Його викинуто з сідла, і, забившись об землю, він лежить долі непритомний. [520]
Розділ XCVIII ЩЕ ЖИВИЙ
Убивця лежить крижем на землі. Руки його стягнуті зашморгом ласо. Скидається на те, що він мертвий.
Але мустангер цьому не вірить. Він гадає, що його бранець просто зомлів — чи, може, тільки прикидається зомлілим,— і для певності лишається в сідлі, не попускаючи ласо. Його гнідий кінь слухняно стоїть як укопаний, але ладен за першим знаком господаря відступити назад чи кинутися вперед.
На постріл злетілося десятків зо два чорних грифів. Вони кружляють у повітрі й, передчуваючи поживу, тягнуть донизу свої голі шиї.
Досить вершникові торкнути коня острогою — і хижаки невдовзі дістануть своє.
— Та й по заслузі було б негідникові,— тихо каже мустангер сам до себе.— Страх навіть подумати, що він учинив! Убив свого двоюрідного брата та ще й відрубав йому голову! І те, й те зробив він, більше нікому, а от навіщо — це може сказати тільки він сам, коли ще живий... Та я маю і свої здогади. Я ж знаю, він кохає ї ї, то, може, брат став йому на заваді? Але як і чому? Ось про це, мабуть, ніхто, крім нього, не знає...
— Отут ви помиляєтесь, хлопче,— раптом озивається чийсь голос, уриваючи мустангерів монолог.— Є ще один, хто може пояснити як і чому, та й на* всі інші ваші запитання відповісти. Це старий Зеб Стамп, і він до ваших послуг. Але зараз не час балакати про ці речі, та й не місце тут для балачок. Нам треба одвезти його назад, під той великий дуб, і там йому відплатиться за все. Та й мерзенна ж почвара! Добре було б протягти його трохи на кінці ласо, він на це заслуговує... Але біс із ним. Не доконче нам мститися за Генрі Пойндекстера. Гадаю, тепер це залюбки зроблять і регулятори".
— Як же нам його везти? Кінь його втік.
— Дуже просто, містере Джеральде. Він лише трішечки зомлів або й просто дурня клеїть. Так чи так, я його швидко розбуркаю. А не зможе йти ногами, то хай їде верхи, моя кобила його довезе. Мені вже остобісіло сідло, а старій худобині, мабуть, остобісів я, та й не' так я, як ота моя гостра острога. Отож почалапаю я назад на своїх, а містер Кас Колхаун може скориста— [521] тися моїм сідлом. А як буде й далі придурюватись і не схоче сидіти сумирно, то прив'яжемо його впоперек, як оленячу тушу... О, начебто заворушився! Дарма, зараз прийде до тями, то й сам залізе на сідло... Гей, чоловіче, вставайте! — провадить Зеб, схопивши бранця за комір і добряче труснувши його.— Вставайте, кажу, і їдьмо з нами! Ви там потрібні. Дехто хоче з вами погомоніти.
— Хто? Де? — питає Колхаун, не одразу опам'ятавшись і здивовано роззираючись довкола.— Кому я потрібен?
— Ну, хоч би й мені, а ще...
— А, це ви, Зебе Стампе! І... і...
— І містер Моріс Джеральд, мустангер. Здається, ви з ним уже зустрічалися? Йому ви теж потрібні. Та там, коло форту, на вас чекає ще чимало всякого люду. Отож спинайтеся на ноги, та й їдьмо.
Колхаун підводиться. Аж тепер він помічає, що руки його міцно стягнуті зашморгом ласо.
— А кінь? — вигукує він, розгублено оглядаючись.— Де мій кінь?
— Та біс його знає, куди він забіг за цей час. Може, дременув додому, на Ріо-Гранде. Ви ж його так ганяли, що, мабуть, йому той ваш обмін боком виліз, і він подайся на рідні пасовиська, щоб трохи звести дух.
Колхаун вражено витріщається на старого мисливця. Обмін? Навіть і про це він знає!
— Ну ж бо,— нетерпляче підганяє його Зеб.— Негоже змушувати суд чекати. Ви готові?
— До чого?
— По-перше, вернутися зі мною та містером Дже-ральдом до форту. А по-друге, і це головне,— стати перед судом.
— Стати перед судом? Мені?
— Атож, вам, містере Касе Колхауне.
— З якої б то речі?
— Як звинуваченому в убивстві Генрі Пойндекстера, вашого двоюрідного брата.
— Це неправда! Підла брехня! А той, хто сміє таке казати...
— Ану цитьте! — владно гримає Зеб.— Побережіть порох! Коли не помиляюсь, скоро він вам ще ой як знадобиться... А тепер їдьмо. Суддя на вас чекає, присяжні чекають, та ще й інші слуги правосуддя — з півсотні "регуляторів". [522]
— Я не поїду,— вперто відказує Колхаун.— Хто ви такий, щоб мною командувати? Ви не маєте права!..
— Он як? Не маю права? — перебиває його старий мисливець.— А оце вн бачите? — запитує він далі, показуючи свою рушницю.— Ось моє право, дане мені самим Богом, і я від нього не відступлюся. Отож годі базікати, я цього не люблю. Робіть що вам кажуть, містере Касе Колхауне. Сідайте на оцю мою стару худобину, та й рушаймо тихо-мирно. А спробуєте опиратися, то приторочимо вас до сідла, мов той в'юк. Так чи так, а повернутись вам доведеться, Богом присягаюся!
Колхаун мовчить. Тільки дивиться на Зеба Стампа, на Моріса Джеральда, потім косує оком на револьвер, що віддимає спідню кишеню його сюртука,— другий такий самий він упустив, коли руки йому обхопив зашморг.
Він нишком намагається сягнути рукою до револьвера. Але йому заважає ласо, та ще й Зеб наставляє на нього свою довгу рушницю.
— Ану хутчій! — наказує мисливець.— Вилазьте на сідло, містере Колхауне. Моя конячина чекає. Вилазьте, вам кажуть!
Наче лялька, яку смикають за шворки, відставний капітан слухняно виконує наказ старого мисливця. Він добре розуміє, що не скоритися йому — це певна смерть. Отож він байдужно вилазить на сідло й навіть не пробує заперечувати, коли Зеб Стамп бере кобилу за повід і рушай вперед.
Мустангер замислено їде позаду. Він думає не так про бранця, котрого тримає в зашморгу на кінці свого ласо, як про жінку, чия великодушна самопожертва, виявлена того дня у всіх на очах, скувала його серце золотим ланцюгом, розірвати який може тільки смерть.
Розділ ХСІХ ЗАМАХ І САМОГУБСТВО
Після другої вимушеної перерви, що тривала не так довго, як перша, суд поновив своє засідання під великим дубом.
Наближається вечір, і скісне проміння призахідного сонця падає під розлоге зелене шатро. Те проміння вже [523] не ясно-золоте, як опівдні,— воно тепер вогненно-червоне, так наче саме небо розгнівалось. Але то звичайне собі природне явище — передгроззя.
І все ж таки дивно, що гроза насувається саме тепер, немов збігаючись з почуттями людей, що з'юрмилися під великим дубом, де засідав суд.
Здається, ніби гроза небесна йде у парі з гнівом земним!
Але гнівні погляди спрямовані вже не на Моріса Джеральда. Мустангера одностайно виправдано, і тепер він лише один із свідків.
Його місце зайняв інший. На символічній лаві підсудних — Касет Колхаун!
Оце чи не єдина видима переміна. Суддя той самий, присяжні ті самі, та й глядачі всі ті, що були від самого ранку,— тільки їхнє ставлення до підсудного зовсім не таке, як було.
Те, що Колхаун винен, уже не викликає ні в кого ані найменшого сумніву. Про це свідчать усі докази, і хоч вони переважно непрямі,— як здебільшого й буває у справах про вбивство,— але, зібрані докупи, утворюють неспростовний і міцний ланцюг.
Бракує у тому ланцюгу лиш однієї ланки — мотиву.
Мотиву як самого вбивства, так і подальшого знівечення тіла. Свідчення Моріса Джеральда щодо цього підтверджено й висновком хірурга форту, що дослідив труп: Генрі Пойндекстер помер від кулі майже одразу після пострілу, а вже потім йому відтяли голову.
Чому ж Кассій Колхаун убив свого двоюрідного брата? Навіщо відтяв йому голову?
Ніхто не може відповісти на ці запитання, крім самого вбивці. Але від нього правдивої відповіді годі й сподіватися — хіба що перед судом небесним.
Та скоро вже він стане й перед тим судом. Адже, зрештою, мотив злочину не так багато важить. Злочинця вже засуджено, і судове засідання доходить кінця. Присяжні винесли свою ухвалу: "Винен",— і ось уже суддя, відклавши набік панаму, збирається надягти чорну шапочку, цю похмуру емблему смерті, й оголосити вирок.
Як і належить, засудженому надають останнє слово. В нього ще є надія уникнути смертного вироку, але то примарна надія.
Почувши звернені до нього слова, Колхаун здригає— [524] ться; ті слова лунають у його вухах як похоронний дзвін.
Він дико озирається, і в очах його відбивається розпач: на обличчях людей, що стоять довкола, він не бачить ні співчуття, ні навіть жалю. Всі дивляться на нього гнівно й похмуро.
Не допоможуть йому тепер і колишні поплічники — підкуплені горлорізи, що досі підтримували його. Вони принишкли серед натовпу, сховалися від людських очей, відступивши перед величчю закону й страхітливою очевидністю злочину.
Незважаючи на своє високе становище, підкріплене чималими статками, Колхаун лишився сам-один, без друзів і прихильників. Отака доля вбивці у Техасі.
Невпізнанно змінився і весь вигляд відставного капітана. Де й поділась його звичайна бундючність, якою він так часто хизувався на людях,— тепер він тримається сумирно й принижено.
Та це й не дивно. Адже він розуміє, що надії на порятунок нема, що він стоїть на краю домовини, перед лицем жахливої смерті. Свідомість цього не може не страхати.
Та раптом у глибоко запалих, пригаслих очах Колха-уна зблискує живий вогник. Схоже на те, що він хоче в чомусь зізнатися. Може, то буде визнання своєї вини? Може, злочинець вирішив позбутися страшного тягаря, що має лежати в нього на сумлінні?
Глядачі здогадуються про його намір і стоять, затамувавши віддих, не зводячи з нього очей. Навіть цвіркуни в листі — й ті замовкають.
Напружену тишу порушує запитання судді:
— Чи маєте ви щось сказати на своє виправдання, проти смертного вироку?
— Ні,— відповідає Колхаун.— Мені нема чого сказати. Ухвала присяжних справедлива. Я визнаю, що не гідний жити далі й заслуговую смертної кари.
За весь той день, сповнений дивовижних пригод і приголомшливих несподіванок, глядачі ще не були такі вражені, як оце тепер. їм навіть мову одібрало з подиву, й засуджений і далі говорить серед цілковитої тиші. Усі чекають від нього щирої сповіді.
— Справді,— каже він,— це я вбив Генрі Пойндекс-тера, застрелив у тій лісовій хащі.
За цими словами в натовпі лунає мимовільний крик, і в ньому бринить не так обурення, як жах. [525]Ту ж мить чується такий же мимовільний стогін — усі-розуміють, що то застогнав нещасний батько вбитого юнака.
Коли ці звуки завмирають, на плаці знов западає тиша, і засуджений веде далі свою сповідь.
— Я знаю, мене чекає смерть,— з удаваною байдужістю каже він.— Ви так ухвалили і, судячи з ваших облич, не зміните свого рішення.