Зоську він явно ігнорував, увесь свій гнів виявляв до її попутника.
— Ото… Пройдіть поки що… Сюди, — розчинив Петраков підвішені на шкуратах двері землянки, з якої приємно дихнуло на них теплом і димом.
Зоська й Антон, пригнувшись, влізли в тісненьку, викопану в рові земляночку з уламком скла у дверях замість віконця, лавкою і добре натопленою пічкою, дим з якої уперто не хотів виходити через комин і раз у раз курив у землянку. Петраков протер долонею слізливі очі й узяв із долу чобіт, за яким потяглася довга нитка дратви.
— Зашити треба… А ви той, сідайте, — кивнув він на лавку, сідаючи сам коло пічки. — Поки Бормотухін човна прижене.
Вони сіли. Зоська ближче до пічки, Антон — біля самих дверей. Антон окинув поглядом землянку.
— А де ж начальник твій?
— А немає начальника, — сказав Петраков, натужно проколюючи шилом дірку в заднику.
— Як? Був же сержант цей. З десантників.
Петраков одкашлявся, плюнув у куток за пічкою.
— Був. Попався сержант. Тепер я ось.
— А, отак…
— Так ось. А ви туди? — підняв він на Зоську спокутний погляд почервонілих, мабуть, од диму, очей.
— Туди, — коротко підтвердила Зоська. Петраков, стискуючи в руках чобіт, тихо зітхнув.
— Та-а-ак…
— А що? — не зрозуміла Зоська.
— Та нічого, що ж… Учора он верталися хлопці з Чапаєвського. Двоє. Третього несли на підстилці. Ось чоботи його.
У Зоськи перехопило дихання.
— Що? Убили?
— Убитий. Дві кулі. Одна в груди, друга в живіт.
— Да, погана справа, — поморщився Антон.
Зоська мовчки сиділа, неприємно вражена цією звісткою, хоча, коли поміркувати, чого тут дивуватися? Чи мало де кого вбили — ішла війна і вбивали кожного дня сотнями. І все ж вона відчувала, що ця між іншим почута новина якоюсь мірою стосувалася і її — може, вбитий переправлявся на той бік коло цього самого Острівця, та й убили його десь у тій місцевості, де і їй доведеться побувати. Розмова, про кулю в живіт завжди викликала в Зоськи неприємне відчуття. Більше за все вона боялася саме кулі в живіт, хоча й розуміла, що отримати кулю в голову чи в груди, мабуть, не краще.
Петраков, орудуючи саморобним шилом і дратвою, старанно лагодив чобіт, весь час хрипло покашлював, і Зоська, дивлячись на його товсто пов'язану якоюсь суконкою шию, запитала:
— У вас горло болить, еге?
— Та болить, — сказав той, не припиняючи своєї роботи. — Застудив і ось… Видно, докашляю цю зиму.
— Ну чому ви так! — здивувалася Зоська, відчувши в його голосі сумні нотки.
Петраков лише махнув рукою.
— А, все одно… Ніж отаке життя…
Антон нетерпляче різко встав із лавки і, пригнувши голову під низькою стелею, глянув крізь нещільно причинені двері, з яких дуло, несло холодом.
— Ну де ж твій Бормотухін? Чи, може, ти перевезеш?
— Бормотухін перевезе. Він тепер перевізник.
Антону тут явно не сиділося, та й Зоська ледве трималася в цій прогірклій од диму землянці. Зараз її, щоправда, розчулив спокутливий вигляд Петракова, і їй стало шкода хворого чоловіка.
— То, може, ліків треба якихось? Може, вам мед допоміг би? — сказала вона, охололими руками погладжуючи зігріте біля пічки коліно.
— Які ліки! Мені вже ніщо не допоможе, доведеться того… Сухоти у мене, — просто повідомив Петраков і змовк, намацуючи глибоко засунутою в халяву рукою кінець дратви.
Зоська збентежилася. Вона не знала, що в таких випадках можна сказати людині, чим утішити її. Та й чи треба втішати взагалі?
Собачка, що був десь зник, радісно заскімлив по той бік дверей. Антон глянув у вікно й відступився. Двері широко розчинилися, і в них з'явився дуже змерзлий хлопчик з худенькою шиєю і в якійсь неохайно застебнутій на грудях одежині. На його голові була надмірно насунута на вуха сіра поношена кепка з гудзиком зверху.
— Сигнал давали, дядьку Миколай?
— Давав, аякже. От перевезти, — показав поглядом на гостей Петраков, і Зоська догадалася, що нарешті прийшов Бормотухін. А вона думала, що це буде чорний дядько з бородою. Хлопець зайшов у землянку і причинив за собою двері, за якими тоненько вищала собачка.
— Околів. Такий вітер почався…
— "Сало" все пре? — запитав Петраков.
— Ще дужче. Така крига — ого!
— Стане Німан, — вирішив Петраков. — Гірша справа буде.
— А нам гірше не буде, — сказав Бормотухін.
Він присів перед грубкою, протяг до вогню скоцюрблені від холоду руки, і Зоська подумала: як же він їх переправить у такий льодохід? А раптом об човен удариться крижина, і вона опиниться у воді. А Німан — не болотна річка, звідти не так просто вибратися на берег. Вона страшенно схвильована позирала на Петракова і хлопця, а ті наче й не думали про це. Бормотухін, все ще тримаючи біля вогню задубілі руки, повернув до неї гостреньке, з посинілим носом, обличчя і, здалось, навіть підморгнув.
— На зв'язок? У розвідку?
— Бормотухін! — зморено і строго прикрикнув Петраков. — Тобі навіщо? За чим треба, за тим і йдуть.
— А! — розчаровано видихнув хлопець. — Наче не відомо, чого за Німан ходять. Аби поверталися.
— Якось постараємося, — сказала Зоська.
— О-о! Так усі кажуть. Тільки не всі повертаються. В неділю перевозив шістьох, двічі човна ганяв. А вчора вертаються троє. І то один неживий. Застрелений.
— Бормотухін! — Знову спинив його Петраков. — Помовчи краще.
— Та я — будь ласка, — з готовністю погодився хлопчина і підвівся. — Ну то, може, ходімо Щільніше загорнувши на грудях свої одягнені один на один піджачки, він тугіше підперезався брезентовим, од військових штанів, пояском і ногою штовхнув легкі двері. Вони один за одним вийшли на вузеньку приступку біля порога. Зоська, оглянувшись, сказала Петракову:
— Як-небудь поправляйтеся, дядечку.
— Та спасибі, — без особливої вдячності озвався Петраков.
Після димного тепла землянки надворі їх одразу ж охопив холод, дмухнув із річки пронизливий вітер, Зоська дрібно здригнулася. Та Бормотухін уже біг по стежці до берега, і вони рушили слідом. Зоська вся внутрішньо стиснулася, позираючи на льодовий кригоплав по річці, через яку їм треба переправлятися.
Бормотухін тим часом, хрускотливо шурхаючи, обламав тонкий льодяний закрайок коло берега, зіпхнув із мілини плоскодонку і притримав її за дерев'яний ніс.
— Залазьте.
Антон легко і впевнено стрибнув через борт, подав руку Зосьці, й та зі страхом неспритно влізла у човен, на дні якого хлюпала вода і плавали прозорі шматочки льоду.
— Проходьте далі. Один на корму, другий на середину. І сідайте, сідайте! Стояти не можна! — звично розпоряджався Бормотухін. Тремтячи від холоду і страху, Зоська опустилася на мокру поперечку, Антон присів на корму. Бормотухін напружився, відштовхнув човен од берега і в останній момент спритно стрибнув у нього й сам.
Зоська ледь жива сиділа на поперечині, з усієї сили тримаючись руками за мокрі борти човна, який загрозливо заколихався, вдарився носом об кригу, але не пірнув і навіть не зачерпнув води. Стоячи на кормі, Бормотухін вправно орудував веслом, обертаючи на всі боки свою круглу в кепці голову. Поволі човен поплив од берега, потім його підхопила стрімка течія і швидко понесла між кригою, викликавши в Зоськи великий страх. Тим часом Бормотухін гав не ловив — розмахуючи веслом, то гріб, то відштовхувався від важких крижин, відпихаючи їх далі від човна. Разів зо два крижина все ж добре вдарила в борт, вода в човні хлюпнулася, Зоська ще міцніше трималася за дошки бортів, у неї паморочилася голова, а човен здавався такий ненадійний, що просто було дивно, як він ще тримається на поверхні в цьому вирі криг і води. Та човен тримався, і Бормотухін ще якось правив ним — навкоси до протилежного, в лозняках, берега. Пересиливши перший переляк, Зоська несміливо озирнулася — низький піщаний острівок і лісовий берег помітно віддалявся, вже ледве було видно стежку на обриві, й зовсім зникла за виступом землянка Петракова, довкола широко розкинувся водяний простір, і нескінченні череди крижин пропливали мимо. Та ось середина річки лишилася позаду, човен увійшов у спокійнішу прибережну течію. Тут крижин стало менше, вони ледве пливли, крутилися майже на одному місці, у Зоськи полегшало на серці. Натужно розпихаючи кригу веслом, Бормотухін привів човна у кущі, де він спокійно торкнувся нарешті підмитого краю берега.
— Ху! — з полегкістю зітхнула Зоська. — Ну й натерпілася страху.
— Який тут страх? — здивувався Бормотухін. — Хіба тут страшно Антон перший вискочив на берег, допоміг вийти Зосьці.
— Ну, перевізник, дякуємо тобі, — сказав він.
— Нема за що, — жваво і, мабуть, звично відповів Бормотухін. — Ви, теє, направо не йдіть, там село. І по березі не йдіть: небезпечно на березі.
— Отак? То що ж нам — у повітрі, чи що? — здивовано пожартував Антон.
— Ні, не в повітрі, — серйозно відказав Бормотухін, стоячи в човні і старанно хукаючи на свої померзлі руки. — Он на дерево прямуйте. Там незабаром ліс буде.
— Ну що ж, підемо на дерево, — погодився Антон.
— А будете повертатися, отут у лозі човна знайдете.
— Зрозуміло.
Вони полізли від річки на некрутий, але слизький від снігу берег, а Бормотухін, трохи відпливаючи в тихій воді, усе ще хукав на свої померзлі пальці.
— А як звати тебе? — оглянулася з обриву Зоська.
— Бормотухін.
— А ім'я, ім'я як?
— А, ім'я… Та Володька ім'я.
"Дай бог тобі вирости, — подумала Зоська. — І ще перевезти нас на той бік".
8
Німан лишився позаду, вони ще оглядалися на нього, йдучи полем, хоча річки вже не було видно. Майже не стало видно на тому березі й лісу; зник, затонув між берегів Острівець; помаячило вдалині й пропало якесь сільце нижче острова. Почав іти сніг. Сірий польовий простір довкола все більше тьмянів, затканий білявим серпанком завірюхи. Невдовзі майже нічого не було видно, треба добре напружити зір, щоб за миготливою сіткою сніжинок побачити який-небудь потемнілий у полі кущ чи одиноке дерево на обніжку. Знявся вітер. Часом його шалені пориви так вдаряли в груди, що забивали дихання, й Антон на хвилину відвертався, підставляючи вітру широку в кожусі спину.
— От холера, як розходився!..
Зоська піднімала назустріч розчервоніле од вітру обличчя з прилиплими до нього мокрими сніжинками, що заліпили також усю хустку, пасмо волосся на лобі, щільно замурували ворсу її плюшевого сачка. Вона спробувала усміхнутися, загрібаючи чобітьми сніг і не потрапляючи в широкі Антонові сліди.
— От холера! Ішли по лісу, так було тихо.