Відповідь не примусила себе довго чекати, і за півтора тижня Араміс одержав такого листа:
"Мій любий кузене,
ось вам дозвіл моєї сестри забрати нашу юну служницю з Естонського монастиря, повітря якого, на вашу думку, шкідливе для неї. Моя сестра надсилає вам свій дозвіл тим охочіше, що вона дуже любить славну дівчину й сподівається стати їй у пригоді згодом.
Обіймаю вас.
Марі Мішон".
До цього листа було додано дозвіл такого змісту:
"Абатисі[244] Бетюнського монастиря належить передати під опіку тієї особи, що привезе їй цього листа, черницю, яка перебуває у неї в монастирі за моєю рекомендацією й користується моїм заступництвом.
У Луврі, 10 серпня 1628 року. Анна".
Можна собі уявити, яку зливу дотепів викликали в наших друзів ці родинні стосунки Араміса з білошвейкою, що називала королеву своєю сестрою. А втім, двічі чи тричі зашарівшися по самісінькі вуха від досить-таки брутальних жартів Портоса, Араміс попросив більше про це не згадувати й сказав, що коли хтось із друзів прохопиться бодай єдиним словом, він більше ніколи не звернеться в таких справах по допомогу до своєї кузини.
Отож, вони більше не говорили про Марі Мішон, тим паче що четверо мушкетерів досягли своєї мети: вони дістали дозвіл забрати пані Бонасьє з Бетюнського монастиря кармеліток. Правда, від цього дозволу, поки друзі перебували в таборі під Ла-Рошеллю, тобто на другому кінці Франції, їм було мало користі, а тому Д'Артаньян уже збирався прямо сказати панові де Тревілю, яка важлива для нього ця поїздка, й попросити у свого капітана відпустку. Аж тут молодого гасконця та його товаришів повідомили, що король вирушає до Парижа в супроводі ескорту з двадцяти мушкетерів і що вони призначені в цей ескорт.
Друзі невимовно зраділи. Вони послали слуг уперед з вантажем, а на ранок виїхали самі.
Кардинал супроводив його величність від Сюржера до Мозе, і там король та його міністр побажали одне одному всього найкращого, наче найщиріші друзі.
Хоч король хотів прибути до Парижа двадцять третього числа, тож прагнув їхати якомога швидше, проте він щоразу зупинявся, тільки-но бачив сороку, і пильно стежив за її летом, а потім починав полювати на неї. Цю розвагу, до якої привчив його герцог де Люїн[245], Людовік XIII дуже любив. Коли таке траплялось, шістнадцять мушкетерів з двадцяти дуже раділи з нагоди збавити час; але четверо наших друзів проклинали все на світі. Особливо нервував Д'Артаньян, в якого з досади аж у вухах дзвеніло, що Портос пояснював такими словами:
— Одна дуже вельможна дама казала мені: це ознака того, що про вас десь згадують.
Нарешті в ніч проти двадцять третього ескорт прибув до Парижа. Король подякував панові де Тревілю й дозволив йому розподілити між мушкетерами чотириденні відпустки з умовою, щоб ніхто із щасливців, під страхом ув'язнення в Бастилії, не показувався в людних місцях.
Перші чотири відпустки, як легко здогадатися, дістали наші друзі. Більше того — Атос домігся в пана де Тревіля шістьох днів замість чотирьох; приєднавши до них ще й дві ночі, бо вони виїхали двадцять четвертого о п'ятій годині вечора, а пан де Тревіль милостиво позначив відпускне свідоцтво ранком двадцять п'ятого.
— Ет, по-моєму, ми самі вигадуємо складності з приводу найпростіших речей, — сказав Д'Артаньян, що, як відомо, ніколи ні в чому не сумнівався. — За два дні, загнавши двох чи трьох коней (мені це байдуже, гроші я маю), я домчу до Бетюна, віддам абатисі листа королеви й відвезу мою кохану Констанцію не до Лотарингії й не до Бельгії, а до Парижа, де вона знайде ще надійніший притулок, особливо поки кардинал лишатиметься під Ла-Рошеллю.
А тоді, повернувшись з походу, ми вже зуміємо добитися від королеви — почасти з допомогою її кузини, почасти за послуги, зроблені нами самими, — всього, чого попросимо. Тож сидіть собі тут і не витрачайте марно сил. Ми вдвох — я і Планше — впораємося з цією нескладною справою.
Вислухавши Д'Артаньяна, Атос спокійно сказав:
— Ми теж маємо гроші, бо я ще не встиг пропити всього того, що одержав за діамант, а Портос з Арамісом не встигли проїсти свою частку. Отож ми так само легко можемо загнати чотирьох коней, як і одного. Тільки не забувайте, Д'Артаньяне, — додав він таким зловісним тоном, що юнак мимоволі здригнувся, — не забувайте, що Бетюн — те саме місто, де кардинал призначив побачення жінці, яка скрізь, де тільки вона з'являється, приносить із собою нещастя. Якби ви мали справу лише з чотирма чоловіками, Д'Артаньяне, я б не вагаючись відпустив вас самого, але ви маєте справу з цією жінкою, тож їдьмо вчотирьох, і дай Боже, щоб усіх нас разом з чотирма слугами було не замало!
— Ви мене лякаєте, Атосе! — вигукнув Д'Артаньян. — Чого ви боїтеся?
— Усього! — відповів Атос.
Д'Артаньян пильно глянув на своїх товаришів; як і Атос, вони були стурбовані.
Не мовивши більше жодного слова, всі щодуху помчали вперед.
Двадцять п'ятого числа надвечір, коли при в'їзді до Арраса Д'Артаньян зіскочив з коня біля корчми "Золота Борона", щоб випити склянку вина, якийсь вершник, змінивши на поштовому дворі коня, виїхав на дорогу й промчав у бік Парижа. В ту мить, коли незнайомець виїздив з воріт, вітер шарпонув плащ, в який він був закутаний, дарма що надворі тільки кінчався серпень, і мало не зірвав йому з голови капелюха. Подорожній спритно схопив його за криси й, впіймавши на льоту, хутко насунув на очі.
Д'Артаньян, який не зводив погляду з цього вершника, зблід і впустив з рук склянку.
— Що з вами, пане? — спитав Планше. — Гей, панове, мерщій сюди, моєму панові недобре!
Друзі підбігли й побачили, що Д'Артаньян, живий і здоровий, кинувся до свого коня. Вони заступили йому дорогу.
— Стривай! Ти куди? — вигукнув Атос.
— Це він! — блідий од люті, з холодним потом на чолі, крикнув Д'Артаньян. — Це він! Пустіть! Дайте мені наздогнати його!
— Хто — він? — спитав Атос.
— Він, цей незнайомець!
— Який незнайомець?
— Той клятий незнайомець, мій злий геній, що трапляє мені на очі щоразу перед якимось нещастям! Той, хто супроводив цю страхітливу жінку, коли я вперше її зустрів; той, кого я шукав, коли викликав на дуель нашого друга Атоса; той, кого я бачив ранком того самого дня, коли викрали пані Бонасьє! Я добре розгледів — це він! Я впізнав його, коли вітер мало не зірвав з нього плаща!
— Хай йому чорт! — задумливо мовив Атос.
— На коней, панове, на коней! Поскачемо за ним і наздоженемо його.
— Мій любий друже, — сказав Араміс, — зважте на те, що він їде у бік, протилежний тому, куди ідемо ми; що він має свіжого коня, а наші коні втомилися; що ми заженемо їх без жодної надії наздогнати його. Облишмо незнайомця, Д'Артаньяне, рятуймо жінку!
— Гей, добродію! — вигукнув у цей час конюх, вибігаючи з воріт і кидаючись слідом за незнайомцем. — Гей, добродію! Ось папірець, що випав з вашого капелюха! Гей, добродію! Гей!
— Друже, — зупинив його Д'Артаньян, — ось тобі півпістоля за цей папірець!
— О, добродію, з превеликим задоволенням, звичайно! Прошу вас!
І конюх, у захопленні від такої щасливої операції, подався назад до корчми.
Д'Артаньян розгорнув папірець.
— Ну, що там? — спитали мушкетери, підходячи до друга.
— Тільки одне слово! — відповів Д'Артаньян.
— Так, — сказав Араміс, — але це слово — назва міста або села.
— "Армантьєр", — прочитав Портос — Армантьєр… Не знаю такої назви!
— А втім, ця назва міста або села написана її рукою! — вигукнув Атос.
— Коли так, сховаймо цей папірець якнайретельніше, — мовив Д'Артаньян. — Хтозна, може, не даремно віддав я за нього останні гроші. На коней, друзі, на коней!
І четверо друзів чвалом поскакали по дорозі на Бетюн.
XXXI. Монастир кармеліток у Бетюні
Нерідко великим злочинцям, мовби за велінням долі, до певного часу щастить долати всі перепони й уникати всіх небезпек. Та зрештою провидіння, втомившися, кладе край їхній бісівській удачі. Так було і з міледі. Їй пощастило проскочити між сторожовими кораблями обох держав і благополучно прибути до Булоні.
Висаджуючись у Портсмуті, міледі сказала, що вона англійка, яка покинула Ла-Рошель через переслідування французів. Висаджуючись після дводенної морської подорожі в Булоні, вона вдала з себе француженку, якій англійці з ненависті до Франції чинили утиски в Портсмуті.
До того ж, міледі мала одне з найнадійніших пропускних свідоцтв: вроду, вельможний вигляд і щедрість, з якою вона роздавала пістолі. Звільнена, завдяки привітній усмішці й вишуканим манерам, підстаркуватим начальником порту (він навіть поцілував їй руку) від усіх необхідних формальностей, міледі пробула в Булоні рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб надіслати поштою такого листа:
"Його високопреосвященству монсеньйору[246] кардиналові де Рішельє, в табір під Ла-Рошеллю.
Монсеньйоре, хай ваше високопреосвященство не хвилюється: його світлість герцог Бекінгем ніколи більше не прибуде до Франції.
Булонь, увечері 25 серпня.
Міледі де ***.
P. S. На бажання вашого високопреосвященства я іду до монастиря кармеліток у Бетюні, де чекатиму на ваші розпорядження".
Того ж таки вечора міледі виїхала з Булоні. Ніч застала її в дорозі; вона переночувала в заїзді. О п'ятій годині ранку міледі рушила далі й через три години була вже в Бетюні.
Розпитавшися, де міститься монастир кармеліток, вона відразу ж поїхала туди.
Назустріч їй вийшла абатиса; міледі віддала їй наказ кардинала. Абатиса звеліла приготувати гості кімнату й нагодувати її сніданком.
Усе минуле вже встигло стертися з пам'яті міледі, і, звертаючи погляд у майбутнє, вона бачила перед собою тільки знаки високої прихильності кардинала, якому так щасливо прислужилася, ні в чому не заплямувавши його імені в цій кривавій справі.
Щораз нові пристрасті, які вирували в ній, робили життя міледі схожим на ті хмари, що, пливучи по небу й відбиваючи то блакить, то полум'я, а то й непроникну темінь бурі, лишають по собі на землі тільки руїни та смерть.
Після сніданку абатиса прийшла до міледі з візитом. У монастирі мало розваг, і добрій паніматці не терпілося ближче познайомитися з новою гостею.
Міледі хотіла сподобатись абатисі, що, звичайно, було неважко для такої розумної й гарної жінки. Вона була напрочуд люб'язною й таки досягла свого, зачарувавши паніматку цікавою розмовою та лагідністю, якою було сповнене все її єство.
Абатиса, особа вельможного походження, над усе любила розповіді про придворні інтриги, які так рідко доходили до віддалених куточків королівства; особливо ж важко було пройти тим чуткам крізь високі монастирські мури, перед порогом яких мала згинути мирська суєта.
Міледі ж, навпаки, була чудово обізнана з усіма аристократичними інтригами, серед яких вона постійно жила протягом останніх п'яти чи шести років.