Але радник юстиції примусив їх зайти в купе, відлічив Професорові двадцять марок і сказав:
— Обідайте в їдальні. Інші харчі купуйте в крамниці пана Варкентіна. Крім того, маєте ще чималий запас у Клотільдиній коморі. Старанно замикайте дім на ніч! І не робіть дурниць! А як не дасте собі ради, зателеграфуйте до Копенгагена. Ми зупинимось у готелі "Англетер".
— У телеграмі потреби не буде,— запевнив Професор.
— Тим краще,— мовив батько.— Бажаю вам весело самовдосконалюватись.
І він зайшов до вагона. Жінки дивилися з вікна купе й махали хлопцям.
За кілька хвилин Еміль, Густав і Професор зосталися самі. Тепер ніщо не перешкоджало їм самовдосконалюватись.
Вони пішли додому. Погода погіршала, вітер шарпав їх холодними руками. Про те, щоб купатися, годі було й думати.
Вдома Професор узяв із письмового стола папір, олівець і поправив окуляри.
— Насамперед нам слід скласти план дії,— пояснив він.— Кожного дня один із нас чергуватиме. Сьогодні — я, завтра — Еміль, післязавтра — Густав. Черговий повинен будити інших, купувати все в крамниці, варити каву, готувати вечерю, берегти ключ від дому і взагалі робити все, що треба.
— А зуби кожен сам собі чистить? — глузливо спитав Густав і захихотів. Але зразу ж споважнів і сказав, що не вміє варити кави.
— Навчишся,— запевнив Еміль.
Потім вони пішли до комори і зробили там ґрунтовний облік. Хлопці ретельно записали, скільки є в коморі яєць, консервів, ковбаси, картоплі, огірків, яблук, хліба, сала, масла тощо.
— Дорослі напевне дивом дивуватимуться, як легко ми досягли самостійності,— сказав Професор.
Він, як черговий, узяв торбу, щоб піти до крамниці пана Варкентіна. Еміль і Густав пішли разом із ним.
У крамниці вони довго роздивлялися навкруги, а господар пропонував їм усе, що мав.
Професор розгублено глянув на своїх друзів. А тоді сказав панові Варкентінові:
— Даруйте, що ми вас потурбували. Але, як я бачу, все це вже є в нашій коморі.
І вони подалися додому з порожньою торбою. Вдома Професор пояснив:
— До всього треба доходити власним досвідом.
— Еге,— сказав Густав. Він узяв собі яблуко й почав гризти.
Професор дістав список харчів у коморі і викреслив звідти одне яблуко.
— Бездоганний порядок — це Non plus ultra8,— пояснив він.
Найперша вимога (лат.)
А Густав з повним ротом промимрив:
— То все пусте.
Коли вони зібралися вдень іти до їдальні, Еміль сказав:
— Ми могли б заощадити ці гроші. Знаєте що? Я сам приготую обід.
— А що ти приготуєш? — спитав Густав.
— Я засмажу яєчню,— пояснив Еміль і закасав рукава.— Яйця в нас є. Масло і ковбаса теж. Я зроблю яєчню з ковбасою. Якщо ми їстимемо її з хлібом, то добре наїмося. А потім відкриємо консерви з полуничним компотом.
Він одяг Клотільдин фартух, виклав на стіл масло, яйця, ковбасу, ніж і сіль, поставив сковороду на вогонь, поклав масло, а як воно зашипіло, додав туди кружальця ковбаси, розбив об край сковороди два яйця і вправно вилив їх на ковбасу, а тоді все те посолив.
Друзі стежили за його рухами з увагою і тихим захватом.
— Жовтки цілісінькі! — гордо виголосив Еміль.— А це найважче зробити.
Раптом у відчинене вікно зазирнув малий Вівторок. Він підтягся на руках, виліз на підвіконня і зручно на ньому вмостився. Втупивши очі в Еміля, він з повагою мовив:
— Наче справжній кухар!
— В мене є вже практика,— пояснив Еміль.— У нас же немає куховарки. І коли мамі доводиться працювати в обідню пору, я сам готую щось попоїсти.
Потім Вівторок розповів, що батьки дозволили йому в наступні дні залишатися в Професора на ніч. Хлопцям це надзвичайно сподобалося.
— Але до Копенгагена мої старі відмовилися їхати. Чогось їм не хочеться!
— От упертюхи! — обурився Густав.
— Авжеж! Через них я й не можу вдосконалюватися,— стенув плечима Вівторок.
Еміль прикрутив газ.
— Ми не можемо їсти всі водночас. Першу порцію із сковороди одержує Густав, бо він — ненажера.
Хлопці засміялися. Не сміявся тільки Густав. Він сказав:
— А ви шипучки!
(Таку лайку він вигадав сам.)
Професор дістав із буфета тарілку, виделку й ніж. Еміль переклав яєчню на тарілку і відкраяв дві скибки хліба. Густав сів до кухонного столу, покришив хліб на яйця й заходився їсти.
Професор приніс посудний рушник, вони пов'язали його замість серветки Густавові на шию, і той став схожий на пацієнта в зубного лікаря.
Тим часом Еміль смажив другу порцію яєчні з ковбасою.
Професор сів на табуретку і сказав:
— А тепер про найголовніше. Поки ми з Емілем їстимемо та митимемо посуд, Густав і Вівторок підуть до готелю і порозмовляють із Гансом Шмаухом. Нам треба знати, чи містер Байрон не передумав з ним їхати. Якщо не передумав, то Ганс повинен про все домовитися з містером Байроном. Коли саме вони тікатимуть і як саме — поїздом чи пароплавом.
— Я можу позичити їм свій мотоциклет,— сказав глузливо Густав.— Але навіщо взагалі дозволяти негідникові тікати? Цього я ніяк не збагну! Ми ж можемо піти до нього і сказати: "Слухайте-но, голубе, нас не обдуриш! Зоставайтеся краще тут, а то вам доведеться мати діло з нами". Це ж куди простіше, правда?
— Ні,— заперечив Еміль.— Не простіше. Якщо ми підемо до нього, то він перебуде тут іще кілька днів і однаково втече! Навіть без Ганса. А Джеккі покине напризволяще.
— Авжеж,— погодився Професор.— Тож робіть так, як я казав.
— І перекажіть Гансові Шмауху,— додав Еміль,— щоб він відтяг час їхньої втечі на вечір, якомога пізніше.
— Навіщо? — зацікавився Вівторок.
— Бо вночі Джеккі спатиме й не помітить, що його батько втік. А коли він уранці прокинеться, батько з Маккі вже повернуться. Тож він і не знатиме кривди.
Густав підвівся.
6 Е. Кестнер
161
— Такої смачної яєчні я ще зроду не їв. Тільки залиште мені тарілку полуниць, гей ви, офіціанти!
Він зіпхнув малого Вівторка з підвіконня в сад і сам стрибнув за ним.
Чути було, як вони бігли по доріжці, посиланій жорствою. Потім грюкнула садова хвіртка.
Еміль і Професор попоїли і залишили Густаву тарілку полуниць. Тоді Еміль помив посуд, а Професор витер його і поставив у буфет.
Найбільшого клопоту завдала їм сковорода, але зрештою вона так заблищала, що в неї можна було дивитися, наче в дзеркало.
Хлопці помили руки. Еміль повісив рушник на цвяшок і сказав:
— З батьками взагалі щось не так виходить. Одного хлопця рідний батько хоче покинути, іншому нав'язують нового батька, а він, власне, ніякого не хоче.
— Якому це іншому хлопцеві? — спитав Професор. А що Еміль не відповідав, то він глянув на нього і нараз збагнув: — Он воно що!
— Я ще ні з ким про це не говорив,— тихо мовив Еміль.— Навіть із мамою. З нею нізащо в світі.
— Я нікому не скажу,— пообіцяв Професор.
Еміль перевісив сковороду з одного цвяха на інший, дужче закрутив водогінний кран, зачинив вікно.
— Мені треба з кимось поговорити. Це так важко, розумієш? Свого батька я ледве пам'ятаю. Відтоді ми з мамою живемо самі. І мені навіть на думку не спадало, що може бути якось інакше. Я завжди гадав: коли я вже зароблятиму гроші, ми заживемо краще. Під час відпустки ми вирушатимемо в далекі подорожі. Або в недалекі. Наймемо більше помешкання. Там будуть гарні меблі й багато цікавих книжок. Двічі на тиждень приходитиме хатня робітниця. А всю білизну будемо віддавати до пральні. Отаке я навигадував, а замість того раптом приходить чужий дядько й хоче одружитися з моєю мамою. І хто тепер найме помешкання? Він! І хто подорожуватиме з моєю мамою? Він! І хто платитиме хатній робітниці? Він! Він заробляє гроші. А чи зароблятиму я — тепер байдуже. Я навіть зможу після школи вчитися далі, сказав він. Завжди він та він! І тепер я вже не можу все розказувати мамі. Мені здається, що це її вже не цікавить. Увечері не можу швидко заснути. А коли вона заходить до спальні, я починаю глибоко дихати, ніби вже сплю, а самому хочеться вголос ревти, наче я першокласник.
Еміль важко зітхнув. Але перемігся і повів далі:
— Ну, якось-то воно буде. Коли мама його любить, то, звичайно, хай одружуються. А те, що життя мені потьмарилося, мабуть, не так уже й важливо.
— Еге,— озвався Професор.— Але чи справді вона його любить?
— Безперечно. А чого б то вона виходила, заміж? Авжеж, любить. Та він непоганий дядько. Ми з ним добре порозумілися.— Еміль глянув на свого приятеля.— То що ти про все це думаєш?
— Мені здається, ти егоїст. Хіба ж ні? Твоя мати не тільки мати. Вона ще й людина. Відтоді, як твій батько помер, вона всю себе присвятила тобі. Бо ти був малий. Але тепер ти вже виріс. І от через стільки часу вона знову трохи згадала про себе. Вона має на це повне право.
— Я повторюю це собі сто разів на день. Та, знаєш, мені все одно сумно. Шкода!
— У житті люди багато за чим шкодують. Цього ми з тобою не змінимо. Але все одно краще, щоб шкодував ти, а не твоя мама.
— Атож,— погодився Еміль.— Тільки весь час здається, що в мені змагаються дві людини. Одна все розуміє і киває головою. А друга заплющує очі й тихенько плаче. Ти розумієш?
— Я читав про таке. Але зі мною такого не буває. Коли я щось зрозумів, то воно вже не завдає мені горя.
— Тоді тобі можна позаздрити,— замислено мовив Еміль.— Я дуже зрадів, коли ти запросив мене сюди. Бо надто важко прикидатися. Може, мама щось і помітила. Тільки уяви собі! Вона відразу сказала, що не вийде заміж. Тобто попередила його: "Я вийду заміж, тільки як мій син не матиме нічого проти"! І йому довелося спершу питати моєї згоди.
— Яка висока порядність з її боку! — захоплено озвався Професор.
— Ще б пак! Моя мама!
Потім вони вдягли плащі й пішли назустріч своїм приятелям. Хлопці зустрілись у вільховому гайку.
— Завтра — вирішальний день,— оголосив Густав.— У Ганса завтра вихідний. І шановний акробат надумав увечері дременути із своїм меншим близнюком і Гансом Шмаухом. Ганс чекає нашої поради, що йому робити. Містер Байрон, ця клята шипучка, збирається тікати на останньому в цей день пароплаві, коли Джеккі вже спатиме. Із Варнемюнде містер Байрон поїде поїздом у Польщу, до своїх родичів. Там він тренуватиме нового близнюка, поки знову дістане ангажемент.
— Послухайте, що я надумав,— сказав Вівторок.— Ми чатуватимемо на містера Байрона біля причалу і, тільки-но він з'явиться, відпровадимо його назад, у ліжко.
Професор похитав головою.
— Твій план надто простий.