На превеликий подив роззяв, що бачили, як допіру ті коні мчали мов несамовиті, йому довелося добряче шмагати їх пугою, щоб вони рушили з місця, та й то від тих пречудових сірих коней, що наче аж поклякли, заціпли і смертельно охляли, йому пощастило домогтися тільки непевного і млявого клусу, тож пані де Вільфор потрібно було дві години, щоб добитися до передмістя Сент-Оноре, де вона мешкала.
Тільки вона повернулася додому і перше хвилювання в родині ущухло, як вона написала пані Данґляр такого листа:
"Люба Ерміно!
Мене і мого сина допіру чудесним чином порятував од смерті той самий граф Монте-Крісто, що про нього ми так багато розмовляли вчора увечері і якого я нітрохи не сподівалася зустріти сьогодні. Учора ви розповідали мені про нього із захватом, із якого я кепкувала з усією моєю дотепністю, та сьогодні я вважаю, що ваш захват ще замалий для оцінки людини, що викликала його у вас. У Ранелазі ваші коні зірвалися учвал, і ми, звісно ж, повбивалися б об перше-ліпше дерево чи першу тумбу в селі, аж якийсь араб, негр чи нубієць, одне слово, мурин, графів слуга, здається, за його наказом, зупинив несамовитих коней, ризикуючи своїм життям, і просто диво, що він сам уцілів при цім. Тут нагодився граф, який заніс нас до свого дому і повернув мого Едуара до життя. Додому нас доправили у графовому ридвані, вашу колясу повернуть завтра. Ваші коні страшенно охляли після тої лихої пригоди, вони наче почамріли, враження таке, ніби вони не можуть собі вибачити, що дали людині приборкати їх. Граф Монте-Крісто доручив мені передати вам, що як вони постоять спокійно днів зо два у стайні, їстимуть лише ячмінь, то знову будуть у такому квітучому, тобто страхітливому стані, як ото вчора.
До побачення! Не дякую вам за прогулянку, проте з мого боку було б невдячністю гніватися на вас за примхи ваших коней, бо завдяки цій пригоді я запізналася з графом Монте-Крісто, а цей шляхетний чужинець здається мені, навіть якщо забути про його мільйони, настільки цікавою загадкою, що я постараюся відгадати її, навіть якби задля цього мені довелося знову проїхати Булонським лісом вашими кіньми.
Едуар витерпів усю ту пригоду з разючою мужністю. Щоправда, він зомлів, та до того й разу не зойкнув, а потім не пролляв жодної сльози. Ви знову скажете мені, що я засліплена материнською любов'ю, та в цьому тендітному і ніжному тілі витає залізний дух.
Валентина передає щире вітання ваші любій Ежені, а я від усієї душі вас цілую.
Елоїза де Вільфор.
Р.S. Дайте мені нагоду якось зустрітися у вас із цим графом Монте-Крісто, я неодмінно хочу його ще побачити. До речі, мені пощастило умовити пана де Вільфора піти до нього з візитом; сподіваюся, таки зробить це".
Увечері подія в Отеї була у всіх на вустах: Альбер розповідав про неї своїй матері, Шато-Рено – у Жокей-клубі, Дебре – у міністерському салоні, навіть Бошан виявив увагу до графа Монте-Крісто, присвятивши йому у своїй газеті двадцять рядків у відділі пригод, що вчинило шляхетного чужинця героєм у очах усіх світських жінок. Чимало з-поміж них залишало свої візитні картки у пані де Вільфор, щоб дістати нагоду, як пощастить, повторити свій візит і почути з її вуст достеменну розповідь про ту незвичайну подію.
Що ж до пана де Вільфора, то, як писала Елоїза, він убрався в чорний фрак, білі рукавички, звелів лакеям надіти найкращі лівреї і, сівши у свій парадний ридван, того ж таки вечора подався у дім номер тридцять на Єлисейських Полях.
X. Філософія
Якби граф Монте-Крісто довше бував у паризьких світських колах, він належним чином оцінив би вчинок пана де Вільфора. Того завжди цінували при дворі, дарма, чи був на троні король зі старшого покоління, чи з молодшого, чи був перший міністр доктринером, лібералом чи консерватором, вважали його всі чоловіком спритним, як ото буває з людьми, що ніколи не зазнавали політичних невдач, багато хто ненавидів його, та дехто й палко захищав, хоч не любив його ніхто, – Вільфор посідав дуже високе становище у судовому відомстві і тримався на тій висоті, немов якийсь Арле чи Моле. Його салон, хоч і пожвавлений присутністю молодої дружини і вісімнадцятирічної доньки від першого шлюбу, був одним із тих суворих паризьких салонів, де панує культ традицій і релігія етикету. Холодна поштивість, цілковита відданість урядовим принципам, глибока зневага до теорій і теоретиків – ось що було видимою сутністю приватного і суспільного життя пана де Вільфора. Він був не лише судовим урядником, а й добрим дипломатом. Його ставлення до переднішого двору, про який він завжди відгукувався з пошаною і гідністю, змушували і теперішній ставитися до нього з повагою, і він стільки знав, що з ним не лише рахувалися, а й часом просили в нього поради. Може, все було б інакше, якби трапилася нагода позбутися Вільфора, та він, як ото феодал, що повстав проти свого сюзерена, замкнувся в неприступній фортеці. Тією твердинею було його становище королівського прокурора, що його перевагами він пречудово вмів користуватися і з яким він розлучився б тільки задля депутатського крісла, що дозволило б йому змінити нейтралітет на опозицію.
Зазвичай Вільфор мало кого вшановував візитами, та й віддячував ними теж мало кому. Це робила за нього дружина; у світських колах уже звикли до цього і гадали, що причиною такої стриманості є численні й важливі суддівські справи, та насправді робилося все воно з обдуманої зарозумілості, з підкресленого аристократизму, згідно з аксіомою "Показуй, що поважаєш себе, – й інші будуть тебе поважати", і ця аксіома набагато корисніша в нашому світі, аніж грецьке "Пізнай самого себе", що його нині заступило не таке тяжке і набагато вигідніше мистецтво пізнавати інших. Друзям Вільфор був могутнім покровителем, ворогам – таємним, але непримиренним супротивником, байдужим – радше статуєю, що втілює закон, аніж живою людиною; погордливий вигляд, безпристрасне обличчя, безбарвний, тьмавий або ж зухвало пронизливий і доскіпливий погляд – отакий був той чоловік, що його постамент спершу спорудили, а потім зміцнили чотири вдало нагромаджені одна на іншу революції.
Вільфор користувався репутацією найменш допитливої й найменш банальної людини у Франції; він щороку влаштовував бал, де з'являвся лише на чверть години, тобто менше на сорок п'ять хвилин, аніж король на придворних балах; його ніколи не бачили ні в театрах, ні на концертах, одне слово, у жодному громадському місці; деколи він грав у віст, і тоді йому намагалися підібрати гідних партнерів: якогось посланця, архієпископа, князя, якогось президента чи принаймні герцогиню-вдову.
Ото такий був чоловік, що його ридван зупинився біля воріт графа Монте-Крісто.
Покойовий слуга доповів про пана де Вільфора тієї миті, як граф Монте-Крісто, схилившись над великим столом, вивчав на мапі шлях із Санкт-Петербурга в Китай.
Королівський прокурор увійшов до покою тією ж таки поважною, розміреною ходою, якою заходив до зали суду; то був той самісінький чоловік, котрого ми знали в Марселі як помічника прокурора. Завжди послідовна природа нічого не змінила і для нього у своєму плині. Із худорлявого він зробився худий, із блідого – жовтий; його глибоко посаджені очі тепер наче позападали, тож його окуляри в золотій оправі, зливаючись із очницями, здавалися частиною його обличчя; за винятком білої краватки, усеньке його вбрання було чорне, і той траурний колір порушувала тільки ледь помітна червона стьожка в петлиці, що скидалася на кривавий мазок пензлем.
Хоч як панував над собою граф Монте-Крісто, усе ж таки, відповідаючи на уклін, він із цікавістю поглянув на прокурора. Зі свого ж боку, Вільфор, що завжди був недовірливий і не мав звички сліпо захоплюватися чудесами світського життя, був схильний розглядати шляхетного чужинця – так уже прозвали графа Монте-Крісто, – як пройдисвіта, який обрав нову арену діяльності, або як злочинця-втікача, ніж князя папського престолу чи султана з "Тисячі й одної ночі".
– Мосьпане, – сказав Вільфор тим верескливим голосом, що до нього вдаються прокурори у своїх ораторських виступах і від якого вони не хочуть чи не можуть відмовитися й у розмові, – мосьпане, виняткова послуга, яку ви надали вчора моїй дружині й моєму синові, накладає на мене стосовно вас обов'язок, який я і прийшов виконати. Дозвольте висловити вам мою глибоку вдячність.
Навіть із тими словами суворий Вільфорів погляд був переповнений повсякчасною його погордою. Він виголосив їх своїм звичним тоном головного прокурора, із тією закоцюблістю шиї та плечей, яка завжди спонукала його підлизників казати, що він жива статуя закону.
– Мосьпане, – з тією ж таки крижаною холодністю відказав граф Монте-Крісто, – я щасливий, що зміг зберегти матері її дитину, адже материнська любов, кажуть, найсвятіше почуття, і це щастя, що мені випало нещодавно, позбавляло вас необхідності виконувати те, що ви називаєте обов'язком і що для мене є честю, яку я, звісно ж, дуже ціную, бо знаю, що пан де Вільфор мало кого нею вшановує, та для мене вона, хоч як високо її я ціную, набагато цінніша, ніж внутрішнє задоволення.
Вільфора здивував цей несподіваний для нього випад, він здригнувся, наче вояк, що відчув удар, який промкнувся крізь панцир, і біля його вуст з'явилася зневажлива бганка, яка свідчила про те, що він ніколи й не вважав графа Монте-Крісто дуже поштивим чоловіком. Угледівши мапу, яку граф Монте-Крісто вивчав, коли він увійшов, Вільфор сказав:
– Цікавитеся географією? Це широке поле для вивчення, надто ж для вас, адже ви, як дехто каже, відвідали стільки країн, скільки їх змальовано в цім атласі.
– Авжеж, – відказав граф Монте-Крісто, – я поставив собі за мету здійснити над людством у цілому те, що ви щодня здійснюєте на винятках, тобто психологічне дослідження. Я гадав, що потім мені легше буде перейти від цілого до частин, аніж від частини до цілого. Алгебраїчна формула вимагає, щоб од відомого виводили невідоме, а не від невідомого відоме... Але сідайте, прошу вас.
І граф Монте-Крісто показав королівському прокуророві на фотель, якого той мусив сам власноруч підсунути до столу, а сам просто сів у те, що на нього він спирався коліном, коли Вільфор увійшов; у такий спосіб граф Монте-Крісто тепер сидів упівоберта до свого гостя, спиною до вікна і спираючись ліктями на географічну мапу, що про неї точилася розмова.