мало що спаде на думку.
– Сестро, – сказав Максимільян, намагаючись допомогти графові Монте-Крісто, – певне, наш гість має рацію. Згадай, що нам так часто казав батько: не англієць приніс нам це щастя.
Граф Монте-Крісто здригнувся.
– Ваш батько, пане Моррелю, казав вам?.. – жваво вигукнув він.
– Мій батько розглядав цю подію як диво. Мій батько вірив, що наш добродійник встав із домовини. То була така зворушлива віра, що я не хотів убивати її в його шляхетному серці! Так часто замислювався він, повторюючи ім'я любого запропащого друга! І на порозі смерті, коли близькість вічності надала його думкам якогось потойбічного осяяння, те припущення переросло у певність, і останні слова, що їх він виголосив умираючи, були: "Максимільяне, то був Едмон Дантес!".
Від тих слів граф Монте-Крісто зблід іще дужче. Уся кров припливла до його серця, він і слова не зміг промовити вже; глянув на годинника, наче згадавши про час, узяв капелюха, якось раптово і збентежено попрощався з панею Ербо і потиснув долоні Емманюелеві й Максимільянові.
– Пані, – сказав він, – дозвольте мені деколи відвідувати вас. Мені добре у вашій родині, і я вдячний вам за те, як ви прийняли мене, тому що у вас я вперше забув про час.
І хутко вийшов.
– Дивний він чоловік, цей граф Монте-Крісто, – сказав Емманюель.
– Авжеж, – відказав Максимільян, – та мені здається, у нього золоте серце, і я певен, що ми сподобалися йому.
– Голос його промкнувся у самісіньке моє серденько, – сказала Жюлі, – і мені навіть здалося, буцім я чую його не вперше.
ХІІІ. Пірам і Фісба
Поминувши дві третини передмістя Сент-Оноре, можна побачити позаду прегарної кам'яниці, що вирізняється навіть поміж розкішними будинками цього кварталу, чималий сад; його густі каштани височать над величезними, майже фортечними мурами, кожної весни гублячи свої білі й рожеві квіти у дві великі камінні вази, що стоять на квадратних стовпах, у які вмуровані залізні ґрати епохи Людовика ХІІІ.
Хоч у тих вазах ростуть пречудові герані, що хилять під вітром свої шарлатові квіти і краплисте листя, тим величним входом не користуються від тієї вже давньої пори, коли власники кам'яниці вирішили собі лишити тільки дім, обсаджений деревами, двір із виходом у передмістя і сад, обгороджений ґратами, за якими передніше був прегарний горóд, що належав до того ж таки маєтку. Та з'явився демон спекуляції, запланував біля городу вулицю, що мала скласти конкуренцію величезній паризькій артерії, яка прозивається передмістям Сент-Оноре. І оскільки та нова вулиця, що здобула назву завдяки залізній табличці ще до свого народження, мала забудуватися, то горóд продали.
Та коли йдеться про спекуляцію, людина крутить, а Господь розкручує: вже охрещена вулиця померла ще в колисці. Покупцеві городу, що заплатив за нього кругленьку суму, не пощастило перепродати його за бажані грошенята, тож він мусив чекати зростання ціни, що раніше чи пізніше мало щедро винагородити його за втрачені гроші й марно вкладений капітал, а поки що він обмежився тим, що здав ділянку в оренду городникам за п'ятсот франків щорічно.
У такий спосіб він здобував од своїх грошенят лише піввідсотка, що замало як на нинішню пору, коли багато хто має по п'ятдесят відсотків зиску та ще й скаржиться, що гроші приносять убогий прибуток.
Хоч як воно там було, садові ворота, що колись виходили у город, зачинені, і завіси їхні точить іржа, ще й надто: щоб нікчеми-городники не паплюжили своїми плебейськими поглядами внутрішність шляхетського саду, ворота на шість футів од землі забили дошками. Щоправда, дошки не так щільно поприбивали одна коло одної, щоб не можна було хутенько зиркнути у шпарину, та той маєток – поважний маєток, тож нескромних поглядів йому нема чого боятися.
У тому городі замість капусти, моркви, редиски, гороху і динь росте висока люцерна – єдине свідчення про те, що хтось іще пам'ятає про цю пустельну місцину. Низенька хвіртка, що виходить на заплановану вулицю, служить входом у ту оточену мурами ділянку, яку орендарі нещодавно покинули через її неродючість, тож уже з тиждень замість колишнього піввідсотка вона не дає нічогісінько.
Із боку кам'яниці над огорожею схиляються вже згадані нами каштани, що не заважає й іншим деревам із пишним квіттям та листям простягати поміж ними свої гілляки, що теж прагнуть повітря. В одному закуті, де крізь густе листя ще промикається світло, широкий кам'яний ослін і декілька садових стільців свідчать про місце зустрічей чи улюблений притулок когось із мешканців кам'яниці, що розташована кроків за сто відтіля й ледве мріє у зелених хащах. Одне слово, вибір цього куточка для усамітнення пояснюється і його недоступністю для сонячного проміння, і неодмінною прохолодою, переповненою пташиним щебетанням, що стоїть навіть спекотними літніми днями, та ще й віддаленістю і від хати, і від вулиці, тобто від ділових клопотів і гамору.
Надвечір однієї найспекотнішої днини, подарованої парижанам цієї весни, на тому камінному ослоні лежала книжка, парасолька, кошичок для шиття і батистова хустинка, яку вже почали гаптувати, а недалечко від ослона, біля забитих дошками воріт, нагнувшись до шпарини, стояла дівчина, що дивилася у знайомий нам порожній город.
Майже тієї миті тихенько відчинилася хвіртка на город, і ввійшов мужній на вигляд молодик у блузі із сирового полотна й оксамитовому картузі, хоч із тим простакуватим виглядом трохи не узгоджувалася густа темна чуприна, охайні вуса та борода; квапливо кинувши поглядом доокруж, щоб упевнитися, що ніхто за ним не стежить, він зачинив хвіртку і хутко попрямував до воріт.
Угледівши того, кого вона очікувала, та, либонь, не в такому костюмі, дівчина перелякано відсахнулася.
Та прибулець метким поглядом закоханого встиг помітити крізь шпарини огорожі, як у саду майнула біла сукня і довгий блакитний пояс. Він підбіг до воріт і притулився вустами до шпарини.
– Не бійтеся, Валентино, – сказав він, – це я.
Дівчина підійшла ближче.
– Чому так пізно прийшли ви сьогодні? – запитала вона. – Ви ж знаєте, що незабаром обід і що мені знадобиться чимало дипломатії та обережності, щоб відкараскатися від мачухи, яка пантрує за кожним моїм кроком, від покоївки, що шпигує за мною, від брата, що набридає мені, і прийти сюди з моєю роботою, – боюся, не швидко я закінчу її. А коли ви поясните мені, чому затрималися, то скажіть іще, що означає це вбрання, адже через нього я спершу навіть не впізнала вас.
– Люба Валентино, – відказав молодик, – ви такі недосяжні для мого кохання, що я не зважуюся навіть казати вам про нього, і все-таки коли я вас бачу, я не можу втерпіти і не сказати, що я обожнюю вас. І відлуння моїх слів тішить потім мене в розлуці з вами. А тепер дякую вам за цю догану, вона чарівна, вона свідчить про те, що ви, я не зважуюся цього сказати, чекали на мене, що ви думали про мене. Ви хочете знати, чому я запізнився й чому на мені таке вбрання? Я зараз скажу вам це і, сподіваюся, ви мені вибачите: я обрав собі ремесло.
– Ремесло!.. Що ви маєте на увазі, Максимільяне? Невже ми з вами такі щасливі вже, щоб жартувати з того, що так близько стосується нас?
– Боронь Боже, жартувати з того, що для мене дорожче від життя, – сказав юнак, – та я стомився вештатися полями і перелазити через огорожі й мене серйозно лякала думка про те, що ваш батько віддасть мене до суду як злодія – це зганьбило б усю французьку армію! – і заразом я остерігаюся, що постійна присутність капітана спагі в цій місцевості, де немає навіть маленької фортеці в облозі й жодного форту, що потребує захисту, може збудити підозри. Тому я зробився городником і вбрався як належить для цього звання.
– Божевілля, та й годі!
– Навпаки, я вважаю, що це найрозумніший учинок в усьому моєму житті, адже так ми будемо в цілковитій безпеці.
– Поясніть урешті, в чім же річ.
– Та будь ласка! Я пішов до власника цієї ділянки; термін угоди з переднішим орендарем уже вибіг, і я сам його винайняв. Уся ця люцерна тепер належить мені, тож ніщо не заважає побудувати в цій траві курінь і жити за кілька кроків од вас! Я щасливий, я не в змозі стримати радість мою! І подумайте, Валентино, усе це можна придбати за гроші. Неймовірно, правда ж? Усе це блаженство, щастя, радість, що за них віддав би я десять років мого життя, коштують мені – ось вгадайте, скільки? – п'ятсот франків щорічно з виплатою третинами! Тож, як бачите, мені нема чого боятися. Я тут удома, я можу поставити драбину під муром, дивитися у ваш сад і, не остерігаючись жодних патрулів, маю право балакати з вами про моє кохання, якщо тільки ваша гордість не обуриться з того, що слова ці линуть із вуст убогого поденника у блузі та картузі.
Із радісного подиву Валентина зойкнула, а потім зненацька, наче заздрісна хмарина неждано затьмарила сонячний промінь, що засяяв у її серденьку, вона засмучено мовила:
– Тепер ми матимемо забагато свободи, Максимільяне. Боюся, що наше щастя – спокуса, і якщо ми уживатимемо на зле нашу безпеку, вона погубить нас.
– Як можете ви казати таке! Адже відтоді, як запізнався я з вами, щодня засвідчую я вам, що всі мої думки і самісіньке моє життя підпорядкував я вашому життю й вашим помислам. Що допомогло вам довіритися мені? Моя честь. Правда ж? Ви сказали мені, що вас тривожить незрозуміле передчуття небезпеки, яка загрожує вам, і я запропонував вам мою допомогу і відданість, не вимагаючи від вас ніякої винагороди, крім щастя служити вам. Хіба відтоді я бодай словом, бодай однісіньким знаком дав вам привід шкодувати за тим, що ви обрали мене з-поміж усіх тих, що були б щасливі оддати за вас життя?
Ви сказали мені, бідолашко, що заручені з паном Д'Епіне, що шлюб той накинув ваш батько, тож він неминучий, бо ухвали пана де Вільфора незворотні. То й що, я залишаюся в тіні, завдавши усі надії не на мою волю, не на вашу, а на час, на долю, на Бога... а тим часом ви кохаєте мене, Валентино, жалієте мене, і ви сказали мені про це; дякую вам за ці неоціненні слова і прошу тільки про те, щоб ви бодай інколи повторювали їх мені, це додасть мені снаги не про інше й не думати.
– Оце й додало вам сміливості, Максимільяне, це зробило моє життя і радісним, і нещасним.