Ми здобули все, що нам потрібно, виплатили за всіма нашими зобов'язаннями, тепер ми можемо підвести риску і закрити касу, – підведімо ж її та й закриємо рахунок".
І вони відразу ж це зробили. Це було о третій пополудні; у чверть на четверту прийшов клієнт, щоб застрахувати два судна, що становило п'ятнадцять тисяч чистого зиску.
"Пане, – сказав йому Емманюель, – прошу вас, зверніться з цим страхуванням до нашого колеги, пана Делоне. Бо ми вже ліквідували нашу справу".
"Давно це сталося?" – запитав здивований клієнт.
"Чверть години тому".
– І отак сталося, – усміхаючись, провадив Максимільян, – що в моєї сестри й зятя лише двадцять п'ять тисяч річного прибутку.
Ледве він скінчив оту розповідь, що дедалі дужче тішила графове серце, аж прийшов Емманюель, який уже встиг причепуритися і був у сурдуті й капелюсі. Він уклонився з виглядом людини, що високо цінувала честь, яку виявив йому гість, а потім, обійшовши з графом Монте-Крісто свій квітучий садок, запровадив його в дім.
У вітальні пахло квітами, що наповнювали величезну японську вазу. На порозі, вітаючи графа Монте-Крісто, стояла Жюлі, як слід убрана і кокетливо зачесана (на те вона примудрилася змарнувати не більше десяти хвилин!). У вольєрі весело цвірінчали пташки, галузки несправжнього ебенового дерева і рожевої акації з їхніми квітучими кетягами заглядали у вікно з-за блакитних єдвабних штор. Усе в тому чарівному куточку дихало супокоєм – від пташиного щебету до усмішки господарів.
Ледь увійшовши в цей дім, граф Монте-Крісто відчув, як і його торкнулося щастя цих людей; він зупинився, мовчазний і замислений, забувши про те, що слід було б повернутися до розмови після перших вітань.
Тільки помітивши ніякове мовчання, він насилу відірвався від своїх мрій.
– Пані, – озвався він нарешті, – перепрошую за моє хвилювання. Либонь, воно видалося вам дивним – ви ж бо звикли до цього спокою і щастя, та для мене так незвично бачити задоволене обличчя, що я не можу відвести очей від вас і вашого чоловіка.
– Ми справді дуже щасливі, – сказала Жюлі, – та нам випали великі страждання, і небагато з-поміж людей заплатило так дорого за своє щастя.
На графовому обличчі з'явилася цікавість.
– Це довга родинна історія, як вам уже казав Шато-Рено, – озвався Максимільян. – Ви, пане графе, звикли бачити великі катастрофи і величні радощі, вам ця хатня картина не дуже цікава. Та Жюлі каже правду: ми зазнали немало прикрощів, хоч вони й обмежувалися вузькими межами родини...
– І Господь, як завжди, послав вам утіху в стражданнях? – запитав граф Монте-Крісто.
– Так, пане графе, – відказала Жюлі, – ми повинні це визнати, тому що він учинив з нами, як зі своїми обранцями: він послав нам свого янгола.
Граф Монте-Крісто зашарівся і, щоб приховати своє хвилювання, закашлявся і притулив до вуст хустинку.
– Той, що народився в багряниці й ніколи нічого не бажав, – сказав Емманюель, – не знає щастя в житті, як ото не вміє цінувати ясного неба той, що ніколи не довіряв свого життя чотирьом дошкам, які жбурляє розбурхане море.
Граф Монте-Крісто підвівся і, нічого не відповівши, тому що тремтіння голосу зрадило б оте збурення, яке охопило його, почав помалу ходити назад і вперед вітальнею.
– Вам, певне, кумедною видається наша розкіш, пане графе, – сказав Максимільян, що стежив за графом Монте-Крісто.
– Ні, ні, – відказав блідий граф Монте-Крісто, притуливши одну руку до серця, що страшенно калатало, а іншою показуючи на кришталеву накривку, під якою на чорній велюровій подушці лежав шовковий плетений капшук, – я просто дивлюся, що це за капшук, у якому наче з одного боку лежить якийсь папірець, а з другого незлецький самоцвіт.
Максимільянове обличчя споважніло, і він сказав:
– Тут, пане графе, найкоштовніший скарб нашої родини.
– Справді, самоцвіт нічогенький, – сказав граф Монте-Крісто.
– Ні, мій брат має на увазі не вартість каменя, хоч його й оцінюють на сто тисяч франків, він хоче сказати, що речі, які лежать у цім капшуці, дорогі для нас: їх лишив нам той добрий янгол, що про нього ми вам казали.
– Я не розумію ваших слів, пані, проте не зважуюся просити, щоб ви пояснили їх мені, – уклонившись, відказав граф Монте-Крісто. – Перепрошую, але я не хотів бути нетактовним.
– Нетактовним, пане графе? Навпаки, ми з радістю розповімо про це! Якби ми хотіли зберегти в таємниці шляхетний учинок, що про нього нагадує цей капшук, то не виставляли б його, щоб усі бачили. Ні, нам хочеться по всьому світові розповісти, щоб наш невідомий добродійник бодай трепетом крил відкрився.
– Ти ба! – глухо мовив граф Монте-Крісто.
– Пане графе, – сказав Максимільян, піднімаючи накривку і побожно торкаючись вустами того капшука, – цю річ тримала в руках людина, що мого батька порятувала від смерті, нас від руїни, а наше ім'я від ганьби, людина, завдяки якій ми, нещасні діти, що були приречені на горе і злигодні, тепер звідусіль чуємо, як люди захоплюються нашим щастям. Цей лист, – Максимільян дістав із капшука цидулку і простягнув її графові Монте-Крісто, – написаний був ним того дня, коли мій батько ухвалив розпачливе рішення, а щедрий незнайомець подарував цей самоцвіт на посаг моїй сестрі.
Граф Монте-Крісто розгорнув цидулку і прочитав її з почуттям невимовного щастя; то був лист, що про нього наші читачі вже знають, призначався він Жюлі й підписаний був Синдбадом-Мореплавцем.
– Незнайомець, кажете? То чоловік, що надав цю послугу, лишився для вас невідомий?
– Авжеж, нам так і не випало щастя потиснути йому долоню, – відказав Максимільян, – і не тому, що ми не благали в Бога цієї ласки. Та у всій тій події було стільки таємничості, що ми й досі не можемо в ній порозумітися: усе скеровувала невидима рука, могутня, немов рука чарівника.
– Та я й досі не згубила надії поцілувати колись цю руку, як я цілую капшука, якого вона торкалася, – упала в річ Жюлі. – Чотири роки тому Пенелон був у Трієсті – це той старий моряк, пане графе, якого ви бачили із заступом у руках, він із боцмана став садівником. У Трієсті він бачив на набережній англійця, що збирався вирушати яхтою, і впізнав у нім чоловіка, що відвідав мого батька 5 липня 1829 року і надіслав мені 5 вересня цю записочку. То був, немає в цім жодного сумніву, той самісінький незнайомець, як наполягає Пенелон, та він не зважився забалакати до нього.
– Англієць! – замислено мовив граф Монте-Крісто, якого тривожив кожен погляд Жюлі. – Кажете, англієць?
– Так, – сказав Максимільян, – англієць, що з'явився до нас як уповноважений компанії "Томсон і Френч". Тим-то я і здригнувся, як ви сказали в Морсера, що "Томсон і Френч" ваші банкіри. Усе воно сталося, як ми вже казали, у 1829 році; скажіть, будьте ласкаві, пане графе, ви не знали цього англійця?
– Але ж ви казали, що компанія "Томсон і Френч" завжди заперечувала, що надавала вам таку послугу?
– Авжеж.
– То, може, той англієць просто був вдячний вашому батькові за якийсь добрий учинок, що про нього батько ваш геть забув, тож і скористався нагодою надати цю послугу?
– Тут можна припустити що завгодно, навіть диво.
– Як його звали? – запитав граф Монте-Крісто.
– Він не назвав іншого імені, – уважно вдивляючись у графа Монте-Крісто, відказала Жюлі, – лиш те, що ним він підписав цидулку: Синдбад-Мореплавець.
– Та ж це, либонь, не ім'я, а псевдонім.
Помітивши, що Жюлі ще уважніше дивиться на нього і вслухається в його голос, граф Монте-Крісто докинув:
– Послухайте, а чи не був він десь однакового зросту зі мною, хіба трохи вищий, трохи тендітніший, у високому комірці, туго зав'язаній краватці, у щільному і наглухо застебнутому сурдуті й із олівцем у руці завжди?
– То ви його знаєте? – вигукнула Жюлі, й очі її аж засяяли на радощах.
– Та ні, – відказав граф Монте-Крісто, – я лише висловлюю припущення. Знав я лорда Вілмора, що був щедрий на отаку доброчинність.
– І не виявляв, хто він?
– То був дивний чоловік, він не вірив у вдячність.
– Боже милий, – вдарившись у поли, із неповторним виразом на обличчі вигукнула Жюлі, – у що ж він вірить, цей бідолаха?
– Принаймні не вірив за тієї пори, коли я з ним бачився, – сказав граф Монте-Крісто, якого той щирий вигук страшенно збурив. – Може бути й таке, що відтоді йому таки довелося упевнитися в тому, що вдячність таки існує.
– І ви знайомі з цим чоловіком, пане графе? – запитав Емманюель.
– Якщо ви знайомі з ним, – вигукнула Жюлі, – скажіть, чи можете ви припровадити нас до нього, показати нам його, сказати, де він перебуває? Послухай, Максимільяне, послухай, Емманюелю, якщо ми зустрінемося з ним, він не зможе не повірити в пам'ять серця!
Граф Монте-Крісто відчув, що в очах у нього закипають сльози, і знову пройшов вітальнею.
– На Бога, пане графе, – сказав Максимільян, – якщо ви знаєте бодай щось про цього чоловіка, то скажіть нам усе, що ви знаєте!
– Ох, – відказав граф Монте-Крісто, намагаючись приховати збурення, що звучало в його голосі, – якщо ваш добродійник справді лорд Вілмор, то, боюся, вам ніколи в житті не доведеться з ним зустрітися. Я розлучився з ним років з кілька тому в Палермо, він збирався в далекі краї, і я дуже сумніваюся, що він звідти повернеться.
– Так жорстоко звучить те, що ви кажете! – вигукнула Жюлі у відчаї, й очі її наповнилися слізьми.
– Якби лорд Вілмор побачив те, що бачу я, – проникливо сказав граф Монте-Крісто, дивлячись на прозорі перлини сліз, що котилися щоками Жюлі, – то він знову полюбив би життя, тому що сльози, які ви оце проливаєте, помирили б його з людством.
Він простягнув їй руку, вона подала йому свою, зачарована його поглядом і голосом.
– Але ж у цього лорда Вілмора, – сказала вона, хапаючись за останню соломинку надії, – має бути родина, батьківщина, рідня, знав його бодай хтось? Хіба ми не могли б...
– Не шукайте, – відказав граф Монте-Крісто, – не будуйте солодких мрій на словах, які вирвалися в мене. Навряд чи лорд Вілмор є той чоловік, якого ви шукаєте, тому що ми з ним були друзі, я знав усі його таємниці, то він і про цю мені розповів би.
– А він нічого не казав про неї? – вигукнула Жюлі.
– Нічогісінько.
– Ані жодного слова, з якого ви могли б припустити?...
– Ані однісінького.
– Проте ви відразу назвали його ім'я.
– Ну, знаєте...