Тим він вирішив зоставити його тут і велів осідлати коні та прив'ючити валізи; найму собі, думає, другого слугу в Корсіньяно. Та коли перед від'їздом хотів розплатитись із господарем, кинувся — нема грошей. У всій гостиниці зчинився великий гармидер і переполох; Анджульєрі гукав, що його обікрадено, погрожував, що всіх тут похапають і в Сієну поведуть, — аж гульк, приходить Фортарріго в самій сорочці: він хотів узяти одежу в Анджульєрі, як узяв уже гроші. Побачивши, що Анджульєрі вже збирається рушати, він сказав йому:
— Що се значить, Анджульєрі? Хочеш уже їхати? Почекай трохи, зараз прийде один чоловік, якому я заставив каптан за тридцять і вісім сольдів; якщо ми дамо йому гроші зараз, я певен, що він оддасть нам за тридцять п'ять.
Поки він те говорив, прийшов один чоловік і сказав Анджульєрі, що то Фортарріго украв у нього гроші, бо таку саме суму він і програв. Анджульєрі розізлився і почав бештати свого слугу на всі боки; якби був не боявся більше людей, ніж Бога, то хто зна, що він йому зробив би. Загрозивши, що повісить його або принаймні прожене під страхом шибениці з Сієни, він сів на коня. А Фортарріго, ніби то не до нього річ, своє провадив:
— Ех, Анджульєрі, — каже, — годі тобі чорзна-що верзякати, тут от що треба: заплатимо йому зараз тридцять п'ять сольдів і викупимо каптан, а як до завтрього дотягнемо, то він не менше як тридцять вісім злупить, скільки мені позичив. Се й так він іще мені ласку робить, бо я поставив ставку з його поради. Подумай, се ж нам буде зайвих три сольди!
Анджульєрі було тим більш досадне слухати ту його балаканину, що всі присутні дивились на нього і думали, очевидно, що то не Фортарріго програв його гроші, а Анджульєрі взяв у нього його власні.
— Яке мені діло до твого каптана? — кричав він йому з серцем. — Мало того, шибенику, що ти мене обікрав і програв моє добро, так ти ще й не даєш мені звідси виїхати, глузуєш із мене?
Та Фортарріго мов на пню став, усе своє торочив:
— Так ти не хочеш, щоб я зискав сі три сольди, думаєш, що я більше тобі не позичу? Ну, зроби се для мене, чого маємо квапитись? Устигнемо ще на вечір у Торреньєрі! Брязни, брате, калиткою! Бігме, у всій Сієні не знайдеш каптана, щоб так до мене пристав, як сей, а я мав би оддавати його за тридцять вісім сольдів, коли він добрих сорок варт! Се ж мені буде подвійна втрата.
Анджульєрі аж нетямився, що сей пройдисвіт обікрав його та ще й загаює його своєю балаканиною; він не сказав йому більше ні слова, повернув коня та й рушив на Торреньєрі. Та злосопротивний Фортарріго пустився за ним бігом, як був, у самій сорочці — миль зо дві доганяв його, та все торочив про каптан. Анджульєрі гнав коня швидше, щоб той йому в ушу не лящав, та Фортарріго раптом побачив попереду селян, що працювали на полі край дороги, і загукав на все горло:
— Ловіть його, ловіть!
Селяни подумали, що Анджульєрі пограбував того, хто біг за ним у самій сорочці й кричав, кинулись йому навперейми, хто з заступом, хто з мотикою, і таки затримали його. Даремно намагався він їм пояснити, хто він такий і як було діло насправді. Фортарріго підбіг і люто гримонув на нього:
— А вбити тебе мало, драбуго окаянний! Бач, ограбував мене і тікає!
Звернувшись потім до селян, він сказав:
— От бачите, панове-добродійство, він програвся до цурки, а потім мене обчистив — оттак і зоставив у гостиниці. Тепер, дякувати Богові та й вам, яко ґречним, я хоч дещо собі повернув. Спасибі вам, добрі люди, вік сього не забуду.
Анджульєрі теж говорив своє, та ніхто його не слухав. Фортарріго з допомогою селян стягнув його з коня, роздягнув, а сам убрався в його одежу, сів на коня і, покинувши Анджульєрі голого й босого, вернувся сам до Сієни, розказуючи всім по дорозі, що коня й одежу він виграв у Анджульєрі. А той бідолаха, що вирядився був їхати до кардинала як багатий чоловік, повернувся в Буонконвенто голий, як бубон; соромився так і в Сієну назад їхати. Позичив у когось сяку-таку одежу, сів на шкапину, на якій раніше їздив Фортарріго, і подався до своїх родичів у Корсіньяно, де прожив деякий час, поки батько не прислав йому допомоги. Отак Фортаррігова лукавість перешкодила Анджульєрі здійснити свій добрий намір; правда, згодом Анджульєрі знайшов-таки спосіб оддячити йому за те.
ОПОВІДКА П'ЯТА
Каландріно закохується в одну дівчину, і Бруно дає йому чари, щоб її привернути; скоро він тими чарами до неї торкається, вона йде за ним, та їх застукує Каландрінова жінка і зчиняє велику драчу
Коли Неїфіла доказала свою коротеньку сторійку, що не викликала ані зайвого сміху, ані довгих розмов, королева звернулась до Ф'ямметти і веліла їй оповідати далі. Та сказала веселенько, що з дорогою душею, і почала такими словами:
— Коханії мої подруги, ви, мабуть, знаєте, що хоч скільки б оповідалося про якусь річ, про неї завжди можна сказати щось цікавого, аби тільки оповідач вибрав для того слушний час і слушне місце. Зваживши на те, для чого ми тут зібрались (певне, що для втіхи й розваги, а не для чогось іншого), я гадаю, що сюди якраз і підходить все веселе та втішне, коли навіть тисячу разів про ту саму річ розказувати, аби доладно й цікаво. Хоч тут уже багато говорилось про Каландрінові пригоди, я погоджуюся з Філостратом, що всі вони кумедні, і хочу докинути ще одну оповідку про нього. Якби я захотіла розминутися з правдою, то могла б щось придумати і розповісти під іншими іменами, але тим що всяке відхилення від істини в будь-якій історії вменшує непомалу втіху слухачів, я розкажу вам усе, як було насправді, і ви мені признаєте рацію.
Один наш земляк, Ніколо Корнаккіні, чоловік вельми багатий, володів численними маєтками; була в нього садиба і в Камераті, де він поставив новий гарний будинок і найняв Бруна з Буффальмакком, щоб вони його розмалювали; тим що роботи було багато, маляри взяли собі на допомогу ще Нелла й Каландріна та й заходились працювати.
У тому домі було вже кілька кімнат, цілком упоряджених до житла, але жила там тільки одна стара служниця, що стерегла панського добра, іншої челяді не було; тим-то господарів син Філіппо, молодий і ще не одружений, водив туди часом собі на втіху жінок: побуде з нею день чи два та й одішле назад.
Раз якось він привів собі одну дівчину на ймення Пікколозу, що її тримав у себе в домі в Камальдолі один негідник, на прізвисько Зажера, і позичав добрим людям за плату. Вона була з себе гарна, хороше вбиралася і, як на свій стан, вміла себе добре поводити й непогано розмовляти. Одного дня перед обідом вийшла вона якось із кімнати в білій спідничині, коси викладені віночком, стала в дворі коло криниці та й умивається, аж тут прийшов по воду Каландріно — побачив її, поздоровкався люб'язненько. Вона йому одповіла і задивилась на нього — не тому, що він їй сподобався, а тому, що здався якимось химерним. Каландріно теж задивився на неї, бо таки гарна була, і довгенько біля криниці барився, не вертаючись до товаришів з водою; та не знавши, хто вона така, не наважувався зайняти її словом. Вона помітила, яким оком він на неї зиркає, і, щоб пожартувати з нього, сама почала очицями стріляти і стиха зітхати. Каландріно тут же в неї сильне врізався і тільки тоді з двору пішов, коли Філіппо гукнув дівчину до себе.
Каландріно повернувся до роботи і все, знай, зітхав; Бруно теє постеріг (він увесь час за ним слідкував, бо знаходив у ньому завжди щось смішного) і питає:
— Що за лиха година з тобою, брате Каландріно? Чого се ти так розсопівся?
— Ех, друже, — одказує йому Каландріно, — якби знайшовся хтось, щоб мені поміг, то мені легше стало б.
— А що? — питає Бруно.
— От що, — каже Каландріно, — тільки нікому не кажи. Є тут одна дівчина гарна, як русалка, і так у мене закохалась, що ну. Зараз оце я бачив її, як по воду ходив.
— Еге, — каже Бруно, — гляди, чи не Філіппова то коханка?
— Мабуть, що так, — каже Каландріно, — бо він покликав її, і вона пішла до нього в покої, та то дарма: в сьому ділі я не то з Філіппом, а і з самим Ісусом Христом потягався б. Так вона мені, брате, до натури припала, що не говори.
— Добре, — каже Бруно, — я вже для тебе, друже, розізнаю, що і як; хоч вона, може, й живе з Філіппом, та я тобі те діло швидко влаштую, бо то моя знайома. Тільки як зробити, щоб Буффальмакко про те не довідався? Аби я з нею слово сказав, уже він тут і вродився.
— То нехай, — каже Каландріно, — про Буффальмакка мені байдуже, а от Нелла треба стерегтись, бо він же Тессин родич і може нам на заваді стати.
— Правда твоя, — каже Бруно.
Бруно таки й справді знав, хто така та дівчина, бо бачив, як вона приїхала, та й Філіппо йому казав. Коли Каландріно одвихнувся од роботи, щоб піти на неї подивитись, Бруно розказав про все Неллові й Буффальмаккові, і вони змовились нишком усі гуртом, як їм пожартувати з того закохання. От Каландріно вернувся, а Бруно й питає його потихеньку:
— Ну як, бачив?
— Бачив, — каже Каландріно, — то ж згуба моя!
— Ану ж, піду і я на неї подивлюсь, — каже Бруно. — Коли се та, що я думаю, то я вже все влаштую, будь певен.
Тоді спустився вниз і, побачивши Нікколозу вкупі з Філіппом, розказав їм, хто такий Каландріно і що він забрав собі в голову, та й умовився з ними, що кому говорити й робити, щоб із закоханого простака поглузувати. Повернувшись до Каландріна, він сказав йому:
— То вона і єсть, тільки нам треба діяти обережно, бо як дізнається про те Філіппо, то не обберемося лиха. Що їй од тебе переказати, коли мені трапиться нагода говорити з нею?
— Скажи їй первим ділом, — каже Каландріно, — що я бажаю їй тисячу мірок ріження, що для жінок смачніше, ніж пряженя, а тоді скажи, що я завжди до її послуг, та ще спитай, чи їй чого не треба. Зрозумів?
— Зрозумів, — каже Бруно, — зроблю все як слід.
Як настигла година вечері і маляри зійшли в двір, де був Філіппо з Нікколозою, вони затримались там навмисне заради Каландріна. Каландріно так уже на ту Нікколозу поглядав, так кумедно кивав їй та моргав, що і сліпий би втямив, що до чого. Дівчина й собі показувала йому всякі фіглі, щоб його ще дужче до себе принадити, хоч і потішалася в душі з його химер, знаючи все од Бруна. Філіппо, Буффальмакко та інші розмовляли між собою і вдавали, що нічого того не помічають.
Через деякий час на превелике горе Каландрінові Філіппо й Нікколоза пішли; як маляри вертались до Флоренції, Бруно сказав йому:
— Чоловіче, вона з любові до тебе тане, як сніг на сонці.