Патріку, не впускайте нікого: о, я так і не дізнаюсь, що вона наказала мені передати! Боже мій, я вмираю!
І герцог знепритомнів.
Тим часом лорд Вінтер, посланці Ла-Рошелі, начальник експедиційних військ та офіцери почту Бекінгема поспішили до його кімнати. Звідусюди лунали розпачливі зойки, голосний плач. Незабаром сумна звістка рознеслася по всьому місту. Гарматний постріл сповістив: сталося щось важливе й несподіване.
Лорд Вінтер рвав на собі волосся.
— Запізнився на одну хвилину! — стогнав він. — На одну лиш хвилину! О Боже, Боже, яке нещастя!
Справді, о сьомій годині ранку йому доповіли, що під одним з вікон замку висить мотузяна драбина. Він кинувся до кімнати міледі й побачив, що вона порожня, вікно розчинене, а прути ґрат перепиляні. Пригадавши застереження Д'Артаньяна, передане його гінцем, лорд Вінтер затремтів од страху за герцога, побіг до стайні, скочив на незасідланого коня, щодуху помчав до адміралтейства, кинув коня на подвір'ї, пробіг сходами і, як ми вже казали, зустрівся на верхній сходинці з Фелтоном.
А втім, герцог був іще живий: він прийшов до тями, розплющив очі, і серця всіх, хто оточував його, сповнилися надією.
— Панове, — сказав Бекінгем, — залиште мене з Патріком і Ля Портом… А, це ви, Вінтере! Сьогодні вранці ви прислали до мене якогось дивного шаленця. Гляньте, що він зі мною зробив!
— О мілорде! — вигукнув барон. — Я ніколи собі цього не пробачу…
— І зробиш помилку, мій любий Вінтере, — мовив Бекінгем, простягаючи йому руку. — Я не знаю жодної людини, яка заслуговувала б на те, щоб хтось оплакував її все життя. А тепер залиш нас, прошу тебе.
Барон, ридаючи, вийшов.
У кімнаті лишилися тільки герцог, Ля Порт і Патрік.
Лікар іще не прибув, хоч по нього давно вже послали.
— Ви житимете, мілорде, ви житимете, — повторював, стоячи на колінах перед канапою, вірний слуга Анни Австрійської.
— Що вона мені пише? — ледве чутно спитав Бекінгем. Стікаючи кров'ю, він тамував нестерпний біль, аби тільки говорити про ту, кого він кохав. — Що вона мені пише? Прочитай мені її листа.
— О мілорде! — вигукнув Ля Порт.
— Слухай мене, Ля Порте; хіба ти не бачиш, що я не можу гаяти часу?
Ля Порт зламав печатку й підніс листа до очей герцога. Та марно Бекінгем силкувався розібрати написане.
— Читай-бо, — наказав він, — читай! Я вже не бачу нічого. Читай! За хвилину я, може, нічого вже не чутиму й помру, не дізнавшись, що вона мені написала.
Ля Порт підкорився. Він прочитав:
"Мілорде,
я стільки вистраждала через Вас і задля Вас відтоді, як знаю Вас, що в ім'я цього благаю: припиніть Ваші військові приготування проти Франції й покладіть край війні, про яку вголос говорять, що релігія — Її видима причина, а пошепки твердять, що справжня її причина — Ваше кохання до мене. Ця війна може спричинитися до катастрофічних наслідків не тільки для Франції та Англії, а й принести велике нещастя Вам, мілорде, що зробить мене навіки невтішною.
Бережіть своє життя, якому загрожує небезпека і яке стане для мене ще дорожчим з тієї хвилини, коли я не буду примушена бачити в Вас ворога.
Прихильна до Вас
Анна".
Бекінгем зібрався на силах, щоб вислухати лист до кінця. Потім, коли лист був прочитаний, герцог спитав тоном гіркого розчарування:
— Невже вам нічого передати мені на словах, Ля Порте?
— Ваша світлосте, королева доручила сказати, щоб ви стереглися, бо її попередили — вас хочуть убити.
— І це все, це все? — нетерпеливо мовив Бекінгем.
— Вона ще доручила мені сказати, що, як і раніше, кохає вас.
— О, слава Богові! — вигукнув Бекінгем. — Отже, моя смерть не буде для неї байдужою!..
Ля Порт заливався сльозами.
— Патріку, — сказав герцог, — принесіть скриньку, в якій лежали діамантові підвіски.
Патрік приніс скриньку, і Ля Порт упізнав її — це була скринька королеви.
— А тепер білий атласний мішечок, на якому перлами вигаптуваний її вензель.
Патрік виконав і цей наказ.
— Візьміть, Ля Порте, — мовив Бекінгем, — ось єдині знаки прихильності, які я мав од неї: скринька і ці два листи. Ви віддасте їх її величності; і, як останню згадку про мене… — він очима пошукав навколо себе якусь коштовну річ, — приєднайте до них…
Він знову став шукати щось поглядом, але його затьмарені близькою смертю очі розгледіли тільки закривавлений ніж, який випав з рук Фелтона.
— Приєднайте цей ніж, — сказав герцог, стискаючи руку Ля Порта.
В Бекінгема ще стало сили покласти в скриньку мішечок і ніж: але він знаком показав Ля Портові, що не може більше говорити. Потім він судорожно затремтів і впав з канапи на паркет.
Патрік закричав.
Бекінгем ще хотів осміхнутися, але смерть зупинила його думку. На обличчі його застиг вираз останнього прощання.
Тут до кімнати вбіг лікар герцога. Він був уже на адміральському кораблі, і по нього довелося посилати аж туди.
Лікар підійшов до герцога, взяв його руку, подержав і опустив.
— Усе марно, — сказав він, — герцог помер.
— Помер, помер! — відчайдушно закричав Патрік.
На цей крик усі знову збіглися до кімнати, розгублені та збуджені.
Лорд Вінтер кинувся до Фелтона, якого солдати стерегли на терасі палацу.
— Негіднику! — сказав він молодому офіцерові, до якого після смерті Бекінгема повернулися звичний його спокій і рівновага. — Негіднику! Що ти наробив?
— Я помстився за себе, — відповів Фелтон.
— За себе! — повторив барон. — Скажи краще, що ти прислужився знаряддям цієї проклятої жінки! Та присягаюсь тобі: цей її злочин буде останнім.
— Я вас не розумію, — спокійно відповів Фелтон, — і не знаю, про кого ви кажете, мілорде. Я вбив пана Бекінгема за те, що він двічі відхилив ваше прохання призначити мене капітаном; я покарав його за несправедливість — тільки й того.
Вінтер приголомшено дивився на солдатів, які зв'язували Фелтона, і не знав, що й подумати про таку душевну черствість.
Одна тільки думка тьмарила незворушне чоло Фелтона. Щоразу, коли до нього долинав якийсь гомін, наївному пуританинові здавалося, що це кроки й голос міледі, яка прибігла кинутися до нього в обійми, визнати свою провину й загинути разом з ним.
Та ось, звернувши погляд на море, він побачив удалині ледь помітну цятку й здригнувся. Орлиним зором моряка молодий офіцер розгледів те, що комусь іншому здалося б із такої відстані чайкою на бурхливих хвилях: вітрило шхуни, яка пливла до берегів Франції.
Фелтон зблід і підніс руку до серця: він збагнув усю глибину зрадництва міледі.
— Прошу вас про останню ласку, мілорде! — мовив він до барона.
— Про яку? — спитав лорд Вінтер.
— Скажіть, котра година. Барон глянув на годинника.
— За десять хвилин дев'ята, — відповів він.
Міледі на півтори години прискорила свій від'їзд; почувши гарматний постріл, що сповіщав про фатальну подію, вона одразу ж наказала підняти якір.
Шхуна пливла під ясним блакитним небом уже далеко від берега.
— Така була воля Божа, — мовив Фелтон з покірливістю фанатика, не в силі проте відвести очей від суденця, на борту якого, здавалося йому, він бачить білу постать тієї, задля кого мав тепер піти на смерть.
Вінтер простежив за поглядом Фелтона, допитливо глянув на його страдницьке обличчя і все зрозумів.
— Спочатку тебе скарають самого, негіднику, — сказав він Фелтонові, який, не відриваючи погляду від моря, покірливо рушив за солдатами. — Але присягаюсь пам'яттю мого брата, якого я так щиро любив, що твоїй спільниці теж не врятуватися!
Фелтон похнюпився, не обізвавшись і словом. Що ж до лорда Вінтера, то він бігцем спустився по сходах і квапливо подався до гавані.
XXX. У Франції
Коли англійському королю Карлові І доповіли про смерть Бекінгема, він передусім подумав, як би зарадити тому, щоб ця страшна звістка зовсім не збентежила ла-рошель-ців. Отож він спробував, як пише в своїх "Мемуарах" Рішельє, приховувати від них новину якомога довше: наказав закрити всі гавані свого королівства й ретельно стежити за тим, щоб жоден корабель не вийшов у море, аж поки військо, яке споряджав Бекінгем, не вирушить під Ла-Рошель. За відправкою війська король узявся наглядати сам.
Він довів суворість цієї заборони до того, що навіть затримав в Англії данських послів, які вже відбули прощальну аудієнцію, і постійного представника Голландії, який мав супроводити до Фліссингена ост-індські кораблі[241], що їх Карл І повернув Сполученим Нідерландам[242].
Та оскільки цей наказ він оддав тільки через п'ять годин після трагічної події, тобто о другій годині пополудні, то два кораблі встигли все-таки вийти з гавані. На одному з них, як ми знаємо, пливла міледі, котра вже здогадувалась про те, що сталося, і остаточно переконалась у справедливості своїх припущень, побачивши, як на щоглі адміральського корабля затріпотів чорний прапор.
Що ж до другого корабля, то про те, як він відплив і хто був на ньому, ми розповімо трохи згодом.
А втім, у таборі під Ла-Рошеллю за цей час не сталося нічого нового. Тільки король, який завжди страшенно нудьгував, а в таборі, слід гадати, нудьгував іще більше, вирішив поїхати інкогніто до Сен-Жермена на день святого Людовіка й доручив кардиналові спорядити йому ескорт[243] лише з двадцятьох мушкетерів. Кардинал, якому іноді також передавалась нудьга короля, залюбки надав цю відпустку своєму можновладному помічникові; той обіцяв повернутися не пізніше п'ятнадцятого вересня.
Поставлений до відома його високопреосвященством, пан де Тревіль негайно зібрався в дорогу і, знаючи, що його друзям, з невідомих йому причин, дуже хочеться, а точніше, конче треба побувати в Парижі, включив їх до королівського ескорту.
Наші мушкетери дізналися про цю новину за чверть години після пана де Тревіля, бо він саме їм першим сповістив про неї. Ось коли Д'Артаньян зміг нарешті повною мірою оцінити милість кардинала, який таки дозволив йому надіти мушкетерський плащ. Якби не ця обставина, юнакові довелося б залишатися в таборі, і друзі поїхали б без нього.
Нема чого й казати, що цю нетерплячку повернутись до Парижа викликала в них небезпека, яка загрожувала пані Бонасьє, коли б вона зустрілася в Бетюнському монастирі зі своїм смертельним ворогом — міледі. Тому, як ми вже знаємо, Араміс негайно написав листа до Тура тій самій білошвейці Марі Мішон, що мала такі впливові знайомства, й попросив її дістати в королеви дозвіл на звільнення пані Бонасьє з монастиря та на її від'їзд до Лотарингії або до Бельгії.