Цей кат підходить з нагаєм у руці. Ми обступаємо його.
– Чого вам треба від мене?
– Хочемо сказати тобі кілька слів, – звертаюся до нього я. – Ми ні разу не порушимо вашого розпорядку, тож у тебе не буде приводу бити нас. Але ми помітили, що ти шмагаєш нагаєм будь-кого й без будь-якої причини– Ми покликали тебе, щоб заявити: того ж дня, коли ти вдариш котрогось із нас, тобі буде смерть– Зрозумів?
– Зрозумів, – відповідає мулат.
– І ще одна тобі порада.
– Яка? – перепитує він глухим голосом.
– Якщо схочеш переказати комусь наші слова, то перекажи їх офіцерові, а не солдатові.
– Гаразд, – відповідає капрал і йде від нас.
Ця розмова відбувається в неділю, коли в'язні не виходять на роботу– До нас з'являється офіцер.
– Як тебе звати?
– Метелик.
– Це ти ватажок у кайєннців?
– Нас п'ятеро, й усі ми ватажки.
– Тоді чому із наглядачем розмовляв саме ти?
– Бо я найкраще знаю іспанську мову.
Переді мною капітан національної гвардії. За його словами, охороною командує не він, а два офіцери, старші за нього. Але сьогодні їх у таборі нема, вони приїдуть у вівторок.
– Ти погрожував убити наглядача, якщо він ударить когось із вас, від свого імені й від імені своїх товаришів?
– Так, і наші наміри дуже серйозні. Тепер скажу вам ще таке: ми попередили наглядача, що не даватимемо приводу для тілесних покарань. Ви, капітане, знаєте, що ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення і нас не судив ніякий суд.
– Я нічого не знаю. Вас привезли до табору без документів, передали тільки таку записку від директора: "Пошліть цих людей на роботу одразу ж після їхнього приїзду".
– Гаразд, капітане, будьте справедливі, ви людина військова. Дайте своїм солдатам розпорядження, щоб вони, поки приїде ваше начальство, поводилися з нами не так, як поводяться з рештою в'язнів. Запевняю вас: нас не судили й не мають підстав судити, ми не вчинили у Венесуелі ніякого правопорушення.
– Гаразд, я дам такий наказ. Сподіваюся, ви не обманюєте мене.
Пополудні цієї першої неділі я встигаю роздивитися тутешніх в'язнів. Передусім мене вражає те, що всі вони фізично почуваються добре. По-друге, вони вже звикли, що їх щодня шмагають нагаєм, і терплять це навіть у неділю. Можна подумати, що вони відчувають задоволення від цього шмагання. Тому раз по раз і порушують дисципліну, грають у кісточки, обкрадають товариша, кидають непристойні слова жінкам, що приходять з села, приносячи в'язням солодощі та сигарети. Ті відповідають їм такими самими словами. В'язні віддають їм плетений кошик чи якийсь вирізьблений ними самими предмет за вбогий гріш або за коробку сигарет. Є в'язні, які заговорюють жінці зуби, беруть у неї через огорожу з колючого дроту те, що вона їм пропонує, і враз утікають, не віддавши їй обіцяного предмета, і зникають серед натовпу інших в'язнів. За всі ці порушення, навіть за найдрібніші, в'язні зазнають немилосердних тілесних покарань, від постійного шмагання нагаями шкіра на них уже буквально одубіла, в таборі панує страх, проте все це не дає ніякої користі суспільству і не зміцнює порядку в таборі, бо ці бідолахи анітрохи від цього шмагання не виправляються.
Звісно, дисциплінарна в'язниця на Сен-Жозефі з її тишею жахливіша за цей табір. Тут страх минає швидко. В'язень має змогу розмовляти вночі, до і після роботи, в неділю він одержує також ситну їжу, і йому неважко відбувати свій термін, який ніколи не перевищує п'яти років.
У неділю ми куримо, п'ємо каву. До нас підходять кілька колумбійців, але ми ввічливо, проте рішуче проганяємо їх. Треба, щоб нас тут мали за особливих в'язнів, інакше ми пропадемо.
Другого дня, в понеділок, о шостій ранку ми, ситно поснідавши, разом з усіма вирушаємо працювати. Ось як тут випроводжають в'язнів на роботу: дві шереги людей шикуються одна навпроти одної – п'ятдесят в'язнів і п'ятдесят солдатів. По солдату на в'язня. Між шерегами лежать п'ятдесят знарядь праці: кайла, заступи, сокири. В'язні й солдати дивляться одні на одних. Перші сповнені тривоги, другі – збуджені, ладні щомиті накинутися кожен на свого в'язня. Сержант кричить: "Такий-то – кайло!" Бідолаха поквапно хапає кайло, а сержант ту ж мить вигукує: "Номер такий-то!" Це означає, що солдат під цим номером наглядатиме за тим в'язнем. Названий солдат біжить за сердегою і шмагає його нагаєм. Ця жахлива сцена відбувається двічі на день. Здається, то не солдати женуть на роботу в'язнів, а погоничі шмагають батогами віслюків.
Ми заціпеніли від страху, чекаючи своєї черги. На щастя, з нами все діється інакше.
– П'ятеро кайєннців, ідіть сюди! Молодші, беріть кайла, а двоє старших – заступи!
Ми рушаємо. Бігти не біжимо, одначе йдемо швидко. Нас супроводжують четверо солдатів і капрал. Цей день був довший і тривожніший, ніж перший. Геть посмуговані нагаями люди, знемагаючи, кричали, мов причинні, падали на коліна й благали, щоб їх більше не били. Пополудні одних в'язнів послали стягувати докупи недогорілі дерева, інших – підбирати хмиз та зносити його на велике багаття посеред просіки. Кожен солдат без упину шмагав нагаєм свого в'язня, щоб той швидше збирав недогарки й бігом ніс їх на купу. Ця шалена біганина доводила декотрих до нестями, і чоловік, поспішаючи, іноді хапав гілляку за кінець, який ще горів. І ось так, з попеченими руками, босоніж, під градом ударів, в'язні цілі три години бігали по жару та гілках, які ще курилися. Нас п'ятьох не послали розчищати недавно прорубану просіку. І добре зробили, бо ми домовилися працювати не розгинаючи спини, але якби когось із нас ударили, ми б накинулися на своїх охоронців, роззброїли їх і перестріляли.
Сьогодні вівторок, але на роботу ми не пішли. Нас викликали до кабінету двох офіцерів національної гвардії. Обидва дивуються, що нас привезли до Ель-Дорадо без жодного документа, який свідчив би про суд над нами. В усякому разі, офіцери обіцяють наступного дня розпитати про все в директора каторжної колонії.
Відповіді довелося чекати не довго. Ці два майори, безперечно, люди дуже суворі, можна навіть сказати, жорстокі, однак коректні: вони зажадали, щоб директор каторжної колонії приїхав сюди й усе нам пояснив.
І ось ми стоїмо перед директором та двома офіцерами національної гвардії.
– Французи, я директор колонії Ель-Дорадо. Ви хотіли поговорити зі мною. Чого вам треба?
– Насамперед скажіть, який суд засудив нас позаочі до цих каторжних робіт? На який термін і за який злочин? Ми припливли до венесуельського селища Ірапи. І не вчинили жодного правопорушення. Тоді чого нас сюди привезли? Поясніть, чому нас примушують тут працювати!
– У світі йде війна. Отже, ми маємо з'ясувати, хто ви такі.
– Гаразд, але це не дає вам права посилати нас на каторгу.
– Ви втекли від французького правосуддя, і ми повинні дізнатись, чи воно не вимагає вас до Франції.
– Припустімо. Але я запитую ще раз, чому з нами поводяться так, наче ми відбуваємо покарання?
– Згідно з нашими законами, ви відбуваєте тут попереднє ув'язнення, поки ведеться слідство.
Ця суперечка тривала б ще довго, якби її не урвав один з офіцерів.
– Пане директоре, – промовив він, – ми не маємо права поводитися з цими людьми так, як поводимося з рештою в'язнів. На мою думку, поки ви не повідомите Каракас про цей особливий випадок і не дістанете відповіді, ми не повинні посилати цих п'ятьох на будівництво дороги.
– Це небезпечні люди! Вони погрожували вбити наглядача, якщо він їх ударить. Ви це підтверджуєте?
– Не тільки підтверджуємо, пане директоре, а й повторюємо ще раз: кожного, хто зважиться вдарити бодай одного з нас, ми вб'ємо.
– А якщо це буде солдат?
– Усе одно. Ми не зробили нічого поганого, щоб з нами так поводились. Наші закони й тюремні режими, може, навіть жорстокіші за ваші, але ми не дозволимо, щоб нас шмагали, мов худобу.
Директор переможно обертається до офіцера:
– Самі бачите, які небезпечні ці люди!
Начальник охорони – той, що трохи старший віком, – якусь хвилю вагається, а потім, на превеликий наш подив, каже:
– Ці втікачі мають рацію. Ми нічим не можемо виправдати їхнє перебування в колонії. Тож із двох одне, пане директоре: або ви підшукуєте для них роботу окремо від решти в'язнів, або вони не ходитимуть на будівництво дороги зовсім. Якщо ми посилатимемо французів разом з усіма, то одного дня хтось із солдатів їх таки вдарить.
– Що ж, побачимо. А поки залиште їх у таборі. Завтра я вам скажу, що з ними робити. – І директор іде від нас.
Я дякую офіцерам. Вони частують нас сигаретами і обіцяють дати ввечері розпорядження своїм підлеглим ні в якому разі не бити нас.
Ось уже цілий тиждень ми в колонії. На роботу не ходимо. Вчора, у неділю, сталось щось жахливе. Колумбійці кинули жеребок, щоб визначити, хто має вбити наглядача– мулата. Це завдання випало чоловікові років тридцяти. Йому дали ложку із загостреною ручкою. І цей чоловік мужньо виконав угоду, вкладену зі своїми друзями. Він завдав мулатові трьох ударів у груди. Наглядача негайно відвезли до лікарні, а вбивцю прив'язали до стовпа посеред табору. Солдати, мов навіжені, почали шукати скрізь іншу зброю. З усіх боків на в'язнів градом посипалися удари. А що я не встиг швидко скинути штани, то один із солдатів у запалі шмагонув мене по ногах нагаєм. Барр'єр схопив лаву й замахнувся нею на солдата. Інший солдат штрикнув багнетом Барр'єра в руку, а я тим часом садонув ногою в живіт того солдата, який ударив мене. Я вже підняв із землі рушницю, коли до нас долинув гучний голос:
– Перестаньте! Не чіпайте французів! Французе, кинь рушницю! – Це кричав капітан Флорес, той самий, який першого дня приймав нас у таборі.
Він утрутився саме тієї миті, коли я вже хотів був стріляти в солдатів. Якби не капітан, я таки вбив би кількох із них: звісно, ми теж безглуздо загинули б тут, на краю світу, на цій венесуельській каторзі, куди нас не знати чому запроторили.
Завдяки енергійному втручанню капітана солдати облишили нас і подалися зганяти злість на інших в'язнях. Отоді ми й стали свідками жахливої сцени.
Наглядач і двоє солдатів накинулися на прив'язаного до стовпа колумбійця й почали безперестану його лупцювати. Вони били його з п'ятої вечора до шостої ранку. Виявляється, щоб загнати людину в могилу, бити її треба довго! Час від часу вони робили перерву, допитуючись у колумбійця, хто його спільники, хто дав йому ложку, хто її нагострив.