Але є все ж таки бодай щось, чого ви домагаєтеся?
– Так, було.
– І що ж?
– Мене теж, так само, як трапляється воно бодай раз у житті з кожною людиною, сатана підніс на найвищу гору на світі, показав звідтіля мені світ і, як ото колись Христові, мовив: "Скажи мені, сину людський, що ти просиш, щоб уклонитися мені?" І тоді я поринув у тривалі роздуми, тому що вже довго душу мою точила страшенна мрія. А потім я відказав йому: "Послухай, завжди казали мені, що існує провидіння, та ніколи не бачив я нічого такого – ні його, ні чогось, що було б схоже на нього, і почав гадати, що його не існує, тож хочу я стати провидінням, тому що не знаю нічого вищого на цім світі, нічого прекраснішого й досконалішого, ніж винагороджувати і карати". Та сатана схилив голову і зітхнув. "Помиляєшся, – сказав він, – провидіння існує, тільки ти не бачиш його, бо це дитя Господнє і діє воно потайці, і прямує недовідомими шляхами, тож усе, що можу я вчинити для тебе, це вчинити тебе одним зі знарядь його". Отак ми уклали з ним угоду; що ж, може я й погубив мою душу. Та дарма, – провадив граф Монте-Крісто, – якби довелося знову укладати угоду, то я уклав би її знову.
Вільфор приголомшено дивився на нього.
– Пане графе, – спитався він, – у вас є рідня?
– Ні, я сам на світі.
– Що ж, тим гірше!
– Чому? – запитав граф Монте-Крісто.
– Тому що, може, вам довелося б стати свідком видовища, яке поскромило б вашу гордоту. Кажете, лякає вас лише смерть?
– Я не кажу, що вона мене лякає, – вона може лише завадити мені.
– А старість?
– Моя місія скінчиться, поки настане старість.
– А божевілля?
– Я вже був на краю божевілля, а ви знаєте правило: non bis idem[51] – належить воно до карного права, тож стосується вашої компетенції.
– Страшні не лише смерть, старість чи божевілля, – сказав Вільфор, – існує, наприклад, апоплексія, що, немов удар грому, поціляє у вас, та не знищує, а проте після неї всьому край. Це ще ви, але вже й не ви, немов той Арієль, були ви майже янголом, а тепер стали непорушною грудомахою, що, немов той Калібан, уже сливе худобина, – і людською мовою, як я вже сказав, це зветься апоплексія. Прошу вас заглянути якось до мене, пане графе, якщо у вас буде бажання зустрітися із супротивником, що здатний зрозуміти вас і прагне спростувати вас, і я покажу вам мого батька, пана Нуартьє де Вільфора, одного з найзапекліших якобінців пори першої революції, він поєднував у собі блискучу відвагу і був міцний мов дуб, цей чолов'яга якщо не побував, як ви оце, у всіх державах світу, то брав участь у поваленні однієї з наймогутніших, він, як і ви, вважав себе одним із посланців як не Бога, то верховної істоти, як не провидіння, то долі, та й що ж? – луснула кровоносна судина в мізках, знищивши все це, причому не за день, не за годину, за однісіньку мить. Ще напередодні Нуартьє, що бавився революціями, Нуартьє, що для нього Франція була тільки однією великою шахівницею, де мали щезнути й пішаки, і слони, і коні, і королева, аби лиш королю зробили мат, – цей грізний Нуартьє наступного дня став сердегою Нуартьє, непорушним дідуганом, що залежить від найслабшого члена родини, його внучки Валентини, став німим і закляклим трупом, що живе без страждань, щоб тільки дати час матерії потроху сягнути остаточного тління.
– На жаль, – відказав граф Монте-Крісто, – у цьому видовиську не буде нічого нового ні для мого зору, ні для мого розуму – я трохи лікар, і так само, як і мої колеги, не раз шукав душу в живій матерії або ж у матерії мертвій, та, як і провидіння, вона залишалася невидима для моїх очей, хоч серце й відчувало її. Сотні авторів услід за Сократом, за Сенекою, за святим Августином чи Галлем наводили у віршах і в прозі те ж таки порівняння, що й ви, та я розумію, що батькові страждання можуть дуже змінити спосіб синових думок. Оскільки ви робите мені честь, запрошуючи мене, я приїду до вас, щоб повчитися смирення на тому сумному видовиську, що так засмучує вашу родину.
– Це, звісно, так і було б, якби Господь не подарував мені щедрого відшкодування. Біля цього старого, що повільною ходою спускається у могилу, на порозі життя стоять двоє дітей – Валентина, моя донька від першого шлюбу з панною Рене де Сен-Меран, та Едуар, мій син, якого ви порятували від смерті.
– І який висновок ви зробили з цього відшкодування? – запитав граф Монте-Крісто.
– Той висновок, – відказав Вільфор, – що мій батько, охоплений пристрастями, учинив одну з тих помилок, що уникають людського правосуддя, та не втікають від Божого суду! Тож Господь, бажаючи укарати тільки одну душу, вразив лиш його.
Усміхаючись, граф Монте-Крісто у глибині своєї душі так загарчав із люті, що якби Вільфор почув його, то втік би не озираючись.
– До побачення, мосьпане, – сказав королівський прокурор, що вже підвівся з фотеля і якусь часину розмовляв навстоячки, – покидаю я вас із почуттям глибокої поваги, яка, сподіваюся, буде вам приємна, коли ви ближче запізнаєтеся зі мною, тому що я принаймні не пересічна людина. Та й в особі пані Вільфор ви набули друга на всеньке життя.
Граф Монте-Крісто вклонився і провів Вільфора лиш до дверей кабінету, і королівський прокурор спустився до свого ридвана у супроводі двох слуг, що за його знаком хутко відчинили дверцята.
Коли королівський прокурор зник із поля зору, граф Монте-Крісто звів дух і посміхнувся.
– Ні, – мовив він, – ні, доста отрути, і якщо вже серце моє наповнене нею вщерть, треба пошукати протиотрути.
Він ударив один раз у мідну тарілку.
– Я іду до пані, – сказав він Алі, що ввійшов до кабінету, – а за півгодини нехай мені подадуть ридван.
XI. Гайде
Читач пам'ятає, хто були нові чи радше давні знайомці графа Монте-Крісто, що мешкали на вулиці Меле, – то були Максимільян, Жюлі й Емманюель.
Тільки Вільфор поїхав, очікування цієї втішної зустрічі, цих декількох щасливих хвилин, цього райського променя, що осявав пекло, куди він самохіть укинув себе, наклало пречудову ясність на обличчя графа Монте-Крісто. Алі прибіг на дзвінок і, побачивши те обличчя, що світилося такою невимовною втіхою, затамував подих і пішов звідти навшпиньки, наче остерігався сполохати приємні думки, що, як йому здавалося, охопили його пана.
Був уже полудень; граф Монте-Крісто лишив собі вільну часину, щоб перебути її з Гайде; утіха не відразу охоплювала цю змучену душу, якій потрібно було немовби підготуватися до солодких відчуттів, як ото буває іншим душам необхідно підготуватися до відчуттів гострих.
Молода грекиня, як ми вже казали, мала покої, що були відокремлені від графових кімнат. Усі вони були опоряджені на східний лад: підлогу застелили грубими турецькими килимами, стіни обвішали парчею, і в кожному покої попід стінами стояв широкий диван із безладно розкиданими подушками.
У Гайде були три служниці француженки й одна грекиня. Усі три француженки перебували в першому покої, ладні прибігти на перше дзеленчання золотого дзвоника і виконати накази невільниці грекині, яка досить добре володіла французькою мовою, щоб передавати бажання своєї пані її трьом покоївкам, яким граф Монте-Крісто звелів ставитися до Гайде з такою шанобою, як до королеви.
Дівчина перебувала в найдальшому своєму покої, тобто у круглому будуарі, куди денне світло просягало тільки згори, крізь рожеві шиби. Вона лежала долі, на подушках із блакитного оксамиту, гаптованих сріблом, трохи притулившись спиною до дивана; заклавши за голову м'яким згином праву руку, лівою вона підносила до вуст кораловий чубук із прикріпленою до нього гнучкою руркою кальяну, щоб тютюновий дим потрапляв до її рота тільки просякнутий бензойною водою, що крізь неї його змушував промикатися її ніжний подих.
Її поза, що була цілком звична для східної жінки, видалася б пристрасно-грайливою, якби замість неї там була француженка.
На ній було звичайне убрання епірських жінок: білі оксамитові шаровари, виткані ружовим квіттям, що сягали її маленьких дитячих ступней, які здавалися б виточеними з пароського мармуру, якби вони не бавилися двома невеличкими капцями із загнутими носаками, гаптованими золотом і перлами; сорочка з повздовжніми білими і блакитними пасмугами, із широкими відкидними рукавами, що давали волю рукам, зі срібними клямрами і перловими ґудзиками; і врешті щось на кшталт горсету з трикутним вирізом дозволяла бачити шию і горішню частину грудей. Унизу, там де горсет сягав шароварів, стан її охоплював яскравий пояс із довгими шовковими френзлями, якому позаздрили б усі наші французькі модниці.
На голові в неї була золота шапочка, гаптована перлами, трохи збита набакир, і в темні коси заколота була прегарна жива шарлатова ружа.
Що ж до вроди цього обличчя, то це була грецька врода у всій її довершеності: великі чорні оксамитові очі, прямий ніс, коралові вуста і перлисті зуби.
І весь той чар осяяний був весною молодості, у всьому її блиску й запахущості: Гайде було років із дев'ятнадцять чи, може, із двадцять.
Граф Монте-Крісто погукав покоївку-грекиню і звелів запитати, чи дозволить Гайде йому ввійти.
Замість відповіді Гайде загадала покоївці підняти штору, що затуляла двері, й у її чотирикутній рамі, наче прегарну картину, стало видно молоду дівчину, що лежить долі.
Граф Монте-Крісто увійшов до покою.
Не покидаючи кальян, Гайде звелася на лікоть і, усміхаючись, простягнула графові руку.
– Чому, – спиталася вона мелодійною мовою спартанських і афінських жінок, – чому ти просиш у мене дозволу увійти до моїх покоїв? Хіба ти більше не пан мій, хіба я вже не твоя рабиня?
Граф Монте-Крісто теж усміхнувся.
– Гайде, – мовив він, – ви ж знаєте...
– А чому це ти не кажеш мені "ти", як завжди було? – урвала його молода грекиня. – Хіба я завинила чимось? Тоді мене треба покарати, але не казати мені "ви".
– Гайде, – провадив граф Монте-Крісто, – ти ж знаєш, що ми перебуваємо у Франції, отже ти вільна людина.
– У чому вільна? – поспиталася дівчина.
– Щоб покинути мене.
– Покинути тебе!.. А чому це я маю покидати тебе?
– Хтозна! Ми будемо бачитися з людьми...
– Я не хочу нікого бачити.
– І якщо поміж тими гарними юнаками, з якими тобі доведеться бачитися, хтось припаде тобі до вподоби, я не буду настільки недобрий...
– Нікого не бачила я гарнішого від тебе і нікого не любила, крім мого батька і тебе.
– Сердешна дитино, – сказав граф Монте-Крісто, – ти ж ніколи ні з ким і не балакала, крім твого батька і мене.
– То й що! Більше ні з ким і не хочу я балакати.