Ні, голубчику, тепер ми тебе повісимо як зрадника.
— Права не маєте! — наполягав на своєму Матіуш. — Тоді я теж був солдатом. Перейшов фронт за завданням командира й навмисне сів перед зруйнованою хатиною.
— Ну, досить базікати! Відвести його під посиленою охороною у в'язницю. Військовий суд завтра розбереться. Якщо ти і справді був солдатом, може, пощастить тобі — отримаєш кулю в лоба, хоча я тебе повісив би.
Наступного дня відбувся суд.
— Я звинувачую цього хлопчика в тому, — сказав на суді офіцер, — що він взимку вистежив, де знаходиться наш пороховий склад, і доніс ворогові. Ворожа артилерія дванадцять разів промазала, на тринадцятий влучила в ціль, і склад злетів у повітря.
— Чи визнаєш ти себе винним? — запитав сивий генерал-судця.
— Ні! Усе було не так. Цей офіцер сам показав мені пороховий склад і велів дізнатися, де в нас зберігаються порох і снаряди, і доповісти йому. І як винагороду, дав мені плитку шоколаду. Чи я неправду кажу?
Офіцер почервонів. Місцезнаходження порохових складів — військова таємниця, і він нікому не мав права виказувати її.
— Мене послали в розвідку, а ваш офіцер хотів зробити з мене шпигуна.
— Та я не думав… Не знав… Не передбачав… Не здогадався… — виправдовувався, затинаючись від хвилювання, офіцер.
— Сором і ганьба! — перервав його старий генерал. — Вас обвів навколо пальця маленький хлопчик. Ви вчинили погано й понесете за це заслужене покарання. Але хлопчик теж винен, і ми не можемо його виправдати. Надаю слово адвокатові.
— Панове судді! — почав свою промову захисник. — Підсудний, який називає себе то Вирвидубом, то Томеком на прізвище Пальчик, не винен. Як солдат, він зобов'язаний був підкоритися наказу командира. Його послали в розвідку, і він пішов. Його, як і інших, треба відправити до табору для військовополонених — така моя думка.
Генерал зрадів у душі: йому було жаль хлопчика. Та він не подав виду: військовим не личить виявляти доброту і співчуття до ворожих солдатів.
Він схилився над книгою, де були записані всі військові закони, і почав шукати наказ про військових шпигунів.
— Ага, ось він, знайшов, — сказав нарешті суддя. — "Цивільні особи, які передають ворогові відомості за грошову винагороду, підлягають повішанню, а військові шпигуни — розстрілу. У випадку, якщо адвокат не згоден із рішенням суду, справа передається у вищу інстанцію й виконання вироку відкладається".
— Я з рішенням суду не згоден, — заявив адвокат, — і вимагаю передачі справи у вищу інстанцію.
Генерал та інші судді погодилися.
Матіуша знову відвели до в'язниці. В'язницею називалася звичайна селянська хатина. Великих кам'яних будинків із ґратами на вікнах на фронті немає. Така "розкіш" буває лише в містах. Під вікнами й перед дверима хати-в'язниці поставили по двоє вартових із рушницями й пістолетами.
Роздумує Матіуш про свою долю, але духом не падає, не втрачає надії: "Хотіли мене повісити — і не повісили. Може, і куля обмине. Стільки їх над моєю головою пролітало, а я — живий".
Він з апетитом повечеряв. Їжа була дуже смачна. За існуючим звичаєм, засуджених до смерті належало годувати ситно і смачно. А Матіуша вважали приреченим.
Сидить Матіуш біля віконця й дивиться, як у піднебессі кружляють аероплани. "Наші чи ворожі?" Не встиг він додумати до кінця, як поряд із в'язницею розірвалися одночасно три бомби.
Що було потім, Матіуш не пам'ятав. Бомби посипалися градом. Одна влучила в хату-в'язницю, і все перекинулося догори дном. Почулися крики, стогони, гуркіт. Матіуш відчув, як його взяли на руки, але він не міг підняти голови. У вухах стояв нескінченний шум. Опритомнів він на широкому ліжку в розкішно обставленій кімнаті.
XI
к ви почуваєтеся, ваша королівська величносте? — витягнувшись струнко, запитав той самий старий генерал, який узимку вручав йому медаль.
— Я — Томек Пальчик, Вирвидуб, рядовий солдат, пане генерал! — закричав Матіуш, схоплюючись із ліжка.
— Зараз ми це перевіримо, — засміявся генерал. — Гей, покликати сюди Фелека!
Увійшов Фелек у формі пілота.
— Скажи-но, Фелеку, хто це?
— Його величність король Матіуш Перший.
Опиратися далі не мало сенсу. Для підняття духу солдатів і всього народу необхідно було повідомити, що король Матіуш живий і перебуває на фронті.
— Чи у змозі ваша величність взяти участь у військовій раді?
— Так.
На військовій раді Матіуш дізнався про таке: містом в автомобілі возили фарфорову ляльку. А під час аудієнції канцлер садовив ляльку на трон, непомітно смикав за мотузочок, і лялька кивала головою та віддавала честь.
В автомобіль ляльку вносили на руках. Король Матіуш, повідомляли в газетах, дав обітницю не ступати ногою на землю доти, доки останній ворог не буде вигнаний за межі країни.
Прийом удався: люди повірили. Хоча здавалося трохи дивним, чому Матіуш і на троні, і в автомобілі завжди сидить в одній і тій самій позі, ніколи не посміхнеться, слова не вимовить, лише головою киває та честь віддає.
І ось містом поповзли зловісні чутки. Звістка про таємниче зникнення Матіуша просочилася крізь товсті стіни палацу.
У ворожому стані теж дещо знали з донесень шпигунів, але особливого значення цьому до певного часу не надавали. Була зима, а взимку на фронті, як правило, затишшя.
Та коли стало відомо, що війська Матіуша готуються до наступу, вороги забили на сполох, заметушилися і врешті-решт вивідали таємницю.
І ось напередодні наступу за великі гроші підкупили якогось шибеника, він метнув камінець і вцілив прямо в ляльку-короля.
Голова у фарфорової ляльки розбилася, і лише рука продовжувала вітально підніматися. Столиця була в сум'ятті: одні впали у відчай, інші обурювалися, що їх так безсоромно обдурили, треті просто сміялися.
Наступного дня після вилазки, унаслідок якої Матіуш потрапив у полон, над окопами показалися ворожі аероплани, але вони скидали не бомби, а листівки:
Солдати! Міністри й генерали! Вас обманюють. Короля Матіуша немає. На троні з перших днів війни сидить фарфорова лялька. Тепер, коли її розбили, ви можете самі переконатися в цьому! Кидайте зброю! Розходьтеся по домівках!
З величезним трудом умовили солдатів трохи зачекати. Але ні про який наступ не могло й мови бути.
Тоді Фелек, нічого не приховуючи, розповів усе, як є.
Генерали зраділи, зателефонували капітанові й наказали негайно доправити Матіуша в штаб. Уявіть їхню розгубленість і жах, коли вони дізналися, що Матіуш у полоні!
Як бути?
Якщо сказати обуреним солдатам, що король Матіуш у полоні, вони не повірять. Раз обдурені, вони більше нічому не віритимуть. На надзвичайній військовій раді постановили атакувати ворога з повітря і в метушні викрасти Матіуша.
Аероплани розділили на чотири ескадрильї: одна отримала завдання бомбардувати табір для військовополонених, інша — в'язницю, третя — пороховий склад, четверта — штаб.
Так і вчинили. Скинули бомби на будівлю, де розміщувався штаб. Офіцери в паніці розбіглися, і нікому було командувати. Бомбили й місце, де, за припущенням, знаходився пороховий склад, але цього разу вийшла помилка: порохового складу там не виявилося. Загін піхоти під прикриттям авіації увірвався в табір для військовополонених, але, як відомо, Матіуша там не було. Нарешті ледве розшукали його у в'язниці, непритомного, і доправили до своїх.
— Завдання виконано відмінно! Скільки ми втратили аеропланів?
— Вилетіло тридцять чотири, повернулося п'ятнадцять.
— Скільки часу продовжувалася операція?
— Сорок хвилин із моменту вильоту до посадки на свої бази.
— Блискуче, — сказав Матіуш. — Отже, завтра генеральна битва.
Офіцери були у захваті: "Оце здорово! Солдати дізнаються, що король Матіуш живий, він бився пліч-о-пліч із ними як рядовий солдат, а завтра він поведе їх в атаку. За такого короля солдати битимуться, як леви".
Застрекотав телеграф, затріщав телефон: на фронт і в столицю передавали термінові повідомлення.
Уночі вийшли екстрені випуски всіх газет. У газетах жирним шрифтом були надруковані дві відозви: до народу і до солдатів.
Обурений натовп зібрався перед особняком державного канцлера. Лунали крики, свист, лайка, улюлюкання.
Перелякані міністри, як ворони, злетілися в ту ніч у палац. Щоб там не було, треба викручуватися й рятувати свої шкури! Й у зверненні до народу вони написали: "Це було продиктовано інтересами держави".
Небувалий ентузіазм охопив війська. Солдати рвалися в бій. З нетерпінням чекали вони настання ранку й безперервно запитували, котра година.
Удосвіта почалася атака.
Проти Матіуша воювали три королі. Одного відразу розбили в пух і прах й узяли в полон. Іншого пошарпали так, що раніше, ніж через місяців три, йому не отямитись: у нього захопили майже всі гармати, і половина солдатів потрапили в полон. Лишився третій король. Його війська стояли в резерві.
Коли битва завершилася, зібралася військова рада. На раду екстреним поїздом прибув зі столиці військовий міністр.
Треба було вирішити питання: переслідувати ворога чи ні?
— Переслідувати! — категорично заявив головнокомандувач. — Якщо з двома впоралися, то одного й поготів здолаємо.
— Я не згоден! — заперечив військовий міністр.
Почалися дебати.
Усі чекали, що скаже Матіуш.
Слів немає, Матіушу дуже хотілося переслідувати ворогів, які збиралися його повісити. І потім, переслідувати — це означає, на конях, а Матіуш за всю війну жодного разу не їздив верхи. Скільки чудових історій чув він про те, як королі билися й перемагали верхи на конях. А він лише на животі повзав та сидів, скорчившись, в окопах… Хоча б разок погарцювати на коні!
Але Матіуш пригадав, як на самому початку війни вони зайшли дуже далеко на територію ворога й ледве через це не програли війну. Пригадав, що солдати не поважали головнокомандувача, називали його недотепою. Пригадав й обіцянку, яку на прощальній аудієнції дав чужоземним послам: перемогти, але умови миру продиктувати легкі.
Матіуш довго мовчав, і всі мовчки чекали.
— Де полонений король? — запитав він нарешті.
— Тут недалеко.
— Привести його сюди.
Увели полоненого короля в кайданах.
— Зняти кайдани! — наказав Матіуш.
Королівський наказ негайно виконали. Кремезні вартові впритул присунулися до полоненого, щоб він не втік.
— Переможений королю! — сказав Матіуш. — Я по собі знаю, яка важка неволя.