Мій батько прозивав мене "втіхо моя", ти називаєш мене "моя любове", і обоє ви називаєте мене "моя дитино".
– Ти ще пам'ятаєш свого батька, Гайде?
Дівчина всміхнулася.
– Він тут і отут, – сказала вона, притуливши долоньку до очей і до серця.
– А я де? – усміхнувся граф Монте-Крісто.
– Ти, – відказала вона, – скрізь.
Граф Монте-Крісто взяв її руку і хотів було поцілувати її, та наївна дитина забрала її й підставила чоло.
– Тепер ти знаєш, Гайде, – сказав він, – що ти вільна, що ти пані, що ти княгиня, ти можеш, як і раніш, носити своє вбрання і можеш розлучитися з ним, якщо хочеш, залишайся вдома, як хочеш – виходь на люди, для тебе завжди буде готовий ридван, Алі й Мірто будуть супроводжувати тебе скрізь і виконувати твої накази, та прошу я тебе тільки про одне...
– Слухаю тебе.
– Бережи таємницю твого народження, ні словом не обмовся про твоє минуле, ніколи не вимовляй імен твого славетного батька і твоєї сердешної матінки.
– Я вже сказала тобі, пане мій, що ні з ким не буду бачитися.
– Послухай, Гайде, можливо, таке східне усамітнення в Парижі буде неможливе, вивчай і далі звичаї північних країв, як ти робила це в Римі, Флоренції, у Мілані й Мадриді, – це піде тобі на користь, хоч житимеш ти тут, хоч повернешся на Схід.
Дівчина звела на графа Монте-Крісто свої великі вогкі очі й відказала:
– Або ми повернемося на Схід, це ти хочеш сказати, пане мій?
– Так, дитино моя, – сказав граф Монте-Крісто, – ти ж знаєш, я ніколи тебе не покину. Не дерево розлучається з квіткою, а квітка покидає дерево.
– Я ніколи не покину тебе, пане мій, – сказала Гайде, – бо знаю, що не зможу жити без тебе.
– Бідолашна дитино! За десять років я буду вже старий, а ти за десять років іще будеш молода.
– У мого батька була довга сива борода. Це не заважало мені любити його, моєму батькові було шістдесят років, і він здавався мені вродливішим від усіх молодиків, яких я зустрічала.
– Та скажи, як ти гадаєш, звикнеш ти до цієї країни?
– А я бачитиму тебе?
– Щодня.
– То про що ж ти питаєш мене, пане мій?
– Я боюся, що ти занудьгуєш.
– Ні, пане мій, адже вранці я думатиму про те, що ти прийдеш, а вечорами згадуватиму, що ти приходив, та коли я сама, я згадую, я бачу величезні картини, широкі обрії, з Піндом і Олімпом удалині, а в серденьку моєму живуть три почуття, з якими ніколи не занудьгуєш, – сум, любов і вдячність.
– Ти гідна донька Епіра, Гайде, ніжна й поетична, і видно, що походиш ти від богинь, яких породив твій край. Заспокойся ж, дитино моя, я зроблю все, щоб твоя молодість не минула марно, бо якщо ти любиш мене, як батька, то я люблю тебе, як свою дитину.
– Ти помиляєшся, пане мій: я любила батька не так, як тебе, моя любов до тебе – не така любов: мій батько помер, а я лишилася жити, а якщо ти помреш, то помру і я.
Із ніжною усмішкою граф Монте-Крісто простягнув їй руку, і дівчина, як водилося, притулила її до вуст.
Підготувавшись у такий спосіб до зустрічі з родиною Моррелів, граф Монте-Крісто пішов собі, шепочучи рядки з Піндара:
"Юність – квіт, і любов – його плід... Щасливий виноградар, для котрого він достиг!"
Як він і звелів, ридван уже очікував його. Він сів досередини, і коні, як завше, помчали учвал.
XII. Родина Моррелів
За кілька хвилин граф Монте-Крісто прибув на вулицю Меле, 7.
Дім був білий, веселий, і дворисько перед ним прикрашали невеликі квіткові клумби.
Браму відчинив воротар, у якому граф Монте-Крісто впізнав старого Коклеса. Та оскільки той чоловічина, як пам'ятаємо, був сліпий на одне око, друге око в нього за дев'ять років дуже підупало, то Коклес не впізнав графа Монте-Крісто.
Щоб підкотити до ґанку, ридван мав обігнути невеликий водограй, що струмував із басейну, облицьованого мушлями і камінням, то була розкіш, яка викликала поміж сусідами неабияку заздрість і стала причиною того, що той маєток прозвали Маленький Версаль. Мабуть, зайве казати, що в басейні була сила-силенна червоних і золотавих рибок.
У самому домі, якщо не брати до уваги долішнього поверху, де містилися кухні та льохи, були ще два поверхи і горище. Молодята придбали його разом із величезною майстернею і садом із двома павільйонами. Емманюель відразу ж утямив, що з цього розташування споруд можна мати невеликий зиск. Він лишив собі дім і половину саду і відокремив усе це муром поміж своїм володінням і майстернею, а потім здав її в оренду разом із павільйонами і рештою саду, тож улаштувався він недорого та ще й так відокремлено, як найприскіпливіший мешканець Сен-Жерменського передмістя.
Їдальня була вся з дуба, вітальня – з червоного дерева й оббита блакитним оксамитом, спальня – з цитринового дерева й оббита зеленим полотном, окрім того, був там ще робочий кабінет Емманюеля, який не переймався жодною роботою, і музична кімната для Жюлі, яка не вміла грати на жодному інструменті.
Увесь третій поверх належав Максимільянові й був точнісінькою копією помешкання його сестри, тільки у їдальні була більярдна, куди він приводив друзів. Він дивився, як чистять його коня, і курив сигару, стоячи біля входу в сад, коли біля брами зупинився графів ридван.
Як ми вже казали, Коклес відчинив браму, а Батістен плигнув додолу і спитався, чи може граф Монте-Крісто бачити пана й пані Ербо і пана Максимільяна Морреля.
– Граф Монте-Крісто! – вигукнув Моррель, покинувши сигару і поспішивши назустріч відвідувачеві. – Де ж пак не раді ми його бачити! Дякую вам, пане графе, дуже вам удячний за те, що ви не забули про вашу обіцянку.
І молодий офіцер так палко потиснув графову долоню, що той не зміг засумніватися в його щирості й побачив, що чекали його з нетерпінням і зустрічають із радістю.
– Ходімо, ходімо, – сказав Максимільян, – я сам познайомлю вас; про такого чоловіка, як ви оце, не повинен доповідати лакей: сестра у саду, вона зрізає ружі, що повідцвітали, а зять читає свої газети, "Пресу" і "Дебати", кроків за шість від неї, бо хоч де перебувала б пані Ербо, можете бути заздалегідь певні, що не далі, ніж за чотири метри від неї й Емманюеля зустрінете, і навпаки, як ото кажуть у Політехнічній школі.
Молода жінка в шовковій сукні, що ретельно обскубувала зів'ялі пелюстки з ружових кущів, почула їхні кроки і звела голову.
То була вже знайома нам маленька Жюлі, що стала, як і провіщав їй уповноважений компанії "Томсон і Френч", панею Емманюель Ербо. Угледівши стороннього, вона зойкнула. Максимільян зареготав.
– Не полохайся, сестро, – сказав він, – хоч пан граф лише кілька днів у Парижі, та він уже знає, що таке рантьє з Маре, а якщо ще не знає, то зараз побачить.
– Ох, мосьпане, – сказала Жюлі, – припровадити вас отак – це зрада з боку мого брата, йому геть начхати на те, який вигляд у його бідолашної сестри... Пенелоне! Пенелоне!...
Дідуган, що обкопував бенгальські ружі, застромив заступа в землю і, скинувши картуза, підійшов до них, ремигаючи жуйку, яку він відразу ж запхав подалі за щоку. У його ще густій чуприні сріблилося декілька білих пасем, а брунатне лице і сміливий, гострий погляд виказували в ньому бувалого моряка, що засмаг під сонцем екватора і знайомий із бурями.
– Ви гукали мене, панно Жюлі? – поспитався він. – Що бажаєте?
За давньою звичкою Пенелон прозивав доньку свого господаря панною Жюлі й ніяк не міг звикнути називати її панею Ербо.
– Пенелоне, – мовила Жюлі, – скажіть панові Емманюелеві, що в нас дорогий гість, а Максимільян проведе пана графа до вітальні.
Потім обернулася до графа Монте-Крісто.
– Сподіваюся, ви дозволите мені покинути вас на хвилину?
І, не чекаючи графового дозволу, вона оббігла клумбу і подалася до хати бічною доріжкою.
– Ох, любий пане Моррелю, – сказав граф Монте-Крісто, – мені так незручно, адже я порушив спокій вашої родини.
– Погляньте, погляньте, – регочучи, відказав Максимільян, – он і Емманюель побіг міняти куртку на сурдут! Вас знають на вулиці Меле, на вас чекали, повірте мені.
– Здається, ви щаслива родина, – мовив граф Монте-Крісто, наче відповідаючи на власні думки.
– Авжеж, пане графе. Бачте, у них є все, що треба для щастя: вони молоді, життєрадісні, люблять одне одного, і хоч їм доводилося бачити величезні маєтки, вони зі своїми двадцятьма п'ятьма тисячами ліврів ренти вважають себе заможними, наче Ротшильд.
– Хоч двадцять п'ять тисяч ліврів зиску – це небагато, – сказав граф Монте-Крісто, і в голосі його було стільки ніжності, що він відгукнувся в Максимільяновому серці, мов батьківський голос, – але ж це не межа для нашого молодого подружжя, вони ж бо, либонь, теж стануть мільйонерами. Ваш зять адвокат чи лікар?
– Він був купець, пане графе, і провадив справу мого батька-небіжчика. Пан Моррель помер, лишивши після себе капітал у п'ятсот тисяч франків, із них половина дісталася мені й половина сестрі, тому що нас було тільки двійко. Її чоловік, узявши з нею шлюб, не мав нічого, крім шляхетної чесності, ясного розуму і незаплямованої репутації. Він захотів мати стільки, скільки має його дружина і працював, аж зібрав двісті п'ятдесят тисяч франків, а для цього потрібно було йому шість років. Присягаюся вам, пане графе, зворушливо було дивитися на них – такі працьовиті, такі дружні, вони, з їхніми здібностями, могли б сягнути чималого багатства, та не захотіли нічого міняти у звичаях батькової фірми і шість років витратили на те, на що людям нового штибу потрібно було б роки два чи три; весь Марсель і досі в захваті від їхньої мужньої самовідданості. Аж якось Емманюель підійшов до дружини, що закінчувала виплату за зобов'язаннями.
"Жюлі, – сказав він, – ось пакет із останньою сотнею франків, його передав мені допіру Коклес, і він доповнює ті двісті п'ятдесят тисяч франків, що їх ми призначили собі межею. Чи задовольнишся ти тією мализною, якою нам тепер доведеться обмежитися? Наша фірма робить за рік мільйонний обіг і може давати сорок тисяч франків зиску. Якщо ми захочемо, то за годину продамо нашу клієнтуру за триста тисяч: ось лист від пана Делоне, він пропонує нам цю суму за нашу фірму, яку він хоче приєднати до своєї. Вирішуй, як учинити".
"Друже мій, – відказала моя сестра, – компанією Морреля може орудувати тільки Моррель. Невже ж не варто відмовитися від трьохсот тисяч франків, щоб раз і назавжди захистити ім'я нашого батечка від поворотів долі?"
"І я так гадав, – сказав Емманюель, – та тільки хотів дізнатися твою думку".
"То тепер знаєш уже.