Балачка набула характеру, що була цілком аналогічна тій бесіді, яка була у Морсера і в Данґляра, тільки місце було інше.
– Бачу, ви філософствуєте, – почав Вільфор після паузи, упродовж якої він збирався з силами, немов атлет, що зустрів небезпечного супротивника. – Слово честі, якби мені, як вам оце, не було чого робити, я обрав би собі не таке нудне діло.
– Правда ваша, – відказав граф Монте-Крісто, – адже як при сонячному світлі вивчаєш людську натуру, то вона має мерзенний вигляд. Та ви, здається, сказали, що мені нема чого робити? А скажіть, до речі, як ви гадаєте, ви щось робите? Простіше кажучи, ви вважаєте, що те, що ви робите, гідне прозиватися ділом?
Вільфорів подив подвоївся від цього нового випаду чудернацького супротивника, адже прокурор давно вже не чув такого сміливого парадоксу чи радше чув його вперше в житті.
Королівський прокурор вирішив відповісти.
– Ви чужинець, – сказав він, – і ви, здається, самі казали, що частина вашого життя минула на Сході, тож ви не можете знати, наскільки людське правосуддя, таке швидке у варварських країнах, діє у нас обережно і методично.
– А певно ж, певно: це pede claudo[50] старосвітчини. Я все це знаю, тому що в кожній країні понад усе цікавився правосуддям і порівнював кримінальне судочинство кожної нації з природним правосуддям, і мушу сказати, закон первісних народів, закон відплати, як на мене, найдужче до вподоби Богові.
– Якби цей закон запровадили, – сказав королівський прокурор, – то він вельми спростив би наші карні кодекси, тож нашим суддям, як ви ото сказали, справді не було б чого робити.
– Може, цього ми ще сягнемо, – відказав граф Монте-Крісто, – ви ж бо знаєте, що людські винаходи від складного переходять до простого, а просте завжди досконаліше.
– Та поки що, – сказав прокурор, – існують наші закони з їхніми суперечливими статтями, запозиченими з галлських звичаїв, із римського права, із франкських традицій, і ви повинні погодитися з тим, що знання всіх цих законів набувається дуже нелегко і потрібно довго працювати, щоб набути це знання, а також потрібні й неабиякі розумові здібності, щоб вивчити цю науку й не забути її.
– Я теж такої думки, та все, що ви знаєте про французькі закони, я знаю про закони всіх націй – індуські, англійські, турецькі, японські закони так само добре мені відомі, як і французькі, тож я мав рацію, коли казав, що, порівняно з тим, що я вивчив, ви знаєте мало і вам багато чому ще треба навчитися.
– Але навіщо вивчали ви все це? – приголомшено запитав Вільфор.
Граф Монте-Крісто всміхнувся.
– Знаєте, – сказав він, – я бачу, що, попри вашу репутацію незвичайної людини, ви дивитеся на речі із суспільного погляду, матеріального і звичного, того, що починається і закінчується людиною, тобто з найвужчого і найбільш обмеженого погляду, що можливий у людського розуму.
– Що ви хочете цим сказати? – дедалі дужче дивуючись, запитав Вільфор. – Я... я не зовсім вас розумію.
– Я хочу сказати, що поглядом, який скерований на соціальну організацію народів, ви бачите тільки механізм, а не того досконалого майстра, що її урухомлює, ви помічаєте довкола себе тільки чиновників, призначених на посади міністрами чи королем, а люди, яких Бог поставив вище чиновників, міністрів чи королів, доручивши їм виконання місії, а не виконання обов'язків згідно з посадою, – ті люди не потрапляють до поля зору наших короткозорих очей. Це загалом притаманне нікчемній людській істоті з її недосконалими і кволими органами. Товій узяв янгола, що прийшов повернути йому зір, за простого юнака. Народи вважали Аттилу, що прийшов знищити їх, таким самим завойовником, як і всі інші. Обом їм довелося відкрити своє божисте призначення, щоб їх упізнали, одному довелося сказати "Я – Господній янгол", а другому: "Я – бич Божий", щоб відкрилася їхня Божиста сутність.
– І ви, – сказав здивований Вільфор, гадаючи, що він розмовляє з фанатиком чи шаленцем, – ви вважаєте себе одним із цих незвичайних істот, що про них оце допіру казали?
– А чом би й ні? – холодно поспитався граф Монте-Крісто.
– Перепрошую, – заперечив збитий із пантелику Вільфор, – та, йдучи до вас, я не знав, що запізнаюся з чоловіком, що його знання й розум настільки перевершують звичайні знання і звичайний розум людини. У нас, нещасних людей, що зіпсовані цивілізацією, не водиться, щоб такі, як ви, знатні власники величезних маєтків – так принаймні запевняють: як бачите, я ні про що не питаю, а тільки повторюю чутки, – так ось, у нас не водиться такого, щоб ці улюбленці фортуни гаяли час на соціальні проблеми, на філософські мрії, що створені хіба що для втішання тих, кому доля відмовила в земних благах.
– Скажіть, – мовив граф Монте-Крісто, – невже ви сягнули вашого високого становища, жодного разу не подумавши й не побачивши, що можливі винятки, і невже ви вашим зором, якому належить бути надзвичайно пильним і гострим, ніколи не намагалися промкнутися в самісіньку сутність людини, до якої він звернувся? Невже суддя не повинен бути не лише найліпшим застосовником закону, не лише найхитромудрішим тлумачем темних статей, а й крицевим зондом, що досліджує людські серця, пробним каменем для того золота, з якого зроблена будь-яка душа, із великою чи меншою домішкою лігатури?
– Їй-богу, ви заганяєте мене у безвихідь, – сказав Вільфор, – ніколи ще я не чув, щоб хтось казав таке оце, як ви.
– А це тому що ви ніколи не виходили за межі звичайних життєвих умов і ніколи не зважувалися полинути у найвищі сфери, які Господь заселив невидимими і винятковими створіннями.
– І ви припускаєте, що сфери ті існують, що виняткові й невидимі створіння оточують нас?
– А чом би й ні? Хіба ви бачите повітря, яким дихаєте і без якого не могли б існувати?
– То, значить, ми не бачимо тих, про кого ви кажете?
– Ні, ви бачите їх, коли Богові це хочеться, коли він хоче, щоб вони утілилися, ви їх торкаєтеся, зіштовхуєтеся з ними, розмовляєте з ними, і вони вам відповідають.
– Зізнаюся, – усміхнувшись, відказав Вільфор, – дуже хотілося б, щоб мене попередили, як одне таке створіння зустрінеться мені.
– Ваше бажання уволили: вас уже попередили, і я ще раз попереджаю вас.
– То це ви самі...
– Авжеж, я одне з цих виняткових створінь, і, гадаю, досі жодна людина на світі не була в такому становищі, як я оце. Держави царів обмежені, хоч горами, хоч річками, хоч чужими звичаями і порядками, хоч іншою мовою. А моє царство неохопне, як білий світ, адже я ні італієць, ні француз, ні індус, ні іспанець – я космополіт. Жодна держава не може себе вважати моєю батьківщиною, і тільки Господь знає, в якій країні я помру. Я приймаю всі звичаї, я розмовляю всіма мовами. Вам здається, буцім я француз, правда ж, тому що я розмовляю французькою так само вільно, як і ви? А ось Алі, мій нубієць, бере мене за араба, Бертуччо, мій управитель, – за родовитого римлянина, Гайде, моя невільниця, вважає мене греком. Я не належу жодній країні, не шукаю захисту в жодного уряду, жодної людини не вважаю моїм братом, тому жоден із тих сумнівів, що сковують можновладців, жодна з тих перепон, що зупиняють пересічних людей, не зупиняють мене і не сковують. Маю я лише двох супротивників, не скажу – переможців, тому що моєю наполегливістю поборюю я їх, – це час і відстань. Третій і найстрашніший – це моє становище смертної людини. Лише смерть може зупинити мене на моєму шляху, причому раніше, ніж сягну я призначеної мети, а все інше я облічив. Те, що прозивають люди злигоднями долі – розорення, зміни, випадковості, – усе це я передбачив, дещо може зачепити мене, та жодне не може мене побороти. Поки я не помру, я завжди залишатимуся тим самим, що й зараз, тим-то я й кажу вам такі речі, яких ви ніколи не чули навіть із королівських вуст, адже королі потребують вас, а люди вас бояться. Бо ж хто не каже собі в нашому, так кумедно влаштованому суспільстві: "Ану ж бо й мені доведеться мати справу з королівським прокурором!"
– А хіба самого вас воно не стосується? Якщо вже ви живете у Франції, то, звісно ж, улягаєте французьким законам.
– Знаю я це, – відказав граф Монте-Крісто. – Та збираючись до якоїсь країни, я починаю з того, що відомими мені шляхами намагаюся вивчити всіх тих людей, що можуть бути мені чимось корисні або небезпечні, аж пізнаю їх так добре, а може, й ліпше, ніж знають вони самі себе. Це призводить до того, що будь-який королівський прокурор, з яким мені доведеться зіткнутися, виявиться у скрутнішому становищі, ніж я.
– Ви хочете сказати, – з певним ваганням поспитався Вільфор, – що, оскільки природа людська слабка, то будь-яка людина, як ви гадаєте собі, вчиняла в житті... помилки?
– Помилки... або ж злочини, – недбало відказав граф Монте-Крісто.
– Що ви єдиний із-поміж усіх людей, яких ви, за вашими ж словами, не визнаєте братами, – провадив Вільфор із легким тремтінням у голосі, – ви єдиний бездоганний?
– Не бездоганний, – відказав граф Монте-Крісто, – а непросяжний, та й годі. Та припинімо цю балачку, якщо вона вам не до вподоби; мені не більше загрожує ваше правосуддя, ніж вам моя прозірливість.
– Ні, ні, – хутко заперечив Вільфор, який, увочевидь, остерігався, що графові може здаватися, що він хоче облишити цю тему, – чом же! Ваша блискуча і майже натхненна бесіда піднесла мене над пересічним рівнем, і ми вже не розмовляємо, а міркуємо. А богослови із Сорбоннської кафедри чи філософи у своїх суперечках, самі ж бо знаєте, часом кажуть одне одному прикрі істини, то припустімо, що ми переймаємося соціальним богослів'ям чи богословською філософією, і я скажу вам таку істину, хоч яка гірка виявиться вона для вас: "Брате мій, вас охопила гордота: ви стоїте вище од усіх, але Господь вищий од вас".
– Вище од усіх, – так проникливо мовив граф Монте-Крісто, аж Вільфор несамохіть здригнувся, – моя гордота – для людей, цих гадюк, що завжди ладні повстати на того, хто вищий од них і хто не втоптує їх у порох. Та я складаю мою гордоту перед Богом, що вивів мене із нікчемства і вчинив тим, ким я є тепер.
– Що ж, пане графе, тоді я захоплююсь вами, – сказав Вільфор, уперше за всю розмову назвавши співрозмовника цим титулом. – Авжеж, якщо ви справді володієте силою, якщо ви найвища істота, якщо ви святий або ж непросяжна людина – маєте рацію, адже це по суті те саме, – тоді ваша гордота зрозуміла: на цім базується влада.