Ми пообідали разом. По обіді Агнес сіла поруч із батьком, як і колись, і налила йому вина. Він пив стільки, скільки вона наливала йому – і не більше, як слухняна дитина, – а коли сутеніло, ми втрьох сіли біля вікна. Коли майже зовсім стемніло, він ліг на канапу, і Агнес схилилася над ним, поправляючи подушку, а коли вона повернулася до вікна, то навіть у пітьмі помітив я сльози, що блищали на її очах.
Ні, ніколи не зможу я забути цю милу дівчину, її любов, її красу! Скромність і делікатність заважали їй бути багатослівною, але вона сповнила моє серце такими добрими намірами, так зміцнила своїм прикладом мою слабку натуру, що я твердо певен: все невеличке добро, яке я тільки зробив, всі біди, яких я уникнув, – все це спромігся я вчинити тільки завдяки їй.
А як розмовляла вона зі мною про Дору, сидячи в сутінках біля вікна; як слухала вона мої похвали коханій; як сама хвалила її; і навколо маленької ніжної фігури моєї нареченої почало випромінюватися чисте сяйво Агнес, яке зробило для мене Дору ще дорогоціннішою і невиннішою! О, Агнес, сестро моєї юності, якби я знав тоді те, про що довідався тільки через багато, багато часу!
Вийшовши на вулицю, зустрів я жебрака. Я підвів голову вгору, до її вікна, згадав її спокійні прозорі очі і здригнувся від голосу жебрака, що звучав, наче відгомін тих слів, які я чув уже вранці:
– Сліпий! Сліпий! Сліпий!
ХІХ. Ентузіазм
Наступний день я почав знову з купання в римській лазні, а потім вирушив до Гайгета. Я вже не журився. Я вже не боявся подертого пальта і не сумував за баскими кониками. Недавнє наше нещастя бачив я в цілком новому світлі. Ось що мені слід робити – показати моїй бабусі, що її благодіяння щодо мене не були витрачені на нечуйний і невдячний об'єкт. Ось що мені слід робити – обернути болісне навчання своїх юних років на користь рішучої та стійкої роботи. Ось що мені слід робити – взяти сокиру дроворуба в руки і прочистити собі шлях через ліс труднощів, зрубуючи дерева направо і наліво, аж доки я не дістануся до Дори, і якщо судити зі швидкості моїх кроків, то я дуже стрімко наближався до своєї мети.
Коли я ступив на знайомий гайгетський шлях, яким колись поспішав тільки до втіхи, а не до діла, то мені здавалося, що все моє життя відтоді докорінно змінилося. Але це мене не збентежило. З новим життям прийшла нова мета і нові наміри. Тяжка робота – неоціненна нагорода. Дора була нагородою. І її треба було завоювати.
Мене охопив такий ентузіазм, що я справді почав шкодувати, чому пальто моє ще не подерлось. Я прагнув рубати дерева в лісі труднощів і на ділі довести свою міць. Побачивши на шляху старого каменяра в дротяних окулярах, я мало не попросив його позичити мені свій молот, щоб негайно почати пробивати в граніті стежку до Дори. Я так захекався, що відчував, ніби вже заробляю – і чимало. Побачивши невеличкий котедж, що здавався в найм, я зайшов туди і дбайливо оглянув його, бо вважав необхідним якнайшвидше стати чоловіком практичним. Будиночок був цілком зручний для мене і Дори, перед будинком був маленький садок, де Джіп зможе гасати і гавкати через огорожу на бродячих торгівців, а також велика кімната нагорі для моєї бабусі. Вийшов я звідти ще швидше, ніж увійшов, і помчав до Гайгета так швидко, що дістався туди на годину раніше обумовленого часу. Щоб набрати людського вигляду, в якому пристойно було б з'явитись у гості, я мусив трохи погуляти і прохолонути.
Вживши цих необхідних підготовчих заходів, я насамперед заходився шукати будинок доктора. Мій старий учитель мешкав не в тій частині Гайгета, де була садиба місіс Стірфорс, а саме на протилежному боці цього містечка. Довідавшись про це, я все ж таки не зміг не піддатися спокусі підійти до будинку місіс Стірфорс і зазирнути через садовий паркан. Вікна кімнати мого колишнього друга були щільно зачинені. Двері до оранжереї були широко розкриті, а Роза Дартль з непокритою головою походжала рвучкими кроками по вкритій гравієм стежці. Вона нагадала мені дикого звіра, який нидіє в неволі на ланцюгу і не може розірвати його.
Тихо повернув я назад, шкодуючи вже, що підійшов сюди, і спокійно погуляв до десятої години. Тоді там не було церкви з тонким шпилем, яка стоїть тепер на горбі, на тому місці стояла стара будівля з червоної цегли, а в ній містилася школа – чудовий будинок, куди так приємно було ходити вчитися.
Нарешті я наблизився до котеджу доктора. То була гарненька садиба, на яку він, мабуть, витратив трохи грошей, як можна було судити зі свіжих добудов і слідів нещодавнього ремонту. Він гуляв у саду, в своїх гетрах, у всьому своєму незмінному туалеті, немовби продовжуючи прогулянки років мого учнівства. З ним були і його старі товариші: тобто довкола росли високі дерева, а в траві походжали два чи три граки, поглядаючи на нього уважно, немовби кентерберійські граки написали вже своїм гайгетським співбратам про звички дивного доктора.
Знаючи, що безнадійно було б намагатися привернути його увагу на такій віддалі, я наважився відчинити хвіртку і піти слідом за ним, чекаючи, коли він обернеться. Обернувшись і наблизившись до мене, він кілька секунд замислено дивився мені в лице, явно думаючи про щось інше; а потім його миле обличчя осяяла приємна усмішка, і він схопив мене за обидві руки.
– Ого, мій любий Копперфілде, – сказав доктор, – ви вже справжній чоловік! Як почуваєтеся? Дуже приємно побачити вас. Мій любий Копперфілде, як же ви погарнішали! Ви прямо-таки... ах, боже мій!
Я висловив сподівання, що він і місіс Стронг перебувають у доброму здоров'ї.
– О, ще б пак! – відповів доктор. – Енні почувається цілком добре і зрадіє, побачивши вас. Ви завжди були її улюбленцем. Вона це сказала вчора ввечері, коли я показав їй вашого листа. І... так, напевно... ви пригадуєте містера Джека Мелдона, Копперфілде?
– Безперечно, сер.
– Авжеж, напевно. І він теж почувається добре.
– Хіба він повернувся, сер? – поцікавився я.
– З Індії? – перепитав доктор. – Так. Містер Джек Мелдон не міг знести клімату, мій любий. Місіс Марклгем... ви не забули місіс Марклгем?
Забути Старого Солдата! І за такий короткий час!
– Місіс Марклгем, – вів далі доктор, – дуже побивалася за ним, бідолашна. Отже, ми виписали його додому і купили йому патент на маленьку посаду, яка значно більше пасує до його смаків і звичаїв.
Я досить добре знав містера Джека Мелдона, щоб зрозуміти з цих слів, що та посада потребувала небагато праці і давала чималенький прибуток. Доктор, походжаючи по моріжку, спершись рукою на моє плече і заохочуючи мене своєю доброю усмішкою, казав далі:
– А тепер, мій любий Копперфілде, поговорімо про вашу пропозицію. Мені це дуже приємно. Я маю, напевно, дякувати вам, але хіба ви не можете знайти собі кращої посади? Ви ж були першим учнем у мене. У вас безліч здібностей. Ви заклали фундамент, на якому можна спорудити прекрасну будівлю, хіба не шкода вам присвятити весну свого життя такій нікчемній справі, яку я можу вам запропонувати?
Я знову почервонів і надто пихато, боюсь, почав наполягати на своєму проханні, водночас я нагадав докторові, що в мене вже є професія.
– Гаразд, гаразд, – сказав доктор, – це слушно. Безперечно, якщо у вас є професія, і ви вивчаєте її, то це інша річ. Але, мій добрий юний друже, чи не замало вам буде сімдесяти фунтів стерлінгів на рік?
– Це подвоює наші прибутки, докторе Стронг! – сказав я.
– Боже мій! – відповів доктор. – Подумати тільки! Але я не хочу сказати, що ця сума обмежуватиметься сімдесятьма фунтами на рік, я бо завжди мав намір надавати юному другові, який допомагатиме мені, також певну премію. Безсумнівно, – сказав доктор, все ще спираючись на моє плече. – Я завжди брав до уваги річну премію.
– Мій любий учителю, – відповів я. – Я вдячний вам за все, що ви вже зробили для мене, значно більше, ніж можу це висловити...
– Ні, ні, – обірвав мою мову доктор. – Вибачте.
– Якщо вам підійде мій вільний час, тобто ранки і вечори, і ви вважатимете це вартим сімдесяти фунтів на рік, то ви зробите мені таку послугу, що й сказати не можна.
– Боже мій! – наївно повторив доктор. – Подумати тільки, що така дрібниця може здатися такою значною річчю. Ах, боже мій! Але якщо ви знайдете собі кращу посаду, то підете від мене? Даєте слово? – доктор завжди покладався на слово честі своїх учнів.
– Даю вам слово, сер, – відповів я за нашим давнім шкільним звичаєм.
– Ну, хай буде так, – сказав доктор, ляскаючи мене по плечу та все ще спираючись на мене.
Впродовж усієї розмови ми походжали по моріжку.
– І мені буде в двадцять разів приємніше, сер, – пустився я в невеличкі, смію сказати, цілком невинні, лестощі, – коли мені доведеться працювати над словником.
Доктор зупинився, посміхнувся, знову поляскав мене по плечу, радо вигукнув, немовби я заглянув у найзаповітніші глибини людської хитрості:
– Мій любий юний друже, ви вгадали! Ми справді працюватимемо над словником.
Як воно могло бути інакше? Його кишені були наповнені словником так само, як і його голова. Він стирчав з нього навсібіч. Він розповів мені, що після відставки праця його посувається вперед чудово; і ніщо не може бути зручніше, ніж робота вранці і ввечері, бо вдень він звик гуляти і міркувати. Папери його в деякому безладі, бо містер Джек Мелдон нещодавно спробував виконувати обов'язки його секретаря, хоч і не зовсім звик до такої роботи; але ми маємо незабаром виправити все і плавно рушити вперед. Згодом, почавши роботу, я побачив, що містер Джек Мелдон спромігся нашкодити більше, ніж я очікував; він не тільки присвятив себе виробленню безлічі помилок, а й намалював на докторових рукописах таку силу-силенну солдатиків і дамських голівок, що я часто потрапляв у справжні лабіринти.
Доктор дуже радів перспективі нашої спільної праці, і ми вирішили почати наступного ранку о сьомій годині. Ми вирішили працювати по дві години щоранку і по дві-три години щовечора, за винятком субот, коли я мав відпочивати. У неділю, звичайна річ, я мав також відпочивати, і це здалося мені дуже легкими умовами.
Дійшовши обопільної згоди, я на запрошення доктора завітав до їхнього дому – побачитися з місіс Стронг. Ми знайшли її в новому докторовому кабінеті; вона змітала пил з книжок – нікому іншому доктор не дозволяв торкатися цих своїх святинь.
Заради мене вони відклали сніданок, і ми разом сіли до столу.