– Давай, Ейдане. Ми маємо розвантажити авто.
Коли вони перетинали газон перед будинком, Ейдан багатозначно подивився на траву. Вона уся була у пучках та скупченнях. У газоні був гарний врожай маргариток, жовтців та кульбабок, а також декількох величезних прямих чортополохів. Якщо цей газон коли-небудь і потребував стрижки…
— Не питай, — сказав Ендрю. – Містер Сток буде повністю зайнятий до Фестивалю, розтягуючи боби та накачуючи томати. Він колекціонує перші призи. Він також пишається тим, що лише він може завести ту косарку. Я сподіваюся, до часу, коли Фестиваль пройде, та косарка повернеться до своєї старої форми. У іншому випадку, я отримаю гори мертвого салату.
— Зрозумів, — сказав Ейдан – Я думаю.
— І моркву, довжиною з ярд [20], — сказав Ендрю із гіркотою.
Вони вивантажили продукти та віднесли їх до кухні. Потім Ейдан повернувся за своїми власними випуклими пакетами. Поки він тягнув їх до своєї кімнати, він почув шум, схожий на працюючу косарку. Певне, Шон ослухався Ендрю, подумав він, виглядаючи у вікно. Але виявилося, що це шуміло адаптоване авто Тарквіна О'Коннора, який приїхав забрати Сташ на ланч, додому. Добре! Подумав Ейдан. У кабінеті Ендрю, на підвіконні, лежав величезний електричний ліхтарик. Оскільки Сташ там не буде, Ейдан збирався піти у кабінет та позичити ліхтарика. Він пригодиться йому сьогодні вночі.
Ейдану подобалась його кімната. Йому подобався її розмір, низька стеля та її довжина, низьке вікно, яке показувало, що стіни були завтовшки у три фути [21]. Він розмірковував, чи це вікно не було колись бійницею. Мелстоун Хауз, безумовно, був досить старим. Особливо Ейдана зачарувало те, як скрипуча дерев'яна підлога нахилено прилягала до кожної з чотирьох стін. Якщо він клав скляну кульку, яка, як виявилося, була у його кишені, на середину кімнати, вона котилася до певної стіни, в залежності він того як він її кидав.
До його жаху, місіс Сток була у кімнаті, карально прибираючи. Оскільки їй було заборонено переміщувати меблі у вітальні, місіс Сток вирішила вимістити свої почуття на цій кімнаті. Вона сердито подивилася на Ейдана та на пакети, які він ніс.
— Приїхав сюди на довгий час, так? – сказала вона. – Накупив достатньо для життя. Я сподіваюсь, що ти вдячний Професору Хоупу. У нього не так вже й багато грошей, знаєш.
Ейдан вже відкрив рота, щоб сказати їй, що сам купив собі одяг. Та знову його закрив. Ендрю не любить кольорову капусту. Якщо він розсердить місіс Сток, вона зробить кольорову капусту на вечерю, а це роздратує Ендрю. Ейдан найбільш відчайдушно потребував, щоб Ендрю не був роздратований, інакше Ендрю відправить його назад до Аркрайтів. Ейдан не був певний, чи винесе це.
— Так, я, — сказав він. – Дуже вдячний. – Він підійшов до вікна та вивалив пакети з одягом на три футову ширину підвіконня.
— Це піде до комоду, — зауважила місіс Сток.
— Я хочу одягнути деякі з них зараз, — сказав Ейдан лагідно. – Ви знаєте, що Шон зробив диво з газонокосаркою?
— І винеси весь той пластик до відра із сміттям. Зробив це зараз? – сказала місіс Сток.
— Так. Професор Хоуп був дійсно вражений, — майстерно сказав Ейдан – і майже правдиво. – Містер Сток зараз може косити траву.
Сердитий погляд місіс Сток поступово перетворився у злісну посмішку.
— Хо-хо, може? – сказала вона. – Як раз час, щоб цей овочевий-псих зробив щось, за що йому платять гроші! Добре для нашого Шона! – Вона так зраділа від думки, що містера Стока відволічуть від його Призових Овочей, що вибігла пошукати Шона, лише сказавши через плече, коли мчала геть, — Ланч буде на столі у їдальні за півгодини. Пластик у відро для сміття.
Ейдан зітхнув із величезним полегшенням.
Унизу, Ендрю засунув своє обличчя у двері кабінету, щоб повідомити Сташ про приїзд її батька. Сташ подивилась на нього, відірвавшись від екрану, по якому бігли букви, знаки та фігури.
— Скажіть татові, я буду зайнята ще півгодини, — сказала вона. – Я маю зупинитися так, щоб потім знала де саме. Що Ви зробили із цією машиною? Відведіть тата туди, де він не буде Вам заважати. Він не образиться. Він звик чекати на важливих людей, пов'язаних із кіньми. – Вона підтримала цю команду, сліпучою посмішкою.
Ендрю відступив з свого кабінету з почуттям, що ця посмішка вистрілила йому у груди. І хоча сьогодні Сташ не вразила його своїм божевіллям, він все ще не був певен чи вона йому подобається. Вона була, як сказала місіс Сток, владною. Мабуть, Тарквін і звик чекати, але Ендрю не був важливою персоною, пов'язаною із кіньми, і нехай він буде проклятий, якщо впхне Тарквіна до якогось кутка.
Він знайшов Тарквіна, балансуючого на милицях, у коридорі. Втрачена нога знову судомила, як він міг бачити.
— Сташ сказала, що буде зайнята ще півгодини, — сказав Ендрю. – Заходьте до вітальні і почувайте себе як вдома.
— Наткнулася на перешкоду або три, в комп'ютері, еге ж? – прокоментував Тарквін, розмахуючи себе за Ендрю. Коли він доставив себе до вітальні та влаштовувався, із рештою ноги, на дивані, то сказав, трохи сапаючи, — Нога завжди гірше у вологу погоду. Не звертайте уваги.
— Те, що зупинить Ваше відчуття фальшивої ноги — не протез, чи як воно називається? – запитав Ендрю.
— Це щось із нервам, ось так, — погодився Тарквін, — але я ніколи не розумів цього. Це все лікарські розмови. Зараз я до цього звик.
На Тарквіновому маленькому бородатому обличчі, яке дивилося на Ендрю, була написана агонія. Але він нагадав собі, що цей чоловік був жокеєм, а жокеї звикли до болю. Щоб змінити тему, він сказав:
— Щодо цього поля-піклування. Ви натякали, що воно приблизно кругове та діаметром у двадцять миль, але я не думаю, що воно таке велике або постійне…
— Ні, скоріше схоже на форму рваного яйця, — погодився Тарквін. – Я думаю Вам слід переконатися щодо кордонів.
— Я зроблю це, — сказав Ендрю. – Я виявив, що юний Ейдан може відчувати кордони майже так само добре, як я, тож, я збираюся взяти його з собою та обійти все навколо. Але що я справді хочу знати, так це те, що робиться усередині цих кордонів. У чому різниця? Що відбувається у Мелстоуні, чого не трапляється у Мелтоні, наприклад?
— Ну, щодо цього, — охоче сказав Тарківн, — у мене є власні теорії. Ви помітили, що кожен, хто мешкає у Мелстоуні, має свого роду обдарування? Стокі вирощує овочі. Тріксі Епплбі – тобто сестра місіс Сток, — робить зачіски, як кажуть, краще ніж будь-який лондонський перукар. П'ять хлопчиків та дві дівчинки, угору по дорозі, перетворюються на футбольні зірки, а один з цих хлопців грає на корнеті як Янгол. Розі Сток з крамниці вище, пече пироги, за які можна вмерти. Тощо. Можливо, навіть Тріксін Шон має якесь обдарування, якби він лише міг його зрозуміти…
— О, гадаю він має, — сказав Ендрю, задоволено. Він ніяк не міг відвести очей від втраченої ноги Тарквіна, що пульсуючи лежала вздовж дивану. Це було жахливо. І так несправедливо.
— А я виявив, що можу вирощувати троянди, коли приїхав сюди, — продовжував Тарквін. – Не кажучи вже про приготування їжі, до чого я ніколи не мав хисту. Мені здається, що ця територія є найбільш надприродною за інші місця. Матерія притікає – чи виривається – звідкись, якось так, і робота Джоселіна Брендона полягала у тому, щоб плекати її та тримати у чистоті, щоб не було шкоди. Майте на увазі, це може бути значно складніше ніж…
Ендрю зняв окуляри та протер їх. Він просто не міг винести виду пульсуючої ноги.
— Так, але у Вас є припущення що робив мій дідусь, щоб пестити або контролювати цю… цю містичну матерію? – запитав він. – Я ніколи не бачив, щоб він робив щось незвичне, коли хлопчиком зупинявся тут.
— Я також не бачив. Сила була просто у ньому, — сказав Тарквін. – Але я все ж вважаю, що були речі, які він мав робити. Тепер, чому я так упевнений? – Серйозно обміркувавши це, забувши про біль та забувши, що в нього лише одна нога, Тарквін вскочив з дивана та почав ходити туди-сюди по кімнаті. – Завжди краще думається на ногах, — сказав він. – Я…
Він перестав говорити та став посередині кімнати, трохи погойдуючись. Нижче загорнутої правої штанини джинсів, Ендрю міг ясно бачити втрачену ногу, прозору та мускулисту із сильними, сильними м'язами литки.
— Що Ви зробили? – тихо запитав Тарквін.
Не задумуючись, використав метод Ейдана, винувато подумав Ендрю. Він розмахував окулярами.
— Я не певен. Вона настільки була там, що я міг дійсно бачити, як вона заподіює Вам біль.
— Зараз не боляче, — сказав Тарквін, дивлячись униз, де його нога мала б бути, — але я не бачу її. А Ви? – Ендрю кивнув. – Як довго це триватиме? – запитав Тарквін.
"Напевно, лише до того часу, як я знову одягну окуляри", подумав Ендрю. Дуже повільно, він опустив окуляри на ніс. Прозора нога зникла. Але було очевидно, що вона все ще тут. Тарквін не похитнувся і не впав. Він непохитно стояв посередині кімнати, без милиць, виглядаючи трохи приголомшеним.
— Тримайте Ваші милиці у межі досяжності, — сказав Ендрю. – Я дійсно не знаю скільки це триватиме.
— Мене влаштує і півгодини! – щиро сказав Тарквін. – Ви не уявляєте яке полегшення! Але я виглядатиму дивно, йдучи на невидимій нозі, точно. Забавне почуття, з однією головою ногою.
— Ви можете прикрити ногу загорнутою штаниною, — запропонував Ендрю, та вдягнути черевик.
— Можу, — погодився Танквін. – І хто знатиме? Але вона знову перетвориться в обрубок, якщо я виїду у звичайну місцевість?
— Я дійсно не знаю, — зізнався Ендрю. – Але якщо це станеться, приходьте до мене, і я все поверну, як було. – Він бачив, що у Тарквіна майже з'явилися сльози і це збентежило його.
***
Тим часом, Ейдан швидко спустився сходами, почуваючись круто, круто у дечому з його нового одягу. Звичайно ж, він забув викинути у сміття пластикові пакети. Він просто думав про ліхтарик. Припускаючи, що Тарквін забрав Сташ із собою на ланч, він весело вломився у кабінет Ендрю.
— Привіт, — Сташ відірвалася від комп'ютера, сяючи посмішкою.
Ейдан вражено зупинився. Посмішка майже знищила його. Він подумав, що було б краще, якби Сташ наказала йому забиратися звідти.
— У мене тут жахлива проблема, — продовжувала Сташ. – Спочатку я подумала, що у нього зіпсоване програмне забезпечення – якби ж то, це було б легко. Але лише Бог знає що він зробив! Вкінці кінців, я була змушена все очистити та починати з нуля.