За кого схочу, за того й віддам її, але не за будь-кого, бо вона хазяйська дочка. Хто мені нижче вклониться та краще догодить, за того й віддам, а не за якогось волоцюгу.
Отож хто йому помагав, думав, що собі помагав.
Взагалі Вавжонові було навіть краще, ніж іншим, і стало б зовсім добре, якби у колонії було якесь майбутнє. Але справи там гіршали день у день. Минув один і другий тиждень. Навколо поляни вирубано дерево, земля вкрилась трісками, й подекуди постали жовті стіни будинків; але зроблено було дрібницю порівняно з тим, що належало зробити. Зелена стіна лісу дуже повільно поступалась перед сокирами. Ті, котрі заглиблювались у хащі, приносили дивні вісті: що той ліс взагалі не мав кінця, що далі в ньому страшні багна, баюри і застояна вода під деревами, що там живуть якісь дивогляди, в гущавині, немов духи, повзуть якісь випари, сичить гаддя, лунають поклики: "Не йди!", чагарі міцно чіпляються за одежу й не пускають. Один хлопець з-під Чікаго запевняв, що бачив самого диявола, як той висунув кудлату голову з болота і так форкнув на нього, що він ледве втік до табору. Колоністи з Техасу пояснювали йому, що то був, напевне, буйвол, та хлопець не хотів вірити. Таким чином кепське становище колонії погіршували ще й забобони. Через два диі після того, як хлопець бачив диявола, два одчаяки пішли в ліс і не вернулись. Кількоро людей підвередилися на тяжкій роботі, а потім на них напала пропасниця. Сварки за ділянки доходили до кривавих бійок. Хто пе поклеймив худоби, тому інші заперечували право на неї. Табір зовсім розпався, вози були поставлені по всіх закутках поляпи, щоб якнайдалі бути від сусідів. Невідомо було, чия черга стерегти худобу, і вівці почали зникати. Тим часом одно ставало зрозумілим для всіх: поки сонце зійде, роса очі виїсть; поки на лісових вирубах зазеленіють та достигнуть посіви, запаси харчів скінчаться, і може прийти голод.
Людей огортав розпач. Гук сокир у лісі став ущухати, бо колоністам забракло терпіння й одваги.
Кожен працював би ще, аби йому хто сказав: "Відціля й по оту позначку — твоє..." Але ніхто не знав, що його, а що не його. Все частіше чути було слушні нарікання на уповноважених. Люди скаржились, що їх завели в пущу на явну смерть. Ті, хто ще мав якісь гроші в кишені, один по одному сідали на воза й виїжджали до Кларксвілля. Але більшість витратила всі гроші на купівлю землі й не мала з чим повертатись на старе місце. Ці ламали руки, бачачи перед собою певну загибель.
Нарешті сокири замовкли, а ліс шумів, наче глузував з людського безсилля. "Два роки рубай, а потім з голоду здихай!" — казав один одному. А ліс шумів, наче глузував.
Одного вечора Вавжон сказав Марисі:
— Видно, всі тут пропадуть, і ми з тобою пропадемо.
— Воля божа,—відповіла дівчина,—а як він буде милосердний, то й тепер нас не залишить.
Марися звела сині, як волошки, очі вгору, до зірок. В блиску вогнища вона нагадувала образ якоїсь святої.
А хлопці з Чікаго й мисливці з Техасу, дивлячись на неї, казали:
—— І ми не залишимо тебе, Марисю, зіронько ясна.
А Марися подумала, що є тільки один, з ким вона пішла б на край світу, один Ясько з Ліііинців. Але він, хоч обіцяв селезнем через море перепливти, птахом у повітрі перелетіти, золотим перснем по дорозі прокотитись, не переплив і не прилетів, він теж покинув її, нещасну.
Марися не могла не знати, що діється в колонії, та вона побувала вже в такій безодні, з такої прірви бог її вирятував, і така її душа стала ясна в недолі, що вже ніщо не могло захитати її віру в небесну допомогу.
И 4-76
241
Зрештою вона згадала, що старий пан з Нью-Йорка, який допоміг їм із злиднів видряпатись і сюди дістатись, дав їй свою візитну картку і сказав, коли її недоля спіткав, з'явитись до нього, а він її завжди врятує.
Тим часом становище в колонії що день, то гіршало. Люди втікали з неї ночами, а що з ними було далі, ніхто не знав. Навколо шумів ліс, ніби глузуючи з людей.
Та от від надсильної праці старий Вавжон занедужав. Йому боліла спина. Два дні він ще кріпився, а на третій не зміг устати. Марися пішла в ліс, назбирала моху, постелила його на вже готовій стіні хати, що лежала на траві, поклала батька на тій постелі і стала готувати йому ліки з горілкою.
— Марисю,— бурмотів старий.— Смерть моя вже йде за мною лісами, зостанешся ти сама на світі, сирітко. Бог карав мене за мої тяжкі гріхи, за те, що завіз тебе за море й занапастив. Тяжке буде моє конання...
Таточку,— відповіла дівчина.— Мене бог скарав би, якби я не пішла за вами.
— Аби я тебе не саму зоставив, аби до шлюбу благословив, було б мені легше вмирати. Марисю, виходь заміж за Чорного Орлика, він хороший хлопець і не кине тебе.
Чорний Орлик, несхибний стрілець з Техасу, почувши це, зараз же став навколішки.
— Благословіть, батьку! — сказав він.— Я люблю Марисю, як свою душу. Я знаю ліс і не дам їй загинути.
Кажучи це, він дивився соколиними очима на Марисю, як на образ, але вона, схилившись батькові до ніг, промовила:
— Не приневолюйте мене, тату! Кому я обіцялась, того й буду, або нічия.
— Кому обіцялась, того не будеш, бо я його вб'ю. Мусиш бути моя або нічия,— відповів Орлик.— Пропадуть тут усі, пропадеш і ти, коли я тебе не врятую.
Чорний Орлик не помилявся: колонія розвалювалась. Минуло ще два тижні. Запаси харчів кінчались. Люди почали різати робочу худобу. Пропасниця накидалась на нові жертви. Колоністи то проклинали долю, то волали жалібними голосами до неба, то молились, просячи порятунку. Одної неділі старі, парубки, жінки й діти попадали навколішки на траві і почали: "Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!" Ліс перестав колихатись, перестав шуміти і слухав. А коли пісня затихла, знов зашумів, ніби промовляючи грізно: "Я тут цар, я тут пан, я найкріп-шнй".
Але Чорний Орлик, що добре знав ліс, якось дивно глянув на нього своїми чорними очима й голосно промовив:
— Апу візьмемось за барки та поборемось!
Люди подивились на Орлика й відчули якусь полегкість. Ті, що знали його ще з Техасу, безоглядно вірили йому, бо він був славний на цілий штат мисливець. Це справді був здичавілий у степах хлопець, могутній як дуб. Він сам-один ходив на ведмедя. В Сант-Антоніо, де він перед тим жив, люди добре знали, що інколи Орлик, взявши рушницю, вирушав у степи й по кілька місяців не бував удома, але завжди повертався живий і здоровий. Чорним його прозвали тому, що він обгоряв, як смалюх, на степовому сонці. По* дейкували навіть, що він на кордоні з Мексікою розбійничав, але то була неправда. Він приносив тільки шкури, а часом і індіанські скальпи, поки йому місцевий священик не пригрозив прокляттям. Тепер, у Боровині, тільки він один ні про що не дбав і нічим не журився. Ліс йому давав їсти й пити, ліс одягав його. А коли люди розгубились і почали втікати з колонії, вів при підтримці техасців став прибирати все до рук і почувався, як риба в воді. А коли після молитви кинув лісові виклпк, люди подумали: "Щось же він замислив!"
Саме заходило сонце. Високо між чорними гілками гікор ще якийсь час ясніла золота смуга, потім почервоніла і згасла. Колп смеркло, вітер повернув на південь. Орлпк узяв рушницю й пішов у ліс.
Була вже пізня ніч, коли в чорній лісовій далині люди побачили велику золоту зірку, там наче сходило сонце, що з неймовірною швидкістю росло; заливаючи все кривавим червоним світлом.
— Ліс горить! Ліс горить! — залунали в таборі голоси.
Хмари птаства знялися з усіх кінців лісу в повітря з криком, свистом, скрекотом. Жалібно заревла худоба, завили собаки, перелякані люди бігали, не знаючи, куди йде вогонь, але південний вітер міг гнати полум'я тільки від поляни. Тим часом вдалині заблищала друга червона зірка, далі третя. Незабаром обидві з'єдналися з першою,— пожежа захоплювала все більші простори. Полум'я розливалось як вода, з тріском бігло по сухих скрутнях ліан і дикого винограду, пожирало листя. Вітер зривав це палаюче листя і ні о, наче вогнистих птахів, далі й далі.
Стовбури гікор з гарматним гуркотом лопались у полум'ї. Червоні змії вогню звивались по чагарнику. Сичання, шум, тріск гілок, глухе гуготіння вогню мішалося з вереском птаства та ричанням звірів. Небосяжні дерева хитались ніби вогненні стовпи. Перепалені скрутні ліан відривались від стовбурів, наче диявольські руки, розгойдувались під вітром і переносили вогонь від дерева до дерева. Небо розчервонілось, немов там теж була пожеиса. Зробилось видно, як удень. Потім полум'я злилось із полум'ям в одне морс вогню й пішло лісом, наче подих смерті або гнів божий.
Дим, жар і запах горілого наповнили повітря. Хоч людям у таборі небезпека не загрожувала, вони стали кричати й перегукуватись одні з одними. Раптом з палаючого лісу серед вогню й іскор з'явився Чорний Орлик.
Його закопчене обличчя було грізне. Коли люди обступили його, він сперся на рушницю і сказав:
— Тепер вам не треба корчувати. Я спалив ліс. Завтра матимете з того боку поля, хто скільки обробить.
Потім підійшов до Марисі і промовив:
— Мусиш бути моєю, бо я той, хто спалив ліс. Хто тут є дужчий за мене?
Дівчина затремтіла всім тілом, бо в очах Орлика відбивався вогонь. Орлик був страшний.
Вперше з того часу, як приїхала, вона дякувала богові, що Ясько був далеко звідси, в Ліпинцях.
Тим часом пожежа з гучанням відходила далі й далі; небо затягли хмари, збиралося на дощ. На світанку дехто пішов подивитись на згарище, але від жару туди не можна було приступити.
Другого дня димпа імла зависла над табором, так що люди не бачили одне одного за кільканадцять кроків. Уночі почався дощ і незабаром перейшов у страшну зливу. Може, те скупчення хмар спричинила пожежа, але, крім того, це була весняна пора, коли в верхів'ях Міссісіпі, а також у розвилку рік Арканзас і Рівер-Ред звичайно випадають зливні дощі. До цього спричиняється і випаровування води з боліт, озер та струмків, яких в Арканзасі безліч, а весною, коли в далеких горах тане сніг, вони розливаються ще більше. Люди мокли цілими днями й почали хворіти. Декотрі залишили колонію і подалися до Кларксвілля, але незабаром повернулись і принесли звістку, що ріка вийшла з берегів і переїхати її неможливо. Становище ставало жахливим, бо від прибуття колоністів минув уже місяць, запаси харчів вичерпувались, а привезти щось з Кларксвілля не було ніякої можливості.
Тільки Вавжонові й Марисі голод загрожував менше, ніж іншим, бо ними опікувався могутній Чорний Орлик.