І сказав роздратованим тоном: — До речі, я не прихильник заздалегідь заготовлених текстів.
— У цьому тексті, — сказав я ввічливо, — викладені думки, що їх ми обговорювали сто разів. Він зрозумілий, конкретний, стриманий, і в ньому нема нічогісінько нового. Не розумію, що вам не подобається в тексті.
— Я не сказав, що він мені не подобається, — мовив пан Поля у відчаї. — В цілому я згоден...
— Е, тоді голосуйте! — вигукнув Мейссоньє.
Пан Поля поставився з презирством до його слів.
— Та що ви, пане Поля, — втрутився я, люб'язно посміхнувшись, — невже не бажаєте сказати нам, у чому ви не згодні з нами?
— Але не зараз, не в цю хвилину! — відповів пан Поля, зиркнувши на свого наручного годинника. — Панове, — повів він далі тремтячим голосом, — ви твердо вирішили вчинити насильство над моїм сумлінням. Що ж, у такому разі мушу попередити вас, що ви не отримаєте мого голосу.
Запала мовчанка.
— Що ж, голосуймо, — озвався Колен. — Я — "за".
— "За", — сказав Мейссоньє.
— "За", — озвався Пейссу.
— "За", — докинув я.
Ми подивилися на пана Поля. Він був жовтий і роздратований. Зціпивши зуби, промовив:
— Я не голосую.
Дебелий Пейссу зміряв його поглядом, широко роззявивши рота, відтак обернувся до мене й, витріщивши очі, запитав:
— Що це означає — "не голосую"?
— Дуже просто, я відмовляюся голосувати, — з досадою сказав пан Поля.
— А хіба він має право так поводитись? — спитав мене Пейссу, отетерівши; слово "він" вимовив так, ніби пана Поля більше не було тут.
Я схилив голову.
— Це беззастережне право пана Поля.
— На мою думку, — озвався Пейссу перегодя, — відмовитися голосувати або голосувати проти — це одне й те саме.
— Зовсім ні! Ніскілечки! — жваво заперечив пан Поля. — Не плутайте. Я не проти цього тексту. Але відмовляюся голосувати за нього, бо вважаю, що мені не дали часу його обміркувати.
Пейссу повільно обернув голову до пана Поля й мовчки замислено подивився на нього.
— Все ж таки, — сказав він, — ви не "за". Інакше ви голосували б "за".
— Я ні "за", ні "проти", — мовив пан Поля й від хвилювання ще більше став бризкати слиною. — Я просто відмовляюся голосувати. А це зовсім інша річ.
Пейссу обмірковував цю відповідь, втупившись сповненими подиву сірими очима в пана Поля. Мейссоньє засовався на стільці, мовби збирався підвестися й заговорити, одначе я моргнув йому, щоб він не ворушився. Я слухав. Колен також. Мейссоньє наслідував наш приклад. Ми чекали, що воно буде далі. І те "воно" не забарилося.
— Я не втямлю однієї речі, — повільно сказав Пейссу. — Чого ви прийшли сюди, якщо ви ні "за", ні "проти"?
Пан Поля зблід і підвівся.
— Коли моя присутність вам не подобається, я можу піти собі геть, — відповів він не дуже виразно, ніби його душив власний язик.
Я також підвівся.
— Та ні, що ви, пане Поля, Пейссу не хотів сказати щось таке...
Я говорив таким тоном добрих п'ять хвилин, намагаючись розрядити атмосферу. Однак помітив, що пан Поля, відповідаючи мені так само, склав учетверо копію листа мерові й сховав собі до кишені. Я одразу ж сказав, що ця копія знадобиться для моїх "архівів". Якусь хвилину він вагався, потім дістав з кишені папір і, криво посміхнувшись, повернув його мені. Ця його кисла усмішка мені тільки й запам'яталася.
Коли пан Поля пішов, я мовчки провів друзів до паркінгу, що перед першою огорожею. Можливо, тривала дискусія зморила мене, бо на якусь мить відчув цілковиту немічність. Все це, по суті, було маленькою, просто крихітною історійкою. Такою ж крихітною історійкою були муніципальні вибори, що так захопили наших земляків на початку 1977 року. Не менш сміховинними, очевидно, були й проблеми, які тоді хвилювали наш уряд й створювали в нього ілюзію, ніби він піклувався про нашу долю.
В невеличкому паркінгу перед Мальвілем трапилася пригода з нашою технікою. Коленів "рено" відмовився їхати. Колен не хвилину розгубився. Він мав їхати по дружину й двох дітей до головного міста департаменту, куди о 14 годині 52 хвилини прибував швидкий поїзд. А була неділя, жоден власник гаража не міг полагодити автомобіль, часу залишалося лише стільки, щоб устигнути здолати шістдесят кілометрів, які відділяли нас од міста. Відбулася коротка розмова. Зрештою, я сів у своє авто й повіз Колена на вокзал.
Я зупиняюся, перечитую фразу, яку щойно написав, і мене щось ніби приголомшує. О, звісно, в ній немає нічогісінько такого, що могло б здивувати. "Я сів у своє авто й повіз Колена на вокзал". Що може бути простішого? Однак, перечитавши її, відчуваю жахливий злам. Авто, вокзал: злам саме в цих двох словах, що поділили навпіл наше життя. Справді ж, рів, який відділяє одну від одної половини нашого існування, настільки глибокий, що я зовсім не в змозі повірити, що міг — до події — зробити послідовно ці дивні речі: вивести своє авто з гаража, зупинитися на станції обслуговування, щоб набрати бензину, відвезти друга на вокзал, повернутися під вечір додому, здолавши за дві години сто двадцять п'ять кілометрів, і це цілком надійним шляхом, і мені не загрожувала ніяка небезпека, крім швидкості автомобіля, за кермом якого я сидів. Яким далеким це мені здається! І яким чудовим був той світ, в якому ми могли все те робити!
Дякуючи богу, я не думаю про це ніколи. Хіба що мимохіть під час якогось спомину. Або коли, як цього разу, затримуюся на описі "попереднього світу", такого надійного, лагідного, дитинного.
III.
Я помиляюся. Маленька подорож з Коленом у авто до вокзалу головного міста не е моїм останнім спогадом про "попередній світ". Увечері ще один спогад спав мені на думку. І я знаю, чому ледь "не забув про нього".
У вівторок я отримав листа від Біргітти. Біргітта, дівчина пунктуальна, пише мені щонеділі. Пише листи простою, граматично правильною французькою мовою, переповненою фразеологізмами, які не завжди вживає доречно.
Композиція листів щоразу однакова. Коротким реченням цікавиться моїм життям і на чотирьох сторінках розповідає про своє. В третій частині веде мову на еротичну тему.
Ця тема також не змінюється. У суботу ввечері, перед тим як лягати в ліжко, вона перечитала моє оповіданнячко, а потім, підкреслює вона, довго не могла заснути.
Чому в суботу ввечері? Мабуть, тому, що в неділю вранці не працюватиме й може дозволити собі в суботу не поспати, це наступного дня не знизить її працездатності.
Саме в цьому я пізнаю Біргіттине сумління. Прочитав раз її листа, потім удруге. Мене охоплює незбориме збудження. Та гаразд, пора й собі бути хоч трохи сумліннішим і братися за роботу. Встаю й тієї миті, коли клав листа, я помітив постскриптум.
У понеділок вона йде до лікарні, щоб їй вирізали апендицит, дає мені свою адресу й сподівається, що я їй напишу.
Біргіттин апендицит примусив мене згадати, що я повинен вирізати й свій — за словами лікаря, страшна необачність, — і занотовую до записника, що після великодня, буде робота чи ні, треба виділити тиждень, щоб його позбутися. Пишу листа Біргітті, телефоную одному власникові парфюмерної крамниці в головному місті департаменту й прохаю його вислати флакон "Шанелі" № 5 до мюнхенської лікарні.
Цілий тиждень минув без новин. Хвилюючись і побоюючись ускладнень, я написав ще одного листа, й за два тижні надійшла відповідь.
Усі Біргіттині листи прості, але останній — просто-таки шедевр. Усього десять рядків.
Біргітта зустрілася в лікарні з молодиком, який закохався в неї. Вона також його кохає. Збирається вийти за нього заміж. Звичайно, вона шкодуватиме за моїми пестощами... "І також дякую, Емманюелю, за подарунки. Міцно обіймаю тебе. Біргітта. Р. S. Я дуже щаслива".
Я згортаю листа, кладу його до конверта й уголос кажу: "Біргітта зійшла зі сцени". Але ця легковажність не приносить мені розради, й, сидячи за столом, якусь хвилину почуваю себе дуже кепсько. Мені щось стискає горло, тремтять руки, мене поймає жахливе почуття втрати, поразки, приниження. Я не кохаю Біргітту, та все ж між нами дещо було. Гадаю, я став жертвою старовинного християнського звичаю відрізняти кохання від любострастя. Бо я не кохав Біргітту, нехтував своєю приязню до неї.
Ні, неправда. Моя моральність була фальшива, моє серце помилялося. Я відчуваю, що зараз мушу розповісти про справжній біль. А спростовую сам себе, бо тоді вірив, що нічим не ризикував. Поміркував, що кохання для Біргітти — нікчемність, ледь уловима приязнь, дуже непевна пошана (особливо тому, що в неї не було серця). Звідси й ота відчуженість до неї, іронія, численні недбалі подарунки.
Любострастя, сказав би абат Леба. Що ж, любострастя — це не те, що дехто думає. Абат Леба не тямився на ньому анітрохи. А втім, як цей старий дівич міг розумітися на цьому? Любострастя — вельми міцні моральні пута, бо надто вже страждають ті, хто їх рве. Я підвівся з-за столу, ліг на ліжко й засумував. То була жахлива мить. Коли я намагаюся думати, знову заплутуюся в отому розрізнюванні тіла від душі й, одначе, завважую, що те розрізнювання удаване. Тіло мислить також! Воно мислить і відчуває зовсім окремо від душі. Ні, я не починаю з запізненням закохуватися в Біргітту, зовсім ні! Ця дівчина — черства потвора. З огидою відштовхую її від себе, наче вона мене цілує. Але думка про те, що більше ніколи не візьму в свої обійми її податливе тіло, стискає мені серце. Кажу "серце", мов у романах. Саме те слово найточніше, а може, і є якесь інше. Лише я один знаю, що відчуваю.
Коли нині думаю про цю скорботу, вона видається мені майже кумедною. Невеличке горе на рівні маленького життя й сміховинно незрівнянне з тим, що мало відбутися потім. Бо саме під час цієї мізерної інтимної драми настане "день події" й страхітливо нас приголомшить.
У суспільстві споживання головний продукт, що його найбільше споживає людина, — це оптимізм. Відтоді, як планета буквально переповнилася всім необхідним, щоб її зруйнувати — а при потребі разом з нею і найближчі планети, — люди перестали спокійно спати. Дивна річ, коли зростали лишки жахливої зброї та збільшувалася кількість націй, що володіли нею, це здавалося заспокійливим фактором. Зваживши на те, що з 1945 року така зброя не застосовувалася, пророкували, що "ніхто й не посміє" її використати й нічого не станеться. Навіть вигадали назву й описали високу стратегію цієї вдаваної безпеки, в якій ми жили.