Всі ці речі, вже не придатні для домашнього господарства, складав тут начальник вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які надибавши на цю купу, зовсім отетеріють, а діти в школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.
Поручник Дуб задивився на цю річ, і йому залишалося тільки констатувати, що це справді один з отих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.
На всіх це справило величезне враження, а що поручник Дуб мовчав, то знову заговорив Швейк:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, одного разу ось із таким горщиком трапилася сміховинна пригода на Подебрадському курорті. Про це оповідали у нас у шинку на Виноградах. Саме тоді в Подебрадах почав виходити журнальчик "Незалежність", його видавав подебрадський аптекар. А редактором зробили такого собі Ладіслава Гаєка з Домажлиць. Той пан аптекар, щоб не збрехати, був великий дивак. Він збирав старі горщики та інші дрібні речі й зібрав просто-таки цілий музей. Одного разу той Гаєк Домажлицький запросив у гості до Подебрадського курорту свого приятеля, що також писав до газет. Ну, вони обидва добре нажлуктилися, бо цілий тиждень не бачились. І той йому обіцяв, що за частування напише "філітон" до "Незалежності", тобто до цього незалежного журналу, від якого він залежав. І написав "філітон" про одного колекціонера, який у піску на березі Лаби знайшов старий емальований нічний горщик і, гадаючи, що це шолом святого Вацлава, наробив з ним такого галасу, що подивитися на той шолом прибув єпископ Брініх з Градця з процесією і з корогвами. Подебрадський аптекар вирішив, що це натяк на нього, і подав на Гаєка в суд.
Поручник Дуб з насолодою скинув би Швейка туди вниз, але опанував себе і загорлав на всіх:
— Годі вам гав ловити! Ви мене ще не знаєте, але горе вам, якщо мене пізнаєте.
А ви, Швейку, залишіться тут, — погрозливо сказав Дуб, коли Швейк намірився з іншими йти до вагона.
Вони залишилися віч-на-віч. Поручник Дуб обмірковував, що б йому такого страшного сказати, але Швейк випередив його:
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, добре, якби така погода протрималася.
Вдень не дуже гаряче, а вночі теж вельми приємно, так що це найзручніша пора воювати.
Поручник Дуб видобув револьвер і спитав:
— Знаєш, що це таке?
— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, знаю. Пан обер-лейтенант Лукаш має якраз такий самий.
— Так ти, голодранцю, запам'ятай, — поважно із гідністю сказав поручник Дуб, засовуючи назад револьвер, — що з тобою могло б трапитися щось дуже неприємне, коли б ти вів далі свою пропаганду.
Поручник Дуб обернувся і пішов, повторюючи про себе: "Це я йому дуже добре сказав: пропаганду. Так, пропаганду!"
Раніш ніж улізти до свого вагона, Швейк ще хвилину прогулювався, буркочучи собі під ніс:
— Куди ж мені його зарахувати?
І чим далі, тим ясніше в свідомості Швейка виникала назва "півпердун".
У військовому лексиконі слово "пердун" віддавна дуже охоче вживалося, і цією почесною назвою нарікали головним чином полковників або літніх капітанів і майорів. Це було вищим ступенем уживаного назвиська "паршивий дідок". Без цього епітета слово "дідок" було ласкавою назвою старого полковника або майора, який багато горлав, але любив вояків і боронив їх у суперечках з іншими полками, особливо коли йшлося про чужі патрулі, які витягали його солдатів з шиночків, якщо вони не мали дозволу швендяти о цій порі поза казармами. "Дідок" піклувався про своїх солдатів: обід, наприклад, мусив бути добрий. Проте він неодмінно мав якогось коника: причепиться до чогось, і нема на нього впину. Тому його й
називали "дідком".
Та коли "дідок" безпричинно присікувався і до солдатів, і до старшин, придумував для них нічні військові вправи й усякі подібні речі, його називали "паршивим дідком". З "паршивого дідка" як вищий ступінь злобної причепливості та ідіотизму розвинулося слово "пердун". Це слово втілювало в собі все. Але між цивільним "пердуном" і військовим "пердуном" була велика різниця. Перший, цивільний, — теж начальник, і його в установах повсюди так називають і кур'єри, і дрібні службовці. Це філістер-бюрократ, який присікується до того, що, скажімо, чорнило не зовсім висушене промокашкою, то ще щось інше. Це взагалі тип пришелепуватого дурня в людському суспільстві, баран, який удає з себе дуже мудрого, хизується, буцімто все розуміє, все може пояснити і до того ж на всіх ображається.
Хто був у армії, той, звичайно, розуміє, яка різниця між таким цивільним типом і "пердуном" у мундирі. Тут це слово означало "дідка", який був справді "паршивим", ліз усюди, як оса, а проте пасував перед кожною перешкодою, солдатів не любив і марно з ними боровся. Не вмів здобути собі авторитету, який мав "дідок" і навіть "паршивий дідок".
У деяких гарнізонах, як, наприклад, у Тріденті, замість "пердун" говорили "наш старий смердюх".
У всіх випадках ішлося про літню особу, і коли Швейк подумки назвав поручника Дуба "півпердуном", то він вивів це зовсім логічно, бо й за віком, і за чином, і взагалі за всіма іншими прикметами поручникові Дубові до "пердуна" бракувало п'ятдесяти процентів.
Повертаючися з цими думками до свого вагона, Швейк зустрів денщика Кунерта з опухлим обличчям. Він бубонів щось незрозуміле, ніби щойно налетів на пана поручника Дуба, який з доброго дива натовк йому морду, бо, мовляв, він пересвідчився на фактах, що Кунерт підтримує зв'язок із Швейком.
— У такому випадку, — спокійно сказав Швейк,: — підемо подавати рапорт.
Австрійський солдат повинен зносити ляпаси лише в певних випадках, але той твій пан перейшов усі межі, як говорив старий Євгеній Савойський: "Від цього до цього". Тепер ти повинен іти з рапортом, а якщо не підеш, то я тобі також наб'ю морду, щоб ти знав, що таке дисципліна в армії. В Карлінських казармах був свого часу один лейтенант, на прізвище Гауснер. Він мав денщика і теж лупив його по пиці, та ще й ногами копав. Одного разу він цьому денщикові так набив пику, що той зовсім від цього отетерів і пішов з рапортом. А під час рапорту все переплутав і заявив, нібито його били ногами. Ну, його пан довів, що він бреше, бо в той день він його не копав, а лише набив йому пику. І, безумовно, цього злощасного денщика за брехливу скаргу замкнули на три тижні. Але це справи не міняє, — вів далі Швейк. — Це зовсім так, як нам завжди казав студент медик Гоубічка. Він говорив, що однаково, кого різатимуть у моргу, чи людину, яка повісилася, чи людину, яка отруїлася. Я йду з тобою. Кілька ляпасів на війні мають велике значення.
Кунерт до краю замакітрився й дозволив Швейкові завести себе до штабного вагона.
Поручник Дуб, вихилившись з вікна, вереснув:
— А вам, голото, чого тут треба?
— Тримай себе достойно, — напучував Швейк Куверта, підштовхуючи його до вагона.
В коридорі з'явився надпоручник Лукаш, а за ним капітан Саґнер.
Надпоручник Лукаш, який уже пережив стільки неприємностей через Швейка, дуже здивувався, бо обличчя Швейка втратило свою добродушність і не мало знайомого всім безтурботного виразу. Скоріше навпаки, воно показувало, що сталися нові неприємні події.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, — ідеться про рапорт.
— Тільки не дурій знову, Швейку, з мене вже досить.
— Прошу пробачити, — сказав Швейк, — я ординарець нашої роти, а ви, насмілюсь доповісти, зволите бути командиром одинадцятої роти. Я знаю, що це, може, й дивно, але я знаю також, що пан лейтенант Дуб підлягає вам.
— Ви, Швейку, зовсім здуріли, — перебив його надпоручник Лукаш. — Ви п'яний і краще зробите, коли підете геть звідси! Розумієш ти, дурню, ідіоте.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, підштовхуючи вперед Кунерта, — це зовсім так само, як одного разу в Празі випробовували захисні рами, щоб нікого не переїхало трамваєм. Для цього сам пан винахідник своїм життям пожертвував, а потім місто мусило платити його вдові відшкодування.
Капітан Саґнер, не знаючи, що сказати, притакував, хитаючи при цьому головою, а надпоручник Лукаш робив розпачливу міну.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, всі справи повинні розв'язуватися при рапорті, — невблаганно вів далі Швейк. — Ви ще в Бруку мені казали, пане обер-лейтенанте, що коли я вже став ротним ординарцем, то в мене, крім наказів, є і інші обов'язки. Я, як ви казали, повинен інформувати про все, що діється в роті. На основі цього розпорядження насмілюсь доповісти вам, пане обер-лейтенанте, що пан лейтенант Дуб ані за цапову душу надавав по пиці своєму денщикові. Я про це, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, можливо б, і не говорив, та коли вже пан лейтенант Дуб підлягає вам, то я вирішив, що повинен про це рапортувати.
— Дивна справа, — сказав капітав Саґнер. — Чому ви, Швейку, весь час підштовхуєте до нас цього Кунерта?
— Насмілюсь доповісти, пане батальйонний командире, про все треба рапортувати.
Він дурний, йому пан лейтенант Дуб натовк пику, а він сам не наважується йти з рапортом. Звольте, пане капітане, поглянути, як під ним жижки тремтять. Він ні живий ні мертвий, через те що мусить іти з рапортом. Коли б не я, він би ніколи й не наважився іти з рапортом, як той Куделя з Битоухова, що під час дійсної служби доти збирався на рапорт, аж поки його перевели у флот, де він дослужився до корнета, але на якомусь острові на Тихому океані його оголосили дезертиром.
Потім він там оженився і мав навіть бесіду з мандрівником Гавласою, що ніяк не міг відрізнити його від тубільців. Це взагалі дуже сумно, коли хтось мусить через якісь там кілька ідіотських ляпасів іти з рапортом. Він узагалі не хотів сюди йти, казав, що не піде. Він стільки дістав тих ляпасів, що вже й не знає, про котрий з них ідеться. Він сам ніколи б не прийшов сюди і взагалі не хотів іти з рапортом. Він дозволить лупцювати себе й надалі. Насмілюсь доповісти, пане капітане, подивіться на нього. Він з переляку весь обробився. Але з другого боку, він повинен був негайно поскаржитися, бо дістав два рази по зубах, однак він не наважився, бо знав, що краще бути, як писав один поет, "скромною фіалкою". Адже він служить у пана лейтенанта Дуба.
Підштовхуючи Кунерта поперед себе, Швейк сказав йому:
— Та не тремти ж, як та осика.
Капітан Саґнер спитав Кунерта, як була справа.
Але Кунерт, увесь трясучись, попрохав, щоб про все запитали пана лейтенанта.
Взагалі пан лейтенант Дуб по пиці його не бив.
Іуда Кунерт, не перестаючи тремтіти, заявив навіть, що Швейк усе вигадав.
Цій смутній події поклав край сам поручник Дуб, який раптово з'явився і загорлав на Кунерта:
— Ти, певно, хочеш дістати ще кілька ляпасів?
Отже, справа була зовсім ясна, і капітан Саґнер прямо заявив поручникові Дубові:
— Кунерт від сьогодні прикріплюється до батальйонної кухні, а щодо нового денщика, то звернися до фельдфебеля-рахівника Ванека.
Поручник Дуб козирнув і, виходячи, лише кинув Швейкові:
— Закладаюся, що вас не мине зашморг.
Коли Дуб вийшов, Швейк зворушливо і по-дружньому звернувся до надпоручника Лукаша:
— У Мніховому Градищі був теж такий самий пан.