Своїм криком птахи виводять із заціпеніння моїх товаришів, котрі очманіли від пекучого сонця й утоми, лежать на дні човна, позатулявши руками обличчя.
Гітту, прополоскавши рота, щоб сказати хоч кілька слів, питає:
– Метелику, ти бачиш землю?
– Бачу.
– Як ти гадаєш, через скільки годин ми припливемо до неї?
– Годин через п'ять-сім. Слухайте, друзі, я далі не можу терпіти. Я такий самий попечений, як і ви, а, крім того, намуляв собі об лаву сідниці, і їх роз'їдає солона морська вода. А ще в мене страшенно болить рука, якою я тримаю весло. Тепер віє легенький вітер, і ми пливемо повільно. Пропоную зняти вітрило й напнути його над човном, щоб сховатися до вечора від цього пекучого сонця. Човен сам плистиме на хвилях до берега. Тільки нехай хтось із вас сяде на моє місце й візьме в руки весло.
– Гаразд, Метелику. Треба й справді зробити з вітрила навіс і трохи поспати в його затінку.
Я приймаю це рішення о першій годині дня, коли немилосердно пече сонце. Опинившись нарешті в затінку, я задоволено випростуюся на дні човна. Мої товариші дали мені найкраще місце, куди з носа човна завіває свіже повітря. Той, хто залишається на вахті, теж сидить під навісом. Усі, навіть вахтовий, швидко поринають у забуття, а згодом і засинають.
І раптом ми прокидаємося від завивання сирени. Я відгортаю над собою вітрило. Надворі темно. Котра ж тепер година? Коли я пересідаю на корму й беру в руки весло, свіжий вітрець обвіває все моє тіло, порепану шкіру, і я відразу змерзаю. Але як же приємно відчувати, що тіло більше не горить.
Напинаємо вітрило. Промивши морською водою очі, – на щастя, в мене тільки одне око закисло й пече, – я виразно бачу праворуч і ліворуч від себе землю. Де ми? До яких із двох берегів плисти? Знов лунає завивання сирени. Я здогадуюся, що нам подають сигнал із правого берега. Чого вони від нас хочуть?
– Метелику, як ти гадаєш, де ми? – питає Шапар.
– Відверто кажучи, не знаю. Якщо це не острів і якщо ми не в затоці, то перед нами, мабуть, коса, що відходить від Британської Гвіани й сягає гирла Оріноко – великої венесуельської річки. Але якщо ми в широкій затоці, то це острів Трінідад. Тоді ліворуч від нас – Венесуела, і, отже, ми в затоці Парія.
Я доходжу такого висновку, пригадуючи морські карти, які колись мав нагоду вивчати. Та коли праворуч Трінідад, а ліворуч Венесуела, то що нам вибрати? Від цього вибору залежатиме наша доля. Але поки що ми не пливемо ні туди, ні туди. В Трінідаді та сама влада, що й у Британській Гвіані.
– Я певен, що в Трінідаді нас приймуть добре, – каже Гітту.
– Так, але як вони подивляться на те, що ми у воєнний час таємно, без дозволу властей, покинули їхню територію?
– А як буде у Венесуелі?
– Важко сказати, як там нас приймуть, – озивається Депланк.
– За президента Гомеса каторжан примушували відпрацювати певний час у дуже тяжких умовах на будівництві доріг, а потім їх повертали Франції.
– Але тепер, коли в світі війна, такого вже не може бути.
– У Джорджтауні я чув, що венесуельці ні з ким не воюють, вони нейтрали.
– Це правда?
– Правда.
– Тоді це для нас небезпечно.
Ми бачимо світло і праворуч, і ліворуч. Знову завиває сирена, цього разу аж тричі. З правого берега нам подають світлові сигнали. Сходить місяць. Поперед нас у морі високо здіймаються дві величезні гострі скелі. Мабуть, саме тому й завиває сирена: нас попереджають, що попереду небезпека.
– Поглянь, онде бакени! Цілий ланцюжок. Чому б нам не прив'язати човна до одного з них і не зачекати ранку? Шапар, опусти вітрило.
Шапар згортає клапті штанів та сорочок, які я вперто називаю вітрилом. Гальмуючи веслом, я підпливаю до одного з бакенів. У човні, на щастя, ще зберігся чималий шматок вірьовки. Ми прив'язуємо човен, але не до цього дивного бакена, на якому нема за що зачепитись, а до линви, що тягнеться від нього до іншого бакена. Не звертаючи уваги на сирену, яка не стихає на правому березі, ми всі лягаємо спати й укриваємося вітрилом. Моє тіло, що заклякло на холодному нічному вітрі, огортає приємне тепло, і я – чи не найперший – міцно засинаю.
Коли я прокидаюсь, над нами стоїть ясний день. З-за обрію викочується сонце, легенько хлюпоче море, а синьо-зелений колір води свідчить про те, що дно тут укрите коралами.
– Що будемо робити? Попливемо до берега? Я вмираю з голоду й спраги.
Вперше за стільки днів – власне, сьогодні ми вже сьомий день у морі – один із нас поскаржився на голод.
– Ми так близько від землі, що не маємо права припуститися помилки, – каже Шапар.
Я сиджу на кормі й виразно бачу за двома величезними скелями, що здіймаються над морем, розрив у землі.
Отже, праворуч від нас – Трінідад, ліворуч – Венесуела. Безперечно, ми в затоці Парія, і коли вода синя, а не жовтувата від наносів Оріноко, то це означає, що ми стоїмо на течії навпроти протоки. То що ж будемо робити? Треба проголосувати, один тут вирішувати не може, питання надто серйозне. Праворуч – англійський острів Трінідад, ліворуч – Венесуела. Де ви хочете висадитись? І самі ми, й наш човен у такому Стані, що треба якнайшвидше прибиватися до землі. Серед нас двоє вільновідпущених – Гітту й Барр'єр. Нам трьом – Шапару, Депланку й мені – загрожує більша небезпека. То нам і вирішувати. Що ви скажете?
– Краще пристаньмо до Трінідаду. Венесуели ми не знаємо.
– Здається, нам уже нема потреби вирішувати. Цей сторожовий катер вирішить усе за нас, – каже Депланк.
І справді, до нас швидко пливе сторожовий катер. Він зупиняється метрів за сто від човна. Якийсь чоловік на катері підносить до рота рупор. Мені впадає в око прапор. Він не англійський. Усіяний зірками й дуже гарний. Я ніколи в житті не бачив такого прапора. Мабуть, венесуельський. Цей прапор згодом стане "моїм прапором", прапором моєї нової батьківщини.
– Хто ви?
– Французи.
– Ви що – з глузду з'їхали?
– Чому?
– Ви прив'язалися до міни!
– Через те ви й не підпливаєте до нас?
– Звичайно. Швидше відв'язуйтесь!
– Гаразд.
Шапар за кілька секунд відв'язує вірьовку. Ми пришвартувалися до низки плавучих мін! Просто чудо, що ми не злетіли в повітря, пояснює нам капітан катера, до якого причалив наш човен. Венесуельські моряки подають нам із катера в човен каву, гаряче солодке молоко й сигарети.
– Пливіть до венесуельського берега. Вас приймуть добре, будьте певні. Ми не можемо відбуксирувати вас, бо поспішаємо на маяк Барімас забрати серйозно поранену людину Не пробуйте плисти до Трінідаду, бо неодмінно наскочете на міну, і тоді…
Моряки гукають нам: "До побачення, хай вам щастить!" – і сторожовий катер пливе далі. Венесуельці залишили нам десять літрів молока. Напившись кави й молока, о десятій ранку я з сигаретою в зубах, нічого не остерігаючись, причалюю до піщаного берега, де вже зібралося чоловік з п'ятдесят. Цим людям, видно, цікаво, хто ж то приплив до них у човні зі зламаною щоглою й вітрилом, зробленим із курток, штанів та сорочок.
Зошит тринадцятий
ВЕНЕСУЕЛА
Ірапські рибалки
Я відкриваю світ, людей і цивілізацію, досі зовсім мені невідомі. Перші хвилини на венесуельській землі дуже нас схвильовують, і треба мати неабиякий талант, щоб змалювати атмосферу гарячого прийому, який нам влаштували ці щирі люди. Чоловіки тут білі й чорні, але переважна більшість із них мовби засмаглі на сонці, в підкачаних до колін штанях.
– Бідолахи, який у вас страшний вигляд! – кажуть вони.
Рибальське селище, до якого ми потрапили, називається Ірапа, воно в штаті Сукре. Тутешні жінки зрілого й похилого віку – всі вони низенькі, але вродливі й граційні – стають нам санітарками, сестрами-жалібницями, названими матерями.
Селяни заводять нас на одне обійстя – тут уже висять під навісом п'ять вовняних гамаків і стоять стіл та стільці – і змащують наші тіла з ніг до голови какаовим маслом. Через тривале голодування наші організми трохи збезводіли, але ці люди з морського узбережжя знають, що тепер ми повинні багато спати і їсти маленькими порціями.
Ми лежимо на гамаках і дрімаємо, а наші сестри-жалібниці нас годують. Мене поклали на гамак зовсім знесиленого, і в напівсні я навіть не усвідомлюю, що зі мною діється.
Першу ложку чогось на зразок маніокової каші мій порожній шлунок не приймає. А втім, не тільки мій. Усі ми спочатку по кілька разів вибльовуємо їжу, якою нас годують із ложки жінки.
Люди в селищі надзвичайно бідні. Одначе кожен прагне чимось нам допомогти. Через три дні завдяки дбайливому догляду й нашій молодості ми починаємо вставати на ноги. Сидячи в затінку під навісом з пальмового листя, мої товариші цілими годинами розмовляють із місцевими жителями. Вони не такі багаті, щоб одразу всіх нас одягти. Тому поділилися на невеличкі групи. Одна дбає про Гітту, друга– про Депланка і так далі. З десяток людей піклуються й про мене.
В перші дні нас одягли в поношений, але чистий одяг. Тепер вони щоразу, як можуть, купують нам нову сорочку, штани, ремінь або капці. Серед жінок, які доглядають мене, є дуже молоді дівчата, схожі на індіанок, але в них тече вже й іспанська чи португальська кров. Одну з них звати Тібісай, другу – Неніта. Вони купили мені сорочку, штани й капці, які тут називають "альпаргатками". Це звичайнісінькі шкіряні підошви без закаблуків, до яких прикріплені смужки плетеної тканини. Смужки обперізують зверху ступню й перехоплюють ззаду п'яту, а пальці лишаються голі.
– Ми вас не питаємо, звідки ви припливли. По вашому татуюванню видно, що ви втекли з французької каторги.
Це мене дивує ще більше. Невже ці знедолені люди, знаючи, що нас засудили за серйозні правопорушення й ми повтікали з в'язниці, згодні нам допомогти? Одягти когось, коли ти багатий, нагодувати голодного чужинця, коли в твоєму домі нічого не бракує для твоєї роднни й для тебе самого, це означає показати свою доброту. Але поділити навпіл маїсовий або маніоковий пиріг, коли цього пирога замало для їхньої родини та їх самих, поділитися скромними харчами з чужинцем, та ще з утеклим злочинцем, коли їхня спільнота сама недоїдає, це не може не зачарувати.
Сьогодні вранці всі, й чоловіки, й жінки, мовчать. У всіх пригнічений, заклопотаний вигляд. Що сталося? Тібісай і Нені та сидять біля мене. Я вперше за два тижні поголився.