Той чоловік нікого не виказав, навіть коли йому пообіцяли, що перестануть катувати, якщо він про все розповість. Він багато разів непритомнів. Його приводили до тями, виливаючи на нього відро води. Кульмінаційний момент настав о четвертій ранку. Побачивши, що колумбієць уже не реагує на удари й тіло його навіть не смикається, кати перестали бити.
– Сконав? – спитав офіцер.
– Хтозна.
– Відв'яжіть його й поставте навкарачки.
Четверо солдатів поставили бідолаху на коліна та руки. Тоді один із катів шмагнув його нагаєм по сідницях. Від цього страшного удару в колумбійця вихопився нарешті болісний крик.
– Бийте далі, – наказав офіцер. – Він ще не сконав.
Колумбійця лупцювали до світанку. Однак він не помер від цих тортур, гідних середньовіччя, тортур, яких не витримав би й кінь. Коли нещасного перестали бити й вилили на нього кілька відер води, в нього ще вистачило сили з допомогою солдатів звестися на ноги. Він навіть постояв ще кілька хвилин сам. Тоді прийшов санітар із склянкою в руці.
– Випий проносне, – сказав офіцер, – тобі полегшає.
Колумбієць спершу завагався, потім одним духом вихилив рідину в склянці. Через хвилину він упав і вже більше не підвівся. Конаючи, він іще прошепотів: "Йолопе, вони ж тебе отруїли!"
Чи треба казати, що всі в'язні, у тому числі й ми, французи, поприкипали до місця. Ми були мов громом уражені. Це вдруге в житті мені захотілося вмерти. Мене так і поривало схопити рушницю, яку недбало тримав неподалік один солдат. Зробити це не дала лише думка про те, що мене можуть убити, перше ніж я встигну відтягти затвор і вистрелити в солдатів.
За місяць мулат знову повернувся до табору, й тут запанував страх. Одначе, мабуть, йому на роду було написано здохнути в Ель-Дорадо. Однієї ночі охоронець, повз якого проходив мулат, перехопив його.
– Ставай навколішки, – наказав йому солдат.
Мулат скорився.
– Молись, бо ти зараз помреш.
Солдат дав йому змогу проказати коротку молитву й тричі стрельнув з рушниці в нього. В'язні розповідали згодом, що солдат застрелив мулата, зненавидівши його тоді, коли побачив, як цей кат, мов дикун, бив бідолашних людей. Інші твердили, нібито мулат доніс командирам на солдата, заявивши їм, що він познайомився з ним у Каракасі й, мовляв, до служби у війську цей солдат був злодієм. Мабуть, цього солдата, вельми відважну й благородну людину, теж поховали неподалік від його жертви.
Через цю подію про нас поки що забули. До речі, решта в'язнів два тижні теж не виходила на роботу. Сільський лікар швидко загоїв Барр'єрові рану від багнета.
Тепер до нас ставляться шанобливо. Вчора Шапар поїхав до селища куховарити в директора колонії. Гітту й Барр'єра звільнили, бо з Французької Гвіани надійшло про нас повідомлення. У ньому говорилося, що ці двоє відбули своє покарання і їх випустили на волю. Я ж видав себе за італійця. Проте з Кайєнни прислали мої відбитки пальців назвали моє справжнє прізвище й повідомили, що мене засуджено на довічне ув'язнення. Таке саме пояснення надійшло й щодо Депланка, засудженого до двадцятирічного ув'язнення, та щодо Шапара. Директор каторги гордо повідомив нам про цю телеграму з Французької Гвіани.
– Одначе, зваживши на те, – сказав він, – що ви; не вчинили у Венесуелі нічого поганого, ми потримаємо вас іще трохи, а тоді випустимо на волю. Але для цього ви повинні сумлінно працювати й добре поводитися. Нам треба придивитися до вас.
У розмовах зі мною офіцери не раз нарікали на те, що в селі не вистачає свіжих овочів. Колонія має своє поле, але на ньому ростуть тільки рис, кукурудза та чорна квасоля. Я беруся посадити їм городину, якщо вони дістануть насіння. Вони згоджуються.
І ось перша вигода: мене й Депланка випускають із табору. А з нами й ще двох засланців, заарештованих у Сьюдад-Болі варі. Один з них парижанин, другий корсіканець. Для нас чотирьох поставили два дерев'яні будиночки й накрили їх пальмовим листям. У одному поселяюсь я з Депланком, у другому – двоє наших товаришів.
Ми з парижанином Тото робимо столи на високих ніжках і ставимо їх у корита з нафтою, щоб мурашки не дісталися до нашого насіння. Невдовзі маємо міцну розсаду помідорів, баклажанів, динь, квасолі. Потім пересаджуємо розсаду на грядки, бо мурашки їй уже не страшні. Розсаду помідорів ми весь час поливаємо.
– Поглянь, що це таке? – якось питає мене Тото. – Бачиш, як блищить цей камінчик. Помий його.
Тото дає камінчик мені. Він завбільшки з нутову зернину Коли ми його помили, він заблищав ще дужче, особливо там, де від нього відпала тверда глиняна кірка.
– Це часом не діамант?
– Припни язика, Тото! Ні до чого базікати, якщо це навіть і діамант. Може, нам пощастило натрапити на діамантові поклади? Сховай камінчика, зачекаємо вечора.
Вечорами я даю уроки математики одному капралові (тепер він уже полковник), який готується складати вступні іспити до офіцерської школи. Цього благородного й чесного чоловіка, з яким я дружу вже понад двадцять п'ять років, звуть Франсіско Болагно Утрера.
– Франсіско, що це таке?
– Діамант, – відповідає Франсіско, пильно оглянувши камінчик. – Сховай і нікому не показуй. Де ти його знайшов?
– На помідорній грядці.
– Дивно. А може, ти приніс його з водою із річки? Ти зачерпуєш відром з водою трохи піску?
– Еге ж, буває.
– Так воно і є. Ти зачерпнув діамант з Кароні. Тепер придивляйся добре – але роби це обережно – може, принесеш на грядку ще діамантів. Бо там, де знаходять один діамант, неодмінно мають бути ще кілька.
Тото береться до роботи. Він зроду так не працював. Зрештою двоє наших товаришів, яким ми нічого не розповіли, не витримують і кажуть:
– Тото, перестань так ішачити! А то ще надірвешся. До того ж ти носиш із річки на грядку більше піску, ніж води!
– З піском земля стає трохи м'якшою, друзі, – відповідає Тото. – І воду краще пропускає.
Незважаючи на наші жарти, Тото й далі тягає відра з водою одне за одним. Якось ополудні, коли ми сидимо в затінку, він падає з відром просто перед нами, а з висипаного піску визирає діамант завбільшки з дві нутові зернини. Оболонка на ньому теж подряпалася – інакше ми його не побачили б. Тото припустився помилки, одразу ж підібравши діамант.
– Поглянь! – скрикує Депланк. – Це часом не діамант? Солдати мені розповідали, що в річці є діаманти й золото.
– Того ж я весь час і тягав воду! Тепер самі бачите, що я не такий дурний! – задоволено каже Тото.
Одне слово, за півроку Тото вже мав сім-вісім каратів діамантів. Я теж назбирав з три десятки тих камінчиків. А одного дня знайшов камінець на шість каратів, з якого пізніше, коли його відшліфували в Каракасі, вийшов діамант майже на чотири карати. Я з ним не розлучаюся, ношу на пальці й удень і вночі. Депланк і корсіканець Антарталья теж назбирали по кілька коштовних камінців. Свої діаманти я поскладав у капсулу, яку й далі ношу з собою. Мої товариші теж поробили собі з кінчика бичачого рогу своєрідні капсули, в яких і зберігають свої невеличкі скарби.
Крім капрала Франсіско Болагно Утрери, ніхто про це нічого не знає. Помідори й інша городина виросли. Офіцери акуратно розплачуються з нами за овочі, які ми носимо їм щодня.
Ми почуваємось досить вільно. Працюємо без охорони, живемо у двох своїх будиночках. До табору не ходимо.
До нас ставляться добре. Звісно, час від часу, коли трапляється нагода, ми вимагаємо в директора відпустити нас звідси. І щоразу він відповідає: "Вже скоро". Але ми тут ось уже вісім місяців, а нас не відпускають. Тоді я заводжу мову про втечу. Одначе Тото нічого не хоче слухати. Решта товаришів теж. Аби обстежити річку, я роздобув собі волосінь і гачок. Тож продаю знаменитих карібів – м'ясоїдну рибу, зуби якої схожі на зуби акули й до того ж так само жахливі.
Деякі офіцери посилали в'язнів потайки шукати золото й діаманти в річці Кароні. Наслідки були непогані, щоправда, не траплялося якихось казкових знахідок, але знайдене стимулювало подальші пошуки. Нижче мого города двоє чоловіків орудували китайськими капелюхами, перевернутими наголовками вниз. Вони наповнювали капелюхи землею й розмивали її у воді. Оскільки діамант важчий за землю, то він залишався на дні капелюха. Невдовзі тут сталося вбивство. Вбивця обікрав свого "хазяїна". Цей скандал призвів до закриття підпільної "копальні".
В таборі є один в'язень, у якого все тіло всіяне татуюванням. На шиї у нього написано: "Дуля перукареві!" В цього в'язня паралізована права рука, перекошений рот, з якого часто висувається слинявий язик, – усе це свідчить про те, що він зазнав однобічного паралічу. Де? Ніхто цього не знає. Він прийшов сюди раніше за нас. Звідки він? Коли судити з того напису на шиї "Дуля перукареві!", можна безпомилково сказати, що це каторжанин.
Наглядачі та в'язні називають його Піколіно. З ним добре поводяться й регулярно тричі на день годують і дають сигарети. Голубі очі в нього вельми жваві й не завжди сумні. Коли він дивиться на когось, хто йому припав до вподоби, його зіниці блищать. Він розуміє все, що йому кажуть, але сам не може ні говорити, ні писати: правиця в нього паралізована, а на лівій руці бракує трьох пальців. Цей сердега стоїть цілими годинами біля огорожі з колючого дроту, чекаючи, коли я проходитиму з овочами до офіцерської їдальні. Тож я щоранку, несучи овочі, зупиняюсь і розмовляю з Піколіно. Прихилившись до дротяної огорожі, він дивиться на мене гарними голубими очима, повними життя в цьому майже мертвому тілі. Я кажу йому кілька приємних слів, і він, киваючи головою й кліпаючи очима, дає мені зрозуміти, що осягнув мою мову. Його бідолашне паралізоване обличчя на мить прояснюється, а очі спалахують, бажаючи щось мені сказати. Я завжди приношу йому кілька лакоминок: салат з помідорів, салат– латук або огірки, приправлені оцтом, невеличку диню, засмажену на жару рибину. Він неголодний, бо на венесуельській каторзі їжа ситна, але це збагачує його меню. Кілька сигарет завжди доповнюють мої подарунки. Ці мої короткі відвідини Піколіно стали вже такими звичними, що солдати і в'язні називають його сином Метелика.
Свобода
Дивна річ, венесуельці такі привабливі й чарівні люди, що я починаю вірити їм. Я передумав тікати й змирився із своїм становищем в'язня, сподіваючись стати колись часточкою венесуельського народу.