Я не забуду, що останньою твоєю волею було зробити мене королем. Умри в мирі. В ім'я наших братів прощаю тобі пролиту кров.
— Швидше! Швидше! — сказав Рене. — Він приходить до свідомості, тікайте, поки він не розплющив очей, тікайте.
— Мамко, — прошепотів Карл, — мамко!
Генріх ухопив у головах Карла шпагу, непотрібну віднині вмираючому, сховав пергамент, що давав йому регентство, поцілував в останній раз Карла в чоло, обійшов ліжко кругом і скочив у потайний хід, що зачинився за ним ззаду.
— Мамко! — крикнув король дужчим голосом. — Мамко!
Добра жінка прибігла.
— Що тобі, мій Шарло? — спитала вона.
— Мамко, — сказав король з розплющеними повіками й розширеними в страшній нерухомості смерті очима, — певне, щось трапилось, поки я спав: я бачу ясний світ, бачу господа-бога нашого; я бачу господа Ісуса, бачу благословенну діву Марію. Вони молять, вони благають його за мене. Господь всесильний прощає мене... кличе мене... Боже мій! боже мій! Прийми мене в милосерді твоєму... Боже мій! забудь, що я був королем, бо я йду до тебе без скіпетра й корони... Боже мій! забудь злочинства короля і пам'ятай тільки страждання людини... Боже мій, ось я!
І Карл, промовляючи ці слова, все більше й більше підводився, ніби йшов уперед на голос, що кликав його, і, вимовивши останні слова, випустив дух і впав нерухомий і холодний на руки мамки.
В той самий час, коли солдати, з наказу Катерини, йшли до всім відомого виходу, куди мав вийти Генріх, Рене вів його потайним ходом до потайних дверей.
Там Генріх скочив на коня, що дожидався його, і погнав до того місця, де він мав зустрітись з де Муї.
Почувши стукіт копит, що раптом залунав по гомінкому бруку, кілька вартових повернулися з криками:
— Він тікає! Він тікає!
— Хто? — крикнула королева-мати, підходячи до вікна.
— Король Генріх, король Наварський, — кричали вартові.
— Стріляй, — сказала Катерина, — стріляй в нього!
Вартові націлились, але Генріх був уже далеко.
— Він утік, — скрикнула королева-мати, — отже він переможений.
— Він утік, — пробурмотів герцог д'Алансон, — отже я король.
Але в ту ж хвилину, коли Франсуа з матір'ю ще стояли коло вікна, звідний міст загуркотів під кінськими копитами, і молодий чоловік, з брязкотом зброї та грюкотом, в галоп примчав у двір з капелюхом у руці, кричачи: "Франція!"; його супроводило четверо дворян, вкритих, як і він, потом, порохом і кінською піною.
— Сину мій! — крикнула Катерина, простягаючи у вікно обидві руки.
— Мамо! — відповів молодий чоловік, зіскакуючи з коня.
— Брат мій д'Анжу! — скрикнув з жахом Франсуа, кидаючись назад.
— Чи не пізно? — спитався Генріх д'Анжу у матері.
— Ні, навпаки, саме в час, і коли б сам бог вів тебе за руку, він не міг би привести тебе краще. Дивись і слухай.
Справді, пан де Нансей, капітан гвардії, вийшов на балкон королівської опочивальні.
Усі очі звернулись на нього. Він переломив трость на дві половини і, витягши руку, держучи в кожній руці по шматку трості, прокричав тричі:
— Король Карл IX умер! Король Карл IX умер! Король Карл IX умер!
І кинув обидва шматки на підлогу.
— Хай живе король Генріх III! — крикнула тоді Катерина, хрестячись з побожною вдячністю. — Хай живе король Генріх III!
Усі, за винятком герцога Франсуа, крикнули те саме.
— Ах, вона одурила мене! — сказав він, вчіпляючись у груди нігтями.
— Я перемогла його! — скрикнула Катерина. — Цей ненависний беарнець не буде королем!
Епілог
Минув рік від смерті короля Карла IX і вступу на престол його наступника.
Король Генріх III, що царював щасливо з ласки бога і матері своєї Катерини, вирядився на процесію в честь матері божої Клерійської.
Вирядився він пішки з королевою-дружиною і двором.
Ніщо не перешкоджало королю Генріху III в цій його невеликій розвазі. Ніякий серйозний клопіт не турбував його. Король Наварський був у Наваррі, де так давно хотів бути, і, казали, дуже захоплювався вродливою дівчиною, Монморансі з походження, яку називав la Fosseuse[132]. Маргарита жила з ним, сумна й похмура, і тільки в прекрасних своїх горах знаходила якщо не забуття, то хоч полегшення в двох великих скорботах життя: розлученні й смерті.
Париж був спокійний, і королева-мати, що була справжньою регенткою з того часу, як син її Генріх став королем, перебувала то в Луврі, то в Суассоні, в палаці, який був розташований на тому місці, де тепер хлібний ринок, і від якого залишилася досі тільки одна чудова колона.
Раз увечері вона була зайнята вивчанням небесних світил разом з Рене, про маленькі зради якого нічого не знала і який вернув собі її ласку брехливим свідченням в справі Коконна і Ла Моля, — аж раптом їй доповіли, що в молільні дожидає якийсь чоловік, що має повідомити її про дуже важливі речі.
Вона хапливо зійшла вниз і побачили сіра де Морвеля.
— Віч тут, — скрикнув колишній капітан петардників, не давши Катерині часу звернутись до нього з запитанням, як це годилося б відповідно до етикету.
— Хто він? — спитала Катерина.
— Хто ж, пані, як не король Наварський?
— Тут! — сказала Катерина. — Тут... він... Генріх... що ж хоче робити цей безумець?
— Коли вірити видимості, — побачитись з пані де Сов, та й годі. Коли ж зважити ймовірність, — улаштовувати змови проти короля.
— Як же ви довідались, що він тут?
— Учора я побачив, що він зайшов до одного дому, і за хвилину до нього з'явилась пані де Сов.
— Ви певні, що це він?
— Я дожидався, поки він вийде, тобто добру частину ночі. О третій годині коханці вирядились знов у дорогу. Король провів пані де Сов аж до Луврських воріт; там, завдяки, певне, тому, що воротар держить їх руку, вона зайшла в Лувр без жодних перешкод, а король вернувся назад, наспівуючи пісеньку, і таким безтурботним кроком, ніби був у своїх горах.
— Куди ж він пішов?
— На вулицю Арбр-Сек, в готель "À la Belle-Étoile", до того самого господаря, у якого жили ті двоє чаклунів, що їх ваша величність звеліли торік стратити.
— Чому ви не з'явились доповісти про це зараз?
— Бо я не був зовсім певен у тому.
— А тепер?
— Тепер я певен.
— Ти бачив його?
— Цілком ясно. Я засів напроти, у винній крамниці, і бачив, як він зайшов у той самий будинок, що й напередодні. А що пані де Сов спізнилась, він мав необережність визирнути у вікно першого поверху, і на цей раз у мене не залишилось жодного сумніву. До того ж, через хвилину пані де Сов знову з'явилась до нього.
— І ти гадаєш, що вони зостануться там, як і минулої ночі, до трьох годин?
— Певніш усього.
— Де той будинок?
— Коло Круа-де-Пті-Шан, в напрямі до Сент-Оноре.
— Добре, — сказала Катерина. — Пан де Сов не знає вашого писання?
— Ні.
— Сядьте й пишіть.
Морвель сів і взяв перо.
— Я готовий, пані, — сказав він.
Катерина продиктувала:
"В той час, як барон де Сов відбуває свою службу в Луврі, баронеса перебуває з одним франтом з його друзів у будинку коло Круа-де-Пті-Шан, в напрямі до Сент-Оноре. Барон де Сов пізнає будинок по червоному хресту на стіні".
— Що далі? — спитав Морвель.
— Зробіть копію з цього листа, — сказала Катерина.
Морвель без вагання виконав наказ.
— Тепер, — сказала королева, — відішліть яким-небудь метким чоловічком один з цих листів барону де Сов, а другий лист хай він кине десь у луврському коридорі.
— Не розумію, — сказав Морвель.
Катерина знизала плечима.
— Ви не розумієте, що чоловік, одержавши такого листа, розсердиться?
— Але, пані, здається, за часів, коли король Наварський жив у Луврі, він не сердився.
— Той, хто попускає королю, може не попустити простому франтові. До того ж, якщо він не розсердиться, за нього розсердитесь ви.
— Я?
— Атож. Ви берете четверо або, коли треба, шестеро чоловік, вбираєтесь у маски, вдираєтесь у двері, ніби послані бароном, застаєте коханців під час побачення і вбиваєте в ім'я короля. Другого дня загублений у луврському коридорі лист, знайдений якоюсь доброю душею, що пускає його по руках, доводить, що це була помста чоловіка. Тільки випадково той франт виявився королем Наварським, аде хто б міг здогадатись про це, коли всі думають, що він в По?
Морвель здивовано глянув на Катерину, уклонився й вийшов.
В той час, як Морвель виходив з Суассонського палацу, пані де Сов увіходила до маленького будиночка коло Круа-де-Пті-Шан.
Генріх дожидався її коло напіввідчинених дверей.
Загледівши її на сходах, він спитав у неї:
— За вами ніхто не слідкував?
— Ні, — сказала Шарлотта, — принаймні, наскільки я знаю.
— А мені здається, що за мною слідкували, — сказав Генріх, — не тільки минулої ночі, а й сьогодні ввечері.
— Ой, боже мій, — сказала Шарлотта, — ви лякаєте мене, сірі Коли б пам'ять про добру приятельку вашу завдала вам нещастя, я була б невтішна.
— Будьте спокійні, моя люба, — сказав беарнець, — за нас не сплять три шпаги.
— Трьох, сір, дуже мало.
— Досить, коли шпаги ці звуться де Муї, Сокур і Бартелемі.
— Отже де Муї з вами в Парижі?
— Атож.
— Він зважився вернутись до столиці? У нього, як у вас, є тут яка-небудь жінка, що втратила розум по ньому?
— Ні, але в нього тут є ворог, якого він заприсягся вбити. Ненависть, люба моя, може призводити до таких самих дурощів, як і кохання.
— Дякую, сір.
— О, — сказав Генріх, — я кажу це не про теперішні дурощі, а про минулі й майбутні. Але покиньмо сперечання, не треба гаяти часу.
— Отже, ви все таки їдете?
— Цієї ночі.
— Ви покінчили справи, заради яких прибули в Париж?
— Я прибув тільки заради вас.
— Гасконець!
— Чорти б його взяли! Я кажу правду, люба моя! Але облишмо ці спомини: мені залишається бути щасливим ще дві чи три години, а потім — розлука навіки.
— Ах, сір, — сказала пані де Сов, — тільки кохання моє вічне!
Генріх сказав щойно, що немає часу сперечатись, і не сперечався, він повірив або, як скептик, удав, ніби вірить.
Тим часом де Муї з двома товаришами, як сказав король Наварський, ховались поблизу дому.
Між ними була умова, що Генріх вийде з маленького домка не о третій годині, а опівночі, вони проведуть, як учора, пані де Сов до Лувра і звідти підуть на вулицю Серізе, де жив Морвель.
Тільки минулого дня де Муї, нарешті, довідався напевне, де живе його ворог.
Вони пробули там близько години, аж раптом побачили, що якийсь чоловік, у супроводі ще якихось п'ятьох, підійшов до дверей маленького будинка, і перепробував, один по одному, кілька ключів.
Побачивши це, де Муї, що ховався за виступом сусідніх дверей, за одним скоком опинився біля того чоловіка і вхопив його за руку.
— Пождіть, — сказав він, — сюди не можна.
Невідомий відскочив назад, і при цьому впав його капелюх.
— Де Муї де Сен-Фаль! — скрикнув він.
— Морвель! — ревнув гугенот, витягаючи шпагу.