Вони вже майже не боялися погоні: до кімнати міледі ніхто не заходив раніше дев'ятої години, а щоб дістатися від замку до Лондона, потрібно не менше трьох годин їзди.
Фелтон зійшов на берег, видерся на стрімчак, востаннє помахав міледі рукою й подався в місто.
Дорога спускалася вниз, і коли він, одійшовши кроків на сто від берега, озирнувся, то побачив саму тільки щоглу шхуни.
Молодий офіцер поспішив до Портсмута, вежі й будинки якого, огорнуті вранішнім туманом, видніли перед ним за півмилі.
Прямо за Портсмутом на воді похитувалися під вітром кораблі, чиї щогли скидалися на тополиний ліс, оголений зимовими вітрами.
Швидко крокуючи вперед, Фелтон перебирав у пам'яті всі ті звинувачення, справжні чи вигадані, що за два роки пильних спостережень на службі та за ще довший час перебування серед пуритан він зібрав проти Бекінгема, фаворита Якова І та Карла І.
Порівнюючи публічні злочини цього міністра, злочини незаперечні й, сказати б, європейські, з нікому не відомими злочинами в приватному житті, які привинювала герцогові міледі, Фелтон вважав, що з двох злочинців, які уживалися в Бекінгемові, більше винен той, чиї вчинки невідомі широкому загалу. Кохання цього фанатика, таке химерне, несподіване й жагуче, малювало йому безчесні й брехливі звинувачення міледі ще страхітливішими, ніж вони були насправді, подібно до того, як невловима для неозброєного ока, дрібніша за найменшу мурашку порошинка здається нам крізь збільшувальне скло жахливим чудовиськом.
Швидка хода ще більше розпалила його. Думка про те, що там, позаду, лишилася, наражаючись на небезпеку страхітливої помсти, жінка, яку він кохає, або, скоріше, обожнює, немов святу, нервова втома після недавніх переживань — усе це збуджувало його майже до нестями.
Він увійшов до Портсмута близько восьмої години ранку. Все місто було вже на ногах. На вулицях і в гавані били в барабани; військо, що мало відпливати з флотом, спускалося до моря.
Фелтон підбіг до адміралтейства, спітнілий та запорошений, червоний, як жар, від швидкої ходи й гніву. Вартовий не хотів його пропускати. Але Фелтон покликав начальника караулу і, вийнявши з кишені наказ, який йому доручено було передати, мовив:
— Терміновий пакет од лорда Вінтера.
Почувши ім'я лорда Вінтера, що його всі знали як одного з найближчих друзів його світлості, начальник караулу звелів пропустити Фелтона, який до того ж був вдягнений у форму морського офіцера.
Фелтон майже вбіг до палацу.
В ту мить, коли він входив до вестибюля, туди ж убіг незнайомець, теж увесь запорошений і захеканий до знемоги; він залишив на подвір'ї поштового коня, що, доскакавши до ґанку, тут же впав на коліна.
Обидва посланці водночас звернулися до Патріка, довіреного камердинера герцога. Фелтон послався на лорда Вінтера, незнайомець відмовився назвати будь-кого, сказавши, що пояснить, хто він такий, тільки герцогові. Кожен наполягав на тому, щоб його пропустити першим.
Патрік, знаючи, що лорда Вінтера зв'язують з герцогом не тільки службові справи, а й давня дружба, віддав перевагу тому, хто з'явився від його імені. Другому гінцеві довелось поступитися, і було тяжко дивитись, як він проклинає цю затримку.
Камердинер провів Фелтона через велику залу, в якій чекала прийому депутація мешканців Ла-Рошелі на чолі з принцом Субізом[240], і підступився до дверей кімнати, де Бекінгем, щойно прийнявши ванну, зі звичною ретельністю закінчував свій туалет.
— Лейтенант Фелтон, — доповів Патрік. — З'явився за дорученням лорда Вінтера.
— За дорученням лорда Вінтера? — повторив Бекінгем. — Впустіть його.
Фелтон увійшов до кабінету. Саме в цю хвилину Бекінгем кинув на канапу розкішний гаптований золотом халат і став одягати синій оксамитовий камзол, розшитий перлинами.
— Чому барон не приїхав до мене сам? — спитав Бекінгем. — Я чекав на нього сьогодні вранці.
— Він доручив передати вашій світлості, що дуже сумує з неможливості скористатися такою щасливою нагодою, але змушений лишитися на варті в замку, — відповів Фелтон.
— Так, так, — сказав Бекінгем, — я знаю, в нього там арештантка.
— Саме про цю арештантку я й хотів би поговорити з вашою світлістю.
— Кажіть.
— Цього не повинен чути ніхто, крім вас, мілорде.
— Залиште нас самих, Патріку, — звелів Бекінгем, — але будьте поблизу, щоб одразу ж з'явитись на мій дзвоник; дуже скоро я вас покличу.
Патрік вийшов.
— Ми самі, добродію, — мовив Бекінгем. — Кажіть.
— Мілорде, кілька днів тому барон Вінтер звернувся до вас з листом, в якому просив підписати наказ про заслання однієї молодої жінки на ймення Шарлотта Баксон.
— Так, добродію, і я йому відповів, щоб він привіз сам або надіслав до мене цей наказ, який я негайно підпишу.
— Ось він, мілорде.
— Давайте, — сказав герцог.
І, взявши з рук Фелтона папір, він швидко пробіг його очима. Переконавшись, що це саме той наказ, про який попереджав лорд Вінтер, Бекінгем поклав його на стіл і взяв перо, збираючись поставити підпис.
— Пробачте, мілорде, — мовив Фелтон, зупиняючи герцога, — але чи знає ваша світлість, що Шарлотта Баксон — не справжнє ім'я цієї молодої жінки?
— Так, добродію, мені це відомо, — відповів герцог і вмочив перо в чорнило.
— Отже, ваша світлість знає її справжнє ім'я? — спитав Фелтон уривчастим голосом.
— Знаю.
Герцог підніс перо до паперу. Фелтон зблід.
— І знаючи це справжнє ім'я, — повів він далі, — ваша світлість усе-таки підпише наказ?
— Безперечно, — відповів Бекінгем, — і навіть з особливою охотою.
— Я не можу повірити, — різким і уривчастим голосом сказав Фелтон, — що вашій світлості відомо — йдеться-бо про леді Вінтер…
— Мені це чудово відомо, хоч я й здивований з того, що це знаєте також і ви!
— І ваша світлість підпише цей наказ без докорів сумління? Бекінгем спогорда глянув на молодого офіцера.
— Добродію, — сказав він, — чи не здається вам, що ви ставите мені дивні запитання і що я виявляю до вас надмірну поблажливість, відповідаючи на них?
— Відповідайте, ваша світлосте! — вигукнув Фелтон. — Становище куди серйозніше, ніж ви, можливо, гадаєте.
Бекінгем вирішив, що молодий офіцер, з'явившись за дорученням лорда Вінтера, говорить від його імені, і пом'якшав.
— Без жодних докорів сумління, — повторив він, — бо баронові, так само, як і мені, добре відомо: леді Вінтер — велика злочинниця.
Обмежити її покарання засланням — майже те саме, що помилувати її.
Герцог пером торкнувся паперу.
— Ви не підпишете цього наказу, мілорде! — вигукнув Фелтон, ступивши крок до герцога.
— Я не підпишу цього наказу? — перепитав Бекінгем. — Чому?
— Тому що ви звіритесь зі своїм сумлінням і вчините з міледі по справедливості.
— Справедливість вимагала б вирядити її до Тайберна, — сказав Бекінгем. — Міледі — безчесна жінка.
— Ваша світлосте, міледі — ангел, ви це добре знаєте, і я прошу вас звільнити її!
— Оце так! — вигукнув Бекінгем. — Чи не збожеволіли ви часом, що розмовляєте зі мною в такому тоні?
— Пробачте мені, мілорде! Я розмовляю так, як умію; я намагаюсь стримувати себе. Мілорде, подумайте про те, що ви збираєтесь вчинити, і стережіться переступити міру!
— Хай пробачить мені Бог! — вигукнув Бекінгем. — Ви, здається, насмілюєтесь погрожувати!
— Ні, мілорде, я все ще прошу вас і кажу вам: однієї краплини досить, щоб вона перелилась через вінця чаші; одна незначна похибка може накликати кару на голову того, кого доля берегла, незважаючи на його злочини.
— Пане Фелтоне, будьте ласкаві вийти звідси й передати, що я звелів арештувати вас! — наказав Бекінгем.
— Будьте ласкаві вислухати мене до кінця, мілорде! Ви спокусили цю молоду дівчину, ви її жорстоко образили, заплямували її честь. Спокутуйте свою провину, дайте їй без перешкод виїхати звідси, і я нічого більше не вимагатиму від вас.
— Нічого більше не вимагатимете! — мовив Бекінгем, здивовано глянувши на Фелтона й роблячи наголос на кожному слові.
— Мілорде, — вів далі Фелтон, чимраз дужче запалюючись, — стережіться, мілорде! Вся Англія втомилась од ваших беззаконних діянь. Мілорде, ви зловживали королівською владою, яку ви майже узурпували. Мілорде, ви ненависні людям і Богові. Бог покарає вас згодом, але я покараю вас сьогодні.
— Ну, це вже занадто! — вигукнув Бекінгем, зробивши крок до дверей. Фелтон заступив йому дорогу.
— Уклінно прошу вас, — сказав він, — підписати наказ про звільнення леді Вінтер. Згадайте, що це та сама жінка, яку ви збезчестили.
— Забирайтеся геть, добродію, — відповів Бекінгем, — або я покличу варту й накажу закувати вас у кайдани.
— Ви нікого не покличете, — сказав Фелтон, кинувшись між герцогом і дзвіночком, що стояв на столику із срібними інкрустаціями. — Стережіться, мілорде, ви тепер у руках Божих.
— В руках чорта, хочете ви сказати! — вигукнув Бекінгем, підвищуючи голос, щоб привернути увагу людей у сусідній кімнаті, але ще прямо не кличучи на допомогу.
— Підпишіть, мілорде, підпишіть наказ про звільнення леді Вінтер! — мовив Фелтон, простягаючи до герцога папір.
— Ви погрожуєте мені силою? Ви глузуєте з мене?.. Гей, Патріку!
— Підпишіть, мілорде!
— Ніколи!
— Ніколи?
— До мене! — гукнув герцог і схопився за шпагу. Але Фелтон не дав йому часу вихопити її з піхов. На грудях він тримав напоготові ніж, яким міледі поранила себе.
Одним стрибком він опинився біля герцога. Тут до кабінету ввійшов Патрік.
— Мілорде, вам лист із Франції! — голосно мовив він.
— З Франції? — вигукнув Бекінгем, забувши про все на світі й думаючи тільки про те, від кого лист.
Скориставшися з цієї миті, Фелтон встромив герцогові в бік ножа по самісіньку рукоятку.
— А-а, зрадник! — зойкнув Бекінгем. — Ти вбив мене…
— Убивство! — крикнув Патрік.
Фелтон озирнувся навкруги й, побачивши, що двері прочинені, кинувся тікати. Він убіг до сусідньої зали, де, як ми вже казали, чекала прийому депутація Ла-Рошелі, хутко проминув її й поспішив до сходів. Аж тут він зустрів лорда Вінтера, який, угледівши бліде обличчя Фелтона, його нестямний погляд і плями крові на руках, схопив його за горло й закричав:
— Я так і знав! Я здогадувався про це, але запізнився лише на одну хвилину! О, я нещасний, нещасний!..
Фелтон і не пробував захищатися. Лорд Вінтер передав його до рук варти, яка, чекаючи на дальші розпорядження, відвела молодого офіцера на невеличку терасу, що виходила на море, а сам квапливо подався до кабінету Бекінгема.
На зойк герцога, на крик Патріка незнайомець, з яким Фелтон зустрівся в передпокої, вбіг до кабінету.
Герцог лежав на канапі, судорожно притискаючи рукою рану.
— Ля Порте! — мовив Бекінгем кволим голосом. — Ля Порте, ти від неї?
— Так, ваша світлосте, — відповів вірний слуга Анни Австрійської, — але, здається, я запізнився.
— Тихше, Ля Порте! Вас можуть почути.