Наступна мить здалася їм довгою, але перемога була близько, бо, як тільки хлопці почали наступати на вовків таким жахливим способом — назадгузь, хижаки відразу підібгали хвости і втекли.
Тоді Чубчик підвівся з землі, і всі подумали, що його широко розплющені очі все ще бачать вовків. Але не вовки були у нього перед очима.
— Я бачив щось неймовірне! — вигукнув він, коли всі обступили його. — Велика біла пташка. Вона летить сюди.
— Що це за пташка, як ти думаєш?
— Не знаю, — перелякано відповів Чубчик. — Але вона така втомлена, летить і стогне: "Бідна Венді".
— Як? Бідна Венді?
— Я пригадую, — негайно підхопив Ледь-Ледь, — що є такі птахи, які називаються венді.
— Дивіться, ось вона летить! — закричав Кудрик і тицьнув пальцем у небо.
Венді була вже майже у них над головами, і вони чули її жалібний стогін.
Але виразніше звучав пронизливий голосок Дзеньки. Ревнива фея давно скинула дружню личину і нападала на свою жертву в польоті, як на живу мішень, при кожному дотику дошкульно щипаючи.
— Привіт, Дзенько, — гукали здивовані хлоп'ята.
У відповідь Дзенька продзеленчала:
— Пітер хотів, щоб ви стріляли у Венді.
Не в їхній натурі було ставити якісь запитання, коли Пітер віддавав наказ.
— Ми зробимо те, що хоче Пітер! — кричали наївні хлоп'ята. — Швидше, лук і стріли!
Усі, крім Дуди пострибали у свої дуплаві дерева. А він мав лук і стріли при собі, Дзенька це помітила і зловтішно потирала долоньки.
— Швидше, Дудо, мерщій, — кричала вона. — Пітер так зрадіє!
Дуда збуджено припасовував стрілу до лука.
— Геть з дороги, Дзенько, — гукнув він, випустив стрілу, і Венді, тріпочучи, впала на землю зі стрілою в грудях.
Розділ 6. Маленький будиночок
Дурненький Дуда стояв над тілом Венді, як герой, а інші хлопчаки тим часом вистрибували зі зброєю кожен зі свого дерева.
— Ви спізнились! — гордо вигукнув він. — Це я поцілив Венді. Пітер буде мною пишатися.
Вгорі Майстринька Дзенька викрикнула:
— Дурило! — і кинулась у сховок.
Ніхто її не почув.
Усі з'юрмилися довкола Венді й дивилися на неї, на ліс впала моторошна тиша. Якби серденько Венді билося, усі почули б його.
Ледь-Ледь заговорив першим.
— Це не пташка, — промовив він переляканим голосом. — Я думаю, що це, мабуть, панна.
— Панна? — перепитав Дуда і затремтів усім тілом.
— І ми її вбили, — хрипкувато промовив Чубчик.
Всі поскидали шапки.
— Тепер я розумію: це за нею літав Пітер! — сказав Кудрик і в розпачі кинувся на землю.
— Це та панна, яка нарешті піклувалась би про нас, — сказав один із Близнюків, — а ти її вбив!
Хлопцям було шкода Дуду, але ще більше їм було шкода себе, і коли він підступив ближче, вони відвернулися від нього.
Дуда побілів як полотно, але на його лиці проступила гідність, якої раніше не було.
— Що я наробив?.. — сказав він замислено. — Коли панна приходила до мене уві сні, я казав їй: "Дорога моя, люба мамонько", — а коли вона нарешті прийшла насправді, я взяв і застрелив її.
Він поволі пішов геть.
— Не йди, — співчутливо сказали друзі.
— Я мушу йти, — відповів він невпевнено. — Я так боюся Пітера.
І саме в цю трагічну мить усі почули звук, від якого серце мало не вискочило з грудей. Вони почули кукурікання Пітера.
— Пітер, Пітер! — усі впізнали його: він завжди так повідомляв про своє повернення.
— Сховаймо її, — заметушилися діти і поспішно збилися в коло біля Венді.
Тільки Дуда стояв збоку.
Знову пролунало дзвінке "ку-ку-рі-ку!" — і перед ними приземлився Пітер.
— Мої вітання, хлопці! — вигукнув він. Йому завчено помахали руками, і знову запала тиша.
Він насупився:
— Я повернувся! Чому ж ви не вітаєте мене?
Вони повідкривали роти, але вітальні вигуки так і не пролунали. А Пітер пропустив це повз увагу, поспішаючи поділитися грандіозними новинами.
— Друзі, в мене чудові новини! — вигукнув він. — Я нарешті знайшов для вас маму.
Жодного звуку, тільки глухий стук об землю — це Дуда впав на коліна.
— Хіба ви її ще не бачили? — спитав Пітер, і в його голосі забринів неспокій. — Вона якраз летіла сюди.
— От біда! — озвався один голос, а за ним другий: — Який нещасливий день!
Дуда встав.
— Пітере, — тихо сказав він, — я покажу тобі її. — І хоча інші ще заступали Венді, Дуда зробив перший крок зі словами: — Близнюки, відступіться, нехай Пітер подивиться сам.
Відтак хлопчаки розступилися, щоб Пітер міг усе побачити на власні очі; він трохи постояв мовчки — не знав, що робити далі.
— Вона померла, — сказав він збентежено. — Може, їй страшно бути мертвою?..
Він уже думав, було, летіти звідти геть, обернувши все на жарт, щоб тільки не бачити її, і потім ніколи більше й близько не підходити до того місця. Хлопчаки готові були піти за ним, якби він так вчинив.
Але в грудях у Венді стриміла стріла. Пітер висмикнув її і побачив на ній мітку.
— Чия стріла? — суворо спитав він.
— Моя, Пітере, — зізнався Дуда і знову впав на коліна.
— О, підла твоя рука! — вигукнув Пітер і заніс стрілу, щоб вдарити винного нею, як кинджалом.
Дуда навіть не здригнувся. Він випнув груди.
— Бий, Пітере, — промовив рішуче. — Не вагайся.
Двічі Пітер заносив стрілу, і двічі його рука падала.
— Я не можу вдарити, — з острахом сказав він, — щось ніби тримає мою руку.
Всі здивовано втупилися в нього — всі, крім Чубчика, який тим часом радісно дивився на Венді.
— Це вона тримає, — мало не підстрибнув він, — це панна Венді, погляньте: он її рука!
Радий вам повідомити, що Венді підняла руку. Чубчик схилився над нею і шанобливо прислухався.
— Здається, вона сказала: "Бідний Дуда", — прошепотів він.
— Вона жива, — коротко сказав Пітер.
Ледь-Ледь тут же загорлав:
— Панна Венді жива!
Тоді Пітер став на коліна, схилився над нею і побачив свій подарунок. Пам'ятаєте — жолудь, який вона почепила на ланцюжок і повісила на шию, і так весь час носила?
— Бачите, — сказав він, — стріла влучила ось сюди. Це поцілунок, який я подарував їй колись. І тепер він врятував їй життя.
— Я пам'ятаю, що таке поцілунок, — втрутився Ледь-Ледь. — Дайте-но я подивлюся. Так, справді, це він і є.
Але Пітер його не слухав. Він просив Венді якнайшвидше видужувати, щоб можна було показати їй русалок. Звичайно, вона ще не могла нічого відповісти, бо була страшенно знесилена; зате згори долинали відчайдушні зойки.
— Чуєте? Це Дзенька, — сказав Кудрик. — Вона плаче, тому що Венді вижила.
І тепер вони вже змушені були розповісти Пітерові про Дзеньчин злочин, і ніхто ніколи не бачив Пітера таким сердитим.
— Послухай уважно, Майстринько Дзенько! — закричав він. — Я тобі більше не друг! Забирайся від мене назавжди!
Вона прилетіла до нього на плече і ревно просила пробачення, але Пітер весь час стріпував її. І тільки коли Венді знову піднесла руку, він пом'якшив свій вирок:
— Добре, хай не назавжди, а на цілий тиждень.
Ви думаєте, Майстринька Дзенька подякувала Венді за те, що та врятувала її? О ні, аж ніяк, ні за що вона не бажала собі такої ганьби. Феї справді чудернацькі створіння, і Пітер, який найкраще розумів їх, частенько давав їм лупня.
Але що ж робити з Венді, коли вона так нездужає?
— Треба занести її вниз, до нас додому, — запропонував Кудрик.
— Так-так, — погодився Ледь-Ледь, — саме так слід поводитися з паннами.
— Ні-ні, — заперечив Пітер. — Не чіпайте її. Це було б не дуже ввічливо з нашого боку.
— Угу, — сказав Ледь-Ледь, — так я і думав.
— Але якщо вона й далі лежатиме тут, — втрутився Дуда, — то й справді може померти.
— Так, вона може померти, — визнав Ледь-Ледь. — Але у нас нема виходу.
— Вихід є! — вигукнув Пітер. — Ми збудуємо маленьку хатинку кругом неї.
Ця ідея всім дуже сподобалась.
— Мерщій, — командував він, — нехай кожен принесе мені найкраще, що тільки знайдеться в нашій хаті. Перерийте весь дім. Раз-два!
За якусь мить усі так поринули в роботу, як кравці в останню ніч перед весіллям. Вони снували туди-сюди — то вниз за постіллю, то вгору по дрова… І якраз коли всі самозречено працювали, хто міг з'явитися? Хто ж, як не Джон і Майкл. Вони спали на ходу, сонні волочилися по землі, зупинялися, прокидалися, ледве ступали крок і засинали знову.
— Джоне, Джоне, — плакав Майкл, — прокидайся! Де Нана, Джоне, де наша мама?
Тоді Джон тер очі й бурмотів:
— Це правда, ми справді літали.
Але можете не сумніватися: вони були досить притомні, щоб упізнати Пітера.
— Здоров, Пітере, — сказали вони.
— Вітаю, — приязно відповів Пітер, хоча й давно встиг їх забути. Він був дуже заклопотаний, особливо зараз, коли обмірював Венді стопами, щоб знати, який завбільшки будиночок їй знадобиться. Звичайно, він хотів ще лишити місце для стола і стільців. Джон і Майкл пильно стежили за ним.
— А Венді що, спить? — спитали вони.
— Спить.
— Джоне, — запропонував Майкл. — Треба її збудити, щоб вона приготувала нам вечерю.
Аж тут кілька хлопчиків прибігли і принесли грубі гілляки, щоб будувати хатинку.
— О, дивись! — крикнув Майкл.
— Кудрику, — промовив Пітер особливим командним голосом, — припильнуй, щоб новенькі теж допомагали на будові.
— Так, так, сер.
— На будові? — вигукнув Джон.
— Ми будуєм хатку для Венді, — пояснив Кудрик.
— Для Венді? — приголомшено пробурмотів Джон. — Але чому? Вона ж звичайна дівчина!
— Тому що ми, — пояснив Кудрик, — її піддані.
— Ви? Піддані Венді?
— Саме так, — ствердив Пітер. — І ви теж. Забирайте їх з собою!
Приголомшених братів запрягли до роботи — рубати і носити дерево.
— Найперше робимо стільці і піч, — наказав Пітер, — а потім довкола них збудуємо дім.
— Так-так, — сказав Ледь-Ледь, — саме так і будується дім; я тепер це потрохи пригадую.
Пітер встигав подумати про все.
— Ледь-Ледю, — гукнув він, — приведи лікаря.
— Так-так, — відповів Ледь-Ледь і почухав потилицю. Він добре знав, що Пітера треба слухатись, і за хвилинку повернувся з поважним виглядом у Джоновому циліндрі на голові.
Пітер підійшов і ввічливо поцікавився:
— Будь ласка, пане, скажіть: ви лікар?
Головна різниця між Пітером і рештою хлопчиків полягала в тому, що вони знали, де правда, а де вигадка, а Пітер частенько цього не розрізняв. Часом це дратувало їх, наприклад, коли вони їли уявний обід. Коли ж хтось руйнував його вигаданий світ, то отримував від Пітера по ребрах.
— Так, хлопчику, — трохи насторожено відповів Ледь-Ледь, в якого інколи тріщали ребра.
— Будь ласка, лікарю, — попросив Пітер, — тут у нас одна панна… лежить… їй дуже зле.
Вона лежала просто у них під ногами, але Ледь-Ледь мав досить такту, щоб не помітити її.
— Так-так-так, — пробурмотів він, — і де ж вона лежить?
— Ось тут, на галявині.
— Я прикладу скельце до її рота, — сказав Ледь-Ледь і вдав, ніби так і робить, а Пітер тим часом чекав.