Вона чула це вже сто разів, та їй хочеться почути ще. Бо йдеться ж тут про те, кого місцева людність матиме в парламенті: свого оборонця чи ворога! Скоро це стане відомо, навіть дуже скоро, бо на дорозі виникав хмарка куряви. "Ксьондз їде! Ксьондз їде!" — загомоніли гості. Пані блідне. На всіх обличчях помітно хвилювання. Всі певні перемоги, а однак остання хвилина змушує дужче битися серце. Але то не ксьондз, то економ приїхав конем з міста. Може, він що-небудь знає? Он він прив'язує коня до кілка й поспішає до двору.
Гості на чолі з господинею вибігають на ґанок.
*— Є якісь відомості? Є? Нашого пана обрано? Що? Іди сюди! Знаєш напевне? Результат оголошено?
Запитання сиплються градом, а економ кидав шапку вгору:
— Нашого пана обрано!
Пані Марія сідає на лавку і кладе руку на груди*
— Віват! Віват! — кричать сусіди.— Віват! З кухні вибігають слуги.
— Віват! Німці побиті! Хай живе депутат! І пані депутатка!
— А ксьондз? — питає хтось.
— Зараз буде,— відповідає економ.— Останні голоси підраховують...
— Подавайте обід! — гукає пан депутат.
— Віват! — повторюють гості.
Всі повертаються з ґанку до зали. Тепер уже поздоровлення лунають спокійно, тільки сама пані не може погамувати радості і, не зважаючи на гостей, кидається чоловікові на шию. Та ніхто її за це не судить, навпаки, всі розчулені.
— Ну, значить, ще живемо!—каже сусід з Нужденного.
Тим часом перед ґанком загуркотіла бричка, і до зали входить ксьондз, а за ним старий селянин Мацей з Пригнобленого.
*— Віват! Вітаємо! — гукають гості.— Ну, якою більшістю?
Ксьондз деякий час мовчить і раптом кидає в обличчя цій загальній радості різко й коротко два слова:
— Шульберга... обрано!..
Хвилина здивування, град квапливих і тривожних запитань, на які ксьондз знов відповідав:
— Шульберга обрано!
Як? Що сталося? Яким чином? Економ каже, що ні! Що сталося?
Пані Марія гризе хусточку, і пан Яжинський виводить її, бідолашну, з зали, щоб вона не розридалась або не зомліла.
— О нещастя! Нещастя!— повторюють гості.
В цю хвилину від села долинають якісь невиразні голоси, немов крики радості. То пригнобленські німці бучно святкують свою перемогу.
Подружжя Яжинських повертається до зали. Чути, як молодий пан у дверях каже до пані: "Il faut faire bonne mine" І молода пані вже не плаче. Очі у неї сухі, тільки обличчя палає.
*— Розкажіть тепер, як це сталося? *— спокійно питав господар.
— Як же цьому не статися, ясний пане,— каже старий Мацей,— коли тутешні, пригнобленські хлопи голосували за Шульберга.
— Хто саме?
— Як? Тутешні?
—. Аякже! Я сам бачив, та й усі бачили, як Бартек Словік голосував за Шульберга...
— Бартек Словік? — перепитує пані.
— Авжеж! Тепер його всі лають. А він качається
Треба зробити добру міну (франц.).
по землі, плаче, а жінка його проклинає. Я сам бачив, як він голосував.
— З села такого треба вигнати!"— каже сусід з Нужденного.
— Бо, ясний папе,— каже Мацей,— інші теж, котрі були на війні, голосували, як і він. Кажуть, що їм німці наказали.
Зловживання! Справжнє зловживання! Недійсні вибори! Примус! Шахрайство! — лунають голоси.
Невеселий обід був того дня у пригнобленського пана.
Увечері Яжинські виїхали, але не до Берліна, а до Дрездена.
Тим часом нещасний, всіма проклятий і всім ненависний Бартек сидів у своїй хаті, чужий навіть своїй жінці, бо й вона за цілий день не промовила до нього ані слова.
* * *
Восени бог дав добрий урожай, і пан Юст, який одержав у власність Бартекове господарство, радів, що зробив вигідне діло.
Одного дня з Пригнобленого до міста йшло троє людей: чоловік, жінка й дитина. Чоловік дуже зігнувся і схожий був більш на діда, ніж на здорову людину. Вони тюпали до міста, бо в Пригнобленому не могли знайти роботи. Ішов дощ. Жінка гірко ридала за втраченою хатою й рідним селом. Чоловік мовчав. На дорозі нікого й нічого не було: ні людини, ні підводи, тільки розп'яття розкинуло мокрі від дощу руки. Дощ припустив ще дужче. Смеркало.
Бартек, Магда і Франек тюпали до міста. Переможець під Гравелоттом і Седаном мав узимку ще одси-діти у в'язниці в справі Беге.
Пани Яжинські бавили час у Дрездені.