з доброю душею, якої вам ніколи не бракувало.
Поллі була влещена й не ховалася з цим Містер Тудл не знав, влещений він чи ні, і зберігав байдужу мовчанку
— Знаєте, місіс Річардс, — гадаю, ви теж, сер, — провадила далі міс Токс, — коли ви приймете мене як свою, то я потрошки можу стати вам у пригоді в різних дрібничках, і буду страшенно рада цьому. Я можу, наприклад, навчити чогось ваших дітей. Якщо дозволите, я буду приносити деякі книжечки, якесь рукоділля, і за один такий вечір, вряди-годи, вони навчаться… о боже, ще й як багато навчаться, ще й гордістю будуть для своєї вчительки!
Містер Тудл, що вельми поважав науку, ствердно кивнув до дружини і почав задоволено потирати руки.
— Будучи тут як своя, я нікому не заважатиму, — сказала міс Токс, — і все собі йтиме так, якби мене й не було. Місіс Річардс буде собі латати, чи прасувати, чи годувати дітей, незважаючи на мене, а ви запалите собі люльку, сер, коли вам того захочеться. Правда ж?
— Спасибі, мадам, — сказав містер Тудл. — Правда, нюхну собі трошки табаки.
— Мені приємно, що ви так кажете, сер, — відповіла міс Токс, — і я цілком щиро запевняю вас, що для мене це буде велика втіха і що за всю ту користь, яку мені, можливо, пощастить принести вашим дітям, ви відплатите мені з лишком, якщо приймете цю маленьку угоду спокійно, невимушено, з доброю душею і без зайвих слів.
Угоду миттю потвердили, і міс Токс, одразу відчувши себе вдома, не гаючи часу, влаштувала всім дітям пробне опитування, чим вправила містера Тудла в неабиякий захват, і записала на аркуші паперу ім'я, вік та знання кожного. Ця церемонія й супровідні до неї балачки забрали стільки часу, що й пора, коли діти йшли спати, минула, а міс Токс і далі сиділа біля тудлівського каміна і досиділася до того, що іти їй самій було вже запізно. Галантний Точильник, однак, запропонував провести її до самого дому, а оскільки іти додому в товаристві юнака, що завдячував містерові Домбі своє перше облачення в ту річ чоловічого гардеробу, яку рідко називають своїм іменням, для міс Токс було подією, то вона дуже охоче прийняла пропозицію.
Потиснувши руки містерові Тудлу та Поллі й перецілувавши всіх дітей, міс Токс вийшла з їхньої оселі, тішачись загальною любов'ю і з таким легким серцем, що місіс Чік відчула б тягар на своєму серці, якби могла його зважити.
Роб-Точильник зі скромності хотів був іти позаду, але міс Токс зажадала, щоб він ішов поруч, аби можна було розмовляти, і дорогою, як казала потім його матері, "направляла" його.
Направлявся він так вправно, плавно й блискуче, що міс Токс була зачарована. Що більше вона його направляла, то гостріший ставав у нього розум — як бритва. Не було на світі ліпшого, що подавав би кращі надії, хлопця — щирішого, розумнішого, більш розсудливого, тверезого, чесного, поступливого, доброго юнака, ніж Роб, якого направляли того вечора.
— Дуже рада, що познайомилася з тобою, — сказала міс Токс вже біля самого дому. — Сподіваюся, будеш мати мене за друга й заходитимеш до мене, коли тільки схочеш. У тебе є скарбничка?
— Є, мадам, — відповів Роб. — Я заощаджую гроші, щоб покласти їх згодом у банк.
— Вельми похвально, що й казати, — зауважила міс Токс. — Приємно таке чути. Кинь туди й ці півкрони, будь ласка.
— Красно дякую, — мовив Роб, — але я й на думці не маю вас отак грабувати.
— Я ціню твою незалежну вдачу, — сказала міс Токс, — але запевнюю — це ніякий не грабунок. І ображуся, коли ти не приймеш їх на знак моєї прихильності. На добраніч, Робіне!
— На добраніч, мадам, — одповів Роб, — дякую вам!
І, підсміюючись, побіг розмінювати гроші, щоб програти їх пиріжникові в орлянку. Адже в закладі Благодійних Точильників чесності не вчили, а пануюча там система досягла значних успіхів у вихованні лицемірства. Настільки значних, що багато хто з колишніх учнів та вчителів цього закладу говорив: як давати таку освіту простим людям, то краще взагалі не давати. Ще інші слушно перечили: не "краще не давати", а давати кращу. Та на це керівні особи Точильників завжди мали готову відповідь — вказували на кількох хлопців, що вийшли в люди всупереч системі, і заявляли в вічі, що вийшли вони в люди якраз завдяки системі. Чим миттю позбувались усіх противників і зміцнювали славу свого благодійного закладу.
Розділ тридцять дев'ятий
ДАЛЬШІ ПРИГОДИ СТАРОГО МОРЯКА КАПІТАНА ЕДБАРДА КАТЛА
Невблаганний час своєю певною ходою так швидко посувався вперед, що рік, визначений старим майстром корабельних інструментів як строк, протягом якого друг його повинен був чекати і не розпечатувати пакет, залишений йому разом з листом, вже майже минув, і одного вечора капітан Катл став поглядати на таємничий пакет з почуттям неспокою.
Як людині честі, капітанові й на думку не спало б розрізати пакет бодай за годину до призначеного строку, — однаково, як не прийшло б на думку розрізати себе самого, щоб дослідити власну анатомію. Він лише витягав пакет, коли запалював свою першу вечірню люльку, клав його на стіл і дві або три години поспіль сидів поважно і мовчки, розглядаючи його крізь клуби диму. Інколи, отак надивившись, капітан починав поволі відсовуватись разом з кріслом од столу, все далі і далі, ніби хотів вийти з-під його чарів; але якщо він і справді мав таке бажання, то здійснити його йому ніколи не щастило, бо пакет манив до себе навіть тоді, як капітан одсувався ген під саму стіну маленької вітальні, — навіть тоді, коли погляд його замислено мандрував на стелю чи до вогню, пакет негайно рушав слідом і, немов та мара, вмощувався серед вугілля чи займав найвидніше місце на біленій стіні.
Щодо Втіхи його серця, то отецькі почуття й захоплення капітана не зазнали ніяких змін. Правда, після останнього побачення з містером Турботом капітана почав брати сумнів, чи дійсно його втручання на користь молодої леді та любого хлопця Уолтера дало ті добрі наслідки, яких він бажав і в які один час вірив.