Старий додав, що Флоран, мабуть, погано закінчить, це й по його обличчю було видно. Кеню заливався слізьми і не рушав з місця, захлинаючись від ридань. Дядькові стало трохи соромно. Почуваючи, що він повинен щось зробити для небожа, Градель запропонував юнакові залишитися в нього. Він знав, що Кеню – добрий кухар, а йому потрібний був помічник. Кеню так боявся повертатися до своєї великої спорожнілої кімнати на вулиці Руайє-Колар, що прийняв цю пропозицію і того ж вечора залишився у дядька ночувати, в якійсь дірі під самим дахом, де ледве міг випростати ноги. Тут він менше плакав, не бачачи перед собою порожнього братового ліжка.
Зрештою хлопець добився побачення з Флораном. Але, повернувшись з Бісетра, він захворів; лихоманка тримала його в ліжку майже три тижні в стані апатії та сонливості. Це була його перша і єдина хвороба. Градель посилав свого небожа-республіканця під три чорти. Коли одного ранку він довідався, що Флорана відправили в Кайєнну, він збудив Кеню і, шарпаючи його за руку, грубо сповістив йому цю новину, чим викликав таку кризу, що другого дня юнак уже встав. Горе Кеню розтануло, м'яке тіло товстуна наче увібрало в себе його останні сльози. За якийсь місяць він уже сміявся, гніваючись на себе за цей сміх; але його весела вдача брала гору над докорами сумління, і Кеню сміявся уже мимоволі.
Він узявся вивчати ковбасне виробництво, і це було йому ще приємніше, ніж куховарити. Але дядько Градель сказав йому, що він не повинен кидати кухні, бо ковбасник і разом з тим добрий кухар – явище рідкісне, що для нього було дуже вигідно потрапити спочатку в ресторан, а потім у ковбасну. При цьому Градель використовував таланти Кеню в своїх інтересах: він примушував його варити обіди на замовлення, доручав смажити на рожні та готувати свинячі котлети з корнішонами. Через те що юнак добре знав діло і справді був йому дуже корисний, дядьку по-своєму полюбив його і часом, коли був у доброму настрої, щипав його руки. Градель продав убогий мотлох з вулиці Руайє-Колар і тримав у себе ті сорок з чимось франків, які взяв за всю обстановку, аби цей пройдисвіт Кеню, як він казав, не порозкидав їх по-дурному. Проте зрештою Градель почав давати небожеві по шість франків у місяць на маленькі розваги.
Не маючи грошей, терплячи іноді грубощі дядька, Кеню все-таки був цілком щасливий. Він любив, щоб ним керували. Флоран надто розбестив його, виховуючи, як ліниву панночку. Крім того, Кето знайшов собі приятельку в домі дядька Граделя. Коли в Граделя померла дружина, йому довелось узяти продавщицю. Він вибрав собі здорову, привабливу дівчину, знаючи, що це подобається покупцям і прикрашає крамницю. У старого була одна знайома вдова, яка жила на вулиці Кюв'є біля Ботанічного саду. Її чоловік був директором пошти в Пласані, південній супрефектурі. Ця дама жила дуже скромно, маючи невеличку довічну ренту. Вона привезла з Пласана пишку, вродливу дівчину, яку любила, наче рідну дочку. Ліза доглядала її; вона була завжди спокійна, лагідна, трохи серйозна, а коли посміхалася, то робилася справжньою красунею. Головною її принадою була та грація, з якою вона дарувала свою нечасту посмішку. Тоді її погляд пестив і звичайна серйозність надавала ще більшої ціни цій несподіваній здатності чарувати. Старенька дама часто казала, що за Лізину посмішку вона готова піти в пекло. Вдова померла від астми, залишивши своїй нерідній дочці всі заощадження – близько десяти тисяч франків. Ліза прожила тиждень на вулиці Кюв'є; туди й прийшов Градель відвідати її. Він знав дівчину, бо часто бачив її, коли вона з своєю хазяйкою приходила до нього на вулицю Пірует. Під час похорону Ліза здалася йому такою гарною, такою пишною, що він вирішив провести її до кладовища. Поки труну опускали в могилу, старий міркував, що ця дівчина була б прикрасою для його ковбасної. Він підрахував і вирішив, що їй можна дати тридцять франків платні, харч та квартиру. Коли ковбасник запропонував це Лізі, вона попросила дати їй двадцять чотири години на роздум. І от якось вранці дівчина прийшла по ковбасної Граделя з невеличким клунком та десятьма тисячами франків, захованими за корсаж. Минув місяць – і всіх у ковбасній уже скорила її чарівна посмішка: і Граделя, і Кеню, – всіх до останнього кухарчука. Кеню заради неї готовий був піти в огонь і воду. Коли вона усміхалася, він прикипав до місця і, дивлячись на неї, сам сміявся з радощів.
У Лізи, старшої дочки подружжя Маккар із Пласана був іще живий батько. Вона казала, що він за кордоном, і ніколи не писала йому. Часом тільки дівчина прохоплювалася словом, що її покійна мати була дуже працьовита і що вона вдалася в матір. Справді, Ліза в роботі була дуже терпляча. Тільки вона додавала, згадуючи про матір, що ця добра жінка до смерті замучила себе, працюючи на сім'ю. При цьому молода продавщиця говорила про обов'язки жінки й чоловіка так розсудливо, з такою чесністю, що Кеню не тямив себе від захоплення. Він запевняв, що цілком поділяє її думки. А думки Лізи були такі: всі люди повинні самі заробляти на себе, кожен мусить сам шукати собі щастя; потурати ледарству – великий гріх; якщо на світі є нещасні, то тим гірше для ледарів. У тих словах виявлялось явне засудження пияцтва та нечуваного ледарства старого Маккара. Проте, сама не помічаючи цього, Ліза була справжньою Маккар, тільки Маккар порядною, розсудливою, логічною у своїй потребі жити в добрі, вона розуміла, що як хочеш солодко спати в теплі, то мусиш сам собі постелити м'якеньке ліжко. І весь свій час, усі свої думки дівчина віддавала на те, щоб придбати собі оте щасливе ліжко. Ще як їй було шість років, вона ладна була цілий день просидіти тихенько на своєму стільчику і не пустувати, аби увечері дали їй солоденького пиріжка.
У ковбасника Граделя Ліза продовжувала жити тим самим спокійним, розміреним життям, освітлюючи його своїми чарівними усмішками. Дівчина не наосліп прийняла пропозицію старого дивака; вона знала, що знайде в ньому чесного опікуна; мабуть, чуттям людини, якій щастить у житті, Ліза вгадувала, що в цій темній крамничці на вулиці Пірует її чекає добре майбутнє, про яке вона мріяла, життя, сповнене здорових насолод, праця без утоми, що повсякчасно приносить нагороду. Дівчина виконувала обов'язки продавщиці з тією ж спокійною ретельністю, з якою ходила за вдовою директора пошти. Чистота Лізиних фартухів стала правити за приклад в їхньому кварталі. Дядько Градель був такий задоволений цією гарною дівчиною, що часом говорив, перев'язуючи сосиски мотузком:
– Коли б мені не було шістдесят з гаком, я, слово честі, наробив би дурниць і одружився з нею... Адже така жінка – просто скарб у торгівлі!
Кеню після цього почав ще більше цінити Лізу. Проте він просто у вічі засміявся сусідові, коли той під дразнив його, сказавши, що він закоханий у Лізу. І справді, Кеню не відчував ніяких любовних мук. Юнак і дівчина лишалися добрими друзями. Ввечері, перед сном, вони разом піднімалися нагору. Продавщиця займала маленьку кімнатку поряд з темною комірчиною Кеню; вона перетворила її на дуже світлий і затишний куточок, прикрасивши її серпанковими завісками. Кеню і Ліза із свічкою в руці на хвилинку зупинялись на площадці, розмовляючи між собою, доки вставляли ключ у замкову щілину. Потім вони замикали двері кожен у себе, по-дружньому промовивши:
– На добраніч, мадмуазель Лізо.
– На добраніч, пане Кеню.
Кеню лягав спати, прислухаючись, як Ліза порається у своїй кімнаті. Перегородка була така тоненька, що він міг стежити за кожним рухом сусідки. Він думав собі: "Ось вона засуває завіску на вікні. А чого це їй треба так довго стояти біля комода?.. Ну, тепер сіла на стілець і скидає черевики. Погасила свічку. – На добраніч! Буду і я спати". Почувши, як під нею рипить ліжко, він шепотів, усміхаючись: "От чорт, ну й важкенька мадмуазель Ліза!" Ця думка тішила його, і він нарешті засинав, думаючи про шинку та свіжопросолену свинину, яку мав завтра приготувати.
Так тривало цілий рік, і ні разу Ліза не почервоніла, ні разу Кеню не зніяковів. Вранці, коли дівчина заходила до кухні під час роботи, їхні руки зустрічались
у рубленому м'ясі. Іноді вона своїми гарними повненькими пальчиками допомагала Кеню тримати кишки, поки він напихав туди м'яса та сала. Часом вони обоє пробували на язик сиру начинку, щоб узнати, чи досить у ній солі та перцю. Ліза завжди вміла дати якусь добру пораду, бо знала, як та чи інша страва готується на півдні Франції, а Кеню з успіхом користався з її рецептів. Часто він відчував, що дівчина стоїть за його спиною, заглядаючи через плече в миски, підходить до нього так близько, що її повні груди впираються йому в спину. Вона подавала йому то ложку, то блюдо. Обоє червоніли від вогню. В такі хвилини Кеню ні за що в світі не перестав би перевертати жирні куски, що розбухали на вогні, а Ліза з надзвичайною серйозністю міркувала вголос, чи дійшла печеня. Після полудня, коли крамничка пустішала, вони цілими годинами спокійно розмовляли. Вона залишалася за прилавком, сиділа, трохи спираючись на спинку стільця, і з механічною правильністю перебирала в'язальні спиці. Він сідав на колоду, де рубали м'ясо, звішував ноги і бив п'ятами об дерево. Хлопець і дівчина дуже добре розуміли одне одного і говорили про все, а найбільше про кухню, потім про дядька Граделя та про жителів свого кварталу. Наче малій дитині, Ліза розповідала Кеню різні казки, – вона знала їх чимало, – і чудесні легенди, де говорилося про ягняток та янголяток. Коли вона говорила, її голос звучав ніжно, як флейта, а обличчя зберігало серйозний вираз. Коли заходив покупець, Ліза, щоб не рухатися з місця, просила Кеню передати їй банку з топленим салом або консервованими равликами. Об одинадцятій годині вони знову, як і напередодні, повільно піднімалися сходами до своїх спалень. Потім, зачиняючи двері, говорили спокійним голосом:
– На добраніч, мадмуазель Лізо.
– На добраніч, пане Кеню.
Якось вранці апоплексичний удар, мов блискавка, вбив дядька Граделя, коли він готував галантир. Старий упав обличчям на стіл, де рубали м'ясо. Ліза не втратила спокою. Вона сказала, що не слід залишати покійника в кухні, і наказала віднести його до маленької кімнатки, де він звичайно спав.