Хто їх розсудить, хто вирішить долю дитини? Добрий то буде суддя чи лихий? Місто палало. Суд вершив чоловік, на ймення Аздак.
5. Історія судді
Співець.
А тепер про суддю розповім я:
Хто він був, як судив, як суддею зробився.
На Великдень, коли спалахнуло повстання І великого князя позбавлено влади, А його губернатор, Абашвілі Георгій, наклав
головою,
Сільський писар Аздак у гайку втікача перестрінув і в хатині своїй приховав.
Аздак, обірваний і захмелілий, заводить у свою хатину втікача одягу схожого на старця.
Аздак. Та не сапай ти, наче шкапа! Думав, як побіжиш, мов сопляки з носа, то втечеш від варти? А дзуськи! Стій, кажу тобі! (Хапає втікача за рукав, бо той простує далі, неначе наміряється пройти крізь стіну). Сідай-но отут і наминай, ось тобі шмат сиру. (Видобував із скрині, заваленої ганчір'ям, кусень сиру).
Втікач жадібно накидається на їжу.
Що, давно не жер?
Втікач щось бурмоче.
Чого ти так біг, йолопе? Таж варта на тебе й не глянула б.
Втік ач, Треба було.
А з д а к. До вітру?
Втікач, не розуміючи, дивиться на нього.
Швидка напала з переляку? Гм... Та не плямкай ти, наче великий князь або ще яка свинота! Слухати гидко. Високородне лайно ще можна терпіти таким, як сотворив його Всевишній. Але тебе — ні, звиняйте. Чув я колись про одного головного суддю — то він ішов на базар і пускав сморід там, де люди їли,— мовляв, що мені ви! Ось дивлюся я, як ти їси, і страшні думки мене обсідають. Чому ти не озиваєшся? (Різко). Ану покажи мені свою руку! Ти чуєш? Зараз же покажи руку!
Втікач знехотя простягає до нього руку.
А, біла! То ніякий ти не старець! Ах ти ж, дурисвіт, мана ходяча! А я ховаю його, мов порядну людину. Та чого ж би це тобі тікати, коли ти маєтний пан? Адже ти пан, не відмовляйся, це написано на твоєму провинному виду! (Підводиться). Геть звідси!
Втікач розгублено дивиться на нього.
Чого ти ждеш, кровопивце?
Втікач. За мною женуться. Прошу вислухати мене уважно, маю пропозицію.
Аздак. Що ти маєш? Пропозицію? Яке безбожне нахабство! Він, бачте, має пропозицію! Людина кров'ю сплива, а п'явка має до неї пропозицію. Геть, кажу!
Втікач. Я розумію — погляди, переконання. Даю сто тисяч піастрів за одну ніч, згода?
Аздак. Що? Ти гадаєш, мене можна купити? За сто тисяч піастрів? Та це ж усього-на-всього якась паршивенька садиба. Ну ще, скажімо, сто п'ятдесят... Де вони?
Втікач. При собі я їх, звісно, не маю. Але ти їх одержиш, не сумнівайся.
Аздак. Дуже сумніваюся. Геть!
Втікач підводиться і рушає до дверей. Знадвору чути голос.
Голос Аздак!
Втікач повертає назад, забивається в найдальший від дверей куток і стоїть там.
Аздак (гукає). Не маю часу на балачки! (Підходить до дверей). Знов ти нишпориш усюди, Шауво?
Стражник Шаува (з-за порога, докірливо). Ти внову зловив зайця, Аздак. А обіцяв же мені, що цього більше не буде.
Аздак (суворо). Не говори про те, чого не тямиш, Шауво. Заєць — небезпечна й шкідлива тварюка. Вія поїдає рослини, особливо так звані бур'яни, і тому його треба знищувати.
Шаува. Аздак, не нападайся ти на мене. Адже мене виженуть зі служби, якщо я й далі тобі попускатиму. Я знаю, в тебе добре серце.
Аздак. Ніяке воно не добре. Скільки разів тобі треба казати, що я живу не серцем, а розумом?
Шаува (улесливо). Я знаю, Аздак. Ти в нас людина великого розуму, сам так кажеш. То ось я, неук, тебе й питаю: коли у князя вкрадено зайця, а я його стражник, то що ж мені діяти із злочинцем?
Аздак, Шауво, Шауво, май сором! Ось ти стоїш тут і про щось мене запитуєш, а тобі й невтямки, як може збити з пуття одне-єдине запитання. От був би ти, приміром, жінкою, ну хоч би отою паплюжкою Нуно, і показав би мені свій озадок, і запитав би, як ото Нуно: "Що мені з ним робити? Він свербить". Хіба ж вона не відав, що діє? Де там! Так от, я полюю ва зайців, а ти полюєш на людей. Але ж за образом і подобою божими створена таки людина, а не заєць, ти й сам добре знаєш. І коли я зайцежер, то ти — людожер, Шауво, і нехай господь бог нас розсудить. Тож іди додому, Шауво, і кайся. Е ні, постривай. Либонь, тут щось для тебе є. (Дивиться на втікача, що стоїть, тремтячи зі страху). Та ні, ні, нема нічого. Іди додому і кайся. (Зачиняв двері в нього перед носом. До втікача). Що, дивуєшся, еге? Чому я тебе не виказав? Та я б цьому бидлу не виказав і блощиці, такий він мені відворотний. І чого ти тремтиш перед ними! Такий старий — і такий боягуз. Ну-бо, доїдай свій сир, та тільки як справжній злидень, а то вони таки заскочать тебе. Невже я ще мушу тобі показувати, як удавати з себе злидня? (Силоміць садовить його і дав в руки шматок сиру). Скриня в нас буде за стіл. Поклади лікті на стіл і обхопи руками миску з сиром, так наче його в тебе першу-ліпшу мить хтось може забрати. То де вже тут їсти спокійно! Ножа тримай так, ніби це серп, а на сир дивись не так жадібно, як сумно, бо він уже зникав, як і все прекрасне на цьому світі. (Дивиться, як той їсть). Те, що вони женуться за тобою, свідчить на твою користь, але звідки мені знати, чи вони не помиляються щодо тебе? У Тіфлісі колись повісили одного маєтного турка. То він мав докази, що не тільки розрубував своїх селян навпіл, як це звичайно робиться, а ще й четвертував їх, а подушного витискав удвічі більше за інших. Такий уже ревний був, що куди там. А все ж його повісили як злочинця, тільки за те, що турок. А в цьому ж він був не винен, то де справедливість? Отак нізащо й попав на шибеницю. Одне слово, я тобі не вірю.
Співець.
Так Аздак прихистив того старця на ніч. Він не знав, що то сам князь великий —
убивця і кат. А дізнався коли — його сором пойняв, І оддався він з доброї волі під варту, І звелів себе вести до міста на суд, на розправу.
У дворі суду сидять три латники і п'ють вино. На одній
з колон — повішений у суддівській мантії. З'являється Аздак, із зв'язаними руками, тягнучи за собою на мотузці стражника Ш а у в у.
...Ад д-а к (голосно вигукує}. Я допоміг утекти великому князеві, головному злодюзі й катюзі! В ім'я справедливості вимагаю, щоб мене судили суворим прилюдним судом!
Перший латник. Це що за блазень? Ш а у в а. Наш писар Аздак.
А з д а к. Я мерзенний, триклятий зрадник! Гей ти, клишоногий, розкажи-но їм, як я звелів накласти на мене пута й одвести до міста за те, що ненароком дав притулок великому князеві, чи то пак великому шахраєві, як я дізнався згодом з оцього йапера, що його знайшов у себе в хатині.
Латники розглядають папір.
(До Шауви). Е, та вони ж не вміють читати. Дивіться, злочинець сам себе звинувачує! Розкажи їм, як я всю дорогу підганяв тебе, щоб швидше прибігти сюди і віддатись у руки правосуддя.
Ш а у в а. Та ще й погрожував увесь час. Негарно ти повівся зі мною, Аздак.
Аздак. Припни язика, Шауво, ти нічого не розумієш. Настала нова доба, і вона змете тебе з лиця землі. Ти приречений, стражників винищать до пня. Усе повикривають і виведуть на чисту воду. Отож краще зголоситися самому, бо від народу однаково не сховаєшся. Розкажи-но їм, як я гукав, коли ми проходили вулицею шевців. (З великим запалом кричить, краєм ока позираючи на латників). "Брати мої, я, сам того не відаючи, допоміг утекти великому князеві! Бийте мене, шматуйте мене!" Отак і гукав, щоб усі знали.
Перший латник. І що ж тобі відповідали?
ПІ а у в а. Різники його втішали, а шевці аж за боки бралися з реготу, ото й тільки.
Аздак. Але з вами буде не так, я знаю. Ви ж бо залізні люди. Брати мої, де суддя? Мене треба допитати.
Перший латник (показує на повішеного). Онде твій суддя. І годі вже називати нас братами — за цілий день аж у вухах гуде.
Аздак. "Онде він, суддя"! Либонь, такої відповіді у Грузії ще й не чули. Городяни, де його вельможність пан губернатор? (Показує на шибеницю). Онде його вельможність, чужинцю. Де головний збирач податків? Де тюремний наглядач? Де патріарх? Де начальник варти? Там, там, усі там! Брати мої, саме цього я від вас і сподівався.
Другий латник. Стривай-но! Чого ти від нас сподівався, блазню?
Аздак. Того, що сталося в Персії, брате мій, того самого, що в Персії.
Другий латник. А що там сталося, в тій Персії?
Аздак. Це було сорок років тому. Всіх перевішали. Візирів, збирачів податків. Мій дідусь великого розуму людина, бачив це на власні очі. За три дні, по всій країні;
Другий латник. А хто ж правив, як повісили візира?
Аздак. Селянин.
Другий латник. А хто командував військом? Аздак. Солдат, простий солдат. Другий латник А платню хто платив? Аз д а к. Фарбар, фарбар платив платню. Другий латник. А може, килимар? Перший латник. А чому ж таке сталося, га, персе?
Аздак. Чому таке сталося? Хіба потрібна якась особлива причина? Ось чому ти чухаєшся, брате? Війна! Занадто довга війна! І ніякої тобі справедливості! Мій дідусь, коли вернувся звідти, привіз одну пісню. Зараз мя з моїм приятелем стражником вам її заспіваємо. (До Шауви). Добре тримай мотузку, це тут якраз до речі. (Співає, тим часом як Шаува тримав його на мотузці).
Де поділась синів наших кров, де поділися сльози дочок? Чом в різниці лиш бачимо кров, чом лиш верби над озером плачуть? Шах жадає нових володінь — з селянина здирають податки. Щоб собі підкорити весь світ, обдирають покрівлі з хатин. На всі боки солдатів женуть, щоб володарі учти справляли. Люди гинуть у смертнім бою — полководці самі себе славлять. Гріш останній беруть у вдови, щоб у битві ламалися шаблі. А програли війну — то дарма! Не вони ж бо за неї платили. Хіба не так? Хіба не так?
Шаува. Так, так, так, достоту так! Аздак. Хочете послухати до кінця?
Перший латник киває головою.
Другий латник (до стражника). То він навчив тебе цієї пісні?
Шаува. Еге ж. Тільки голос у мене не дуже той...
Другий латник. Справді, не той. (До Аздака). Ану співай далі.
Аздак. Далі там про мир. (Співає).
По управах чиновників тьма, хоч на вулиці вже садови. Як виходять річки з берегів — затопляє водою поля. Хто штанів собі сам не спуска, той в нас нині державою править. Хто лічити не годен до трьох, по шість страв заразом пожирає. Селянин хоче крам свій продать, та кругом лише злидарів бачить. А жінки наші тчуть полотно," а самі зодягаються в дрантя. Хіба не так? Хіба не так?
Шаува. Так, так, так, достоту так! Аздак.
Ось де ділась синів наших кров, ось де ділися сльози дочок.