Родіон Ро... Ро... Родіонович, адже так, здається?
— Родіон Романович.
— А так, а так! Родіон Романович, Родіон Романович. От це ж я й питаю. Навіть не раз розпитував, як ви там. Щиро скажу, з того часу я дуже шкодував, що ми так тоді з вами... мені потім пояснили... я дізнався, що молодий літератор і навіть учений... і, сказати б, перші кроки... Господи! Та хто ж з літераторів і вчених з самого початку не робив оригінальних кроків! Я і дружина моя — ми обоє поважаємо літературу, а що вже дружина, то страх як!.. Літературу і мистецтво! Аби благородство було, а всього іншого можна здобути талантами, знанням, розумом, генієм! Капелюх — ну що, наприклад, таке капелюх? Капелюх — це тільки покришка, я його у Ціммермана куплю, а того, що під капелюхом ховається і капелюхом прикрито, того вже я ні за які гроші не куплю!.. Я, знаєте, хотів навіть до вас іти, щоб пробачитись, та думав, може, ви... Одначе як же це я навіть і не питаю: ви справді в якійсь справі? До вас, кажуть, рідні приїхали?
— Еге ж, мати й сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру, — освічена і прекрасна особа. Скажу вам, я пошкодував, що ми тоді з вами так погарячилися. Казус! А що я на вас тоді, з приводу вашої непритомності, таким поглядом глянув, — то потім воно якнайкраще з'ясувалося! Бузувірство і фанатизм! Розумію ваше обурення. Може, з приводу прибуття родини квартиру міняєте?
— Ні-ні, я тільки так... Я зайшов спитати... Я думав, що знайду тут Замєтова.
— А так! Ви ж заприятелювали; чув, аякже. Ну, Замєтова у нас уже немає, — не застали. Еге ж, втратили ми Олександра Григоровича! З учорашнього дня немає вже його в нас; перейшов... і, йдучи, з усіма навіть посварився... так якось неввічливо навіть... Легковажний хлопчисько, правду казати; а надії подавав; та от, що з ним вдієш, з блискучим юнацтвом нашим! Іспит, чи що, якийсь складати хоче, адже у нас же тільки б побазікати та пофанфаронити, на тому іспит і кінчиться. Це ж не те, що, наприклад, ви або там пан Разуміхін, ваш друг! Ваша кар'єра — вчена частина, і вас уже не зіб'ють невдачі! Вам усі ці радощі життя, можна сказати, — nihil est,[*] аскет, монах, пустельник!., для вас книга, перо за вухом, учені дослідження — он де ваш дух! Я сам деякою мірою... записки Лівінґстона, може, читали?[6-28]
— Ні.
— А я читав. Та тепер дуже багато їх, нігілістів, розвелося; ну та воно й зрозуміло; часи ж які, я вас питаю? А проте я з вами... адже ви ж, напевне, не нігіліст! Кажіть одверто, одверто!
— Н-ні...
— Ні, знаєте, ви вже зі мною одверто, ви не бійтесь, кажіть, наче самому собі! Одна річ служба, інша річ... ви думали, я хотів сказати: дружба, ба ні, не вгадали! Не дружба, а почуття громадянина і людини, почуття гуманності і любові до Всевишнього. Я хоч і офіційна особа, і на роботі, але громадянина і людину я завжди відчувати в собі повинен і усвідомлювати... Ви ось згадали про Замєтова. Замєтов, він хіба що бешкет учинити на французький манір десь у непристойному місці, за склянкою шампанського або донського здатний, — он що таке ваш Замєтов! А я, може, сказати б, згорів через свою відданість і високі почуття і, крім того, маю певну вагу, чин, обіймаю посаду! Одружений і маю дітей. Виконую обов'язок громадянина і людини, а він хто, я вас питаю? Ставлюсь я до вас як до людини, облагородженої освітою. От ще цих повитух надміру розвелося.[6-29]
Раскольников звів запитливо брови. В його свідомості слова Іллі Петровича, який, мабуть, недавно встав з-за столу, лунали і сипалися, як порожні звуки. Але деякі з них він все ж таки трохи розумів; він дивився запитливо, не відаючи, чим все це кінчиться.
— Я кажу про цих стрижених дівок, — говорив далі балакучий Ілля Петрович, — я прозвав їх повитухами і вважаю, що назва ця дуже влучна. Хе-хе! Лізуть в академію, анатомії вчаться; ну скажіть, от я захворію, то чи покличу я дівицю лікувати себе? Хе-хе!
Ілля Петрович реготав, цілком задоволений своїми дотепами.
— Воно, правда, жадоба освіти невтримна; але ж просвітився, і досить. Навіщо ж зловживати? Навіщо ж ображати благородних осіб, як це робить отой негідник Замєтов? За що він мене образив, я вас питаю? Он ще скільки цих самогубств пішло, — ви цього уявити собі не можете. Отак проживає останні гроші і вбиває самого себе. Дівчиська, юнаки, старі теж... Он ще сьогодні вранці повідомлено про якогось пана, що недавно приїхав. Ниле Павловичу, чуєте, Ниле Павловичу! як його, джентльмена того, про якого повідомили оце, що застрелився десь на Петербурзькій?
— Свидригайлов, — сипло і байдуже відповів хтось із другої кімнати.
Раскольников здригнувся.
— Свидригайлов! Свидригайлов застрелився! — скрикнув він.
— Як! Ви знаєте Свидригайлова?
— Еге ж... знаю... Він недавно приїхав...
— А так, недавно приїхав, дружину поховав, людина зовсім безшабашна, і раптом застрелився, і так скандально, що уявити не можна... залишив у своєму записнику кілька слів, що вмирає при здоровому розумі і просить нікого не винуватити в його смерті. Цей гроші, кажуть, мав. А ви звідки його знаєте?
— Я... знайомий... моя сестра жила в них у домі гувернанткою...
— Он що... То ви нам, виходить, можете про нього розповісти. А ви і не підозрівали?
— Я його вчора бачив... він пив вино... я нічого не знав.
Раскольников відчував, що на нього мовби щось упало і придушило його.
— Ви знову начебто зблідли. У нас тут таке важке повітря...
— Еге ж, мені вже пора, — пробурмотів Раскольников, — пробачте, потурбував...
— О, будь ласка, скільки завгодно! приємність зробили, і я радий сказати...
Ілля Петрович навіть руку простягнув.
— Я хотів тільки... я до Замєтова...
— Розумію, розумію, і зробили нам приємність.
— Я... дуже радий... до побачення... — усміхався Раскольников.
Він вийшов; він хитався. В голові йому паморочилось. Він не відчував, чи стоїть ще на ногах. Він став спускатися сходами, тримаючись правою рукою за стіну. Йому здалося, що якийсь двірник, з книжкою під пахвою, штовхнув його, підіймаючись у контору назустріч йому; що якийсь песик заливався-гавкотів десь у нижньому поверсі і що якась жінка кинула в песика качалкою і нагримала. Він спустився вниз і вийшов на подвір'я. Тут, біля виходу, стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико, дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болюче і змучене відбилося на її обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена усмішка видавилась на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору.
Ілля Петрович уже сидів і переглядав свої папери. Перед ним стояв той самий чоловік, який штовхнув тоді Раскольникова, підіймаючись сходами.
— А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами?
Раскольников із зблідлими губами, дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.
— Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води!
Раскольников сів, але не зводив очей з обличчя вельми неприємно здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на одного і чекали. Принесли води.
— Це я... — почав було Раскольников.
— Випийте води.
Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:
— Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.
Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.
Раскольников повторив своє зізнання...
ЕПІЛОГ
I
Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; у місті фортеця, у фортеці тюрма.[E-01] В тюрмі вже дев'ять місяців відбуває кару зсильнокаторжний другого розряду,[E-02] Родіон Раскольников. Від того дня, як він скоїв злочин, минуло півтора року.
Судочинство в його справі пройшло без відчутних утруднень. Злочинець упевнено, точно і ясно потверджував своє зізнання, не заплутуючи обставин, не пом'якшуючи їх собі на користь, не перекручуючи фактів, не забуваючи про найменші подробиці. Він змалював до найменшої дрібниці весь процес убивства: пояснив таємницю застави (дерев'яної дощечки з металевою пластинкою), яку знайшли тоді в руках у старої, розповів докладно про те, як взяв в убитої ключі, описав, які вони були, згадав про скриньку і що в ній було; навіть перелічив деякі з предметів, що там лежали; пояснив загадку вбивства Лизавети; розповів про те, як приходив і добивався Кох, а за ним студент, переказавши все, що вони між собою говорили; як він, злочинець, збіг потім вниз і чув гамір, зчинений Миколкою і Митькою; як він сховався в порожній квартирі, як дістався додому, а під кінець сказав і про камінь у дворі, на Вознесенському проспекті коло воріт, під яким і знайшли речі й гаманець. Словом, справа з'ясувалася цілком. Слідчих і суддів дивувало, між іншим, те, що він сховав гаманець і речі під камінь, не покористувавшись ними, а найбільше те, що він не тільки не пам'ятав докладно, які саме речі взяв, а навіть і скільки їх було, не міг сказати до ладу. Саме ця обставина, що він і разу не розкрив гаманця і не знав навіть, скільки ж у ньому лежить грошей, здалася неймовірною (в гаманці виявилося триста сімнадцять карбованців на срібло і три двогривеники; від довгого лежання під каменем деякі верхні, найцінніші, кредитки дуже попсувалися). Довго домагалися: чому саме обвинувачений тільки про цю обставину говорить неправду, тимчасом як в усьому іншому признається добровільно, нічого не приховуючи? Нарешті, дехто (особливо з психологів) припустили навіть можливість того, що й справді він не заглядав у гаманець, а тому й не знав, що в ньому було, і, не знаючи, так і поклав під камінь, а вже з цього і робили висновок, що сам злочин не міг інакше й статися, як у стані певного тимчасового божевілля, сказати б, у стані хворобливої мономанії вбивства і грабунку, без будь-якої дальшої мети і корисливого розрахунку. Тут, до речі, приспіла найновіша модна теорія тимчасового божевілля,[E-03] яку так часто намагаються застосувати в наш час до деяких злочинців. До того ж давній іпохондричний стан Раскольникова упевнено посвідчили багато людей, лікар Зосимов, колишні його товариші, хазяйка, служниця. Все це значно сприяло висновку, що Раскольников не зовсім скидається на звичайного вбивцю, лиходія і грабіжника, бо тут щось інше.